Інтерлюдія. Лицар без голови II

Вперше Райден зустрів Женця в підрозділі, до якого його призначили через пів року після того, як він приєднався до армії. Це було наступного дня після смерті останнього з його друзів, з якими він служив.

Перед призовом Райден переховувався у вісімдесят п'ятому секторі, у школі-інтернаті, якою керувала старенька жінка Альба.

Її єдиними учнями були діти, які жили по сусідству, тож гуртожиток використовувався для того, щоб переховувати та давати притулок якомога більшій кількості дітей з Вісімдесят шість.

Після п'ятого року навчання хтось, вочевидь, доніс на них владі, і прибули солдати, щоб забрати їх звідти. Стара жінка невпинно переслідувала їх, знову і знову взиваючи до їхньої совісті та почуття справедливості, але вони на її благання відповідали лише насмішками та глузуванням.

Без жодного натяку на провину солдати зігнали дітей у вантажівку, яку використовували для перевезення худоби, і останнім спогадом Райдена про стару було те, як вона бігла за вантажівкою, кричачи на солдатів.

Він ніколи раніше не чув, щоб вона лаялася. Ця поважна, сувора старенька, яка завжди страшенно сердилася, коли Райден та інші жартома лаялися, - кричала на вантажівку, що віддалялася, з перекошеним від люті обличчям і сльозами, що котилися по її щоках.

— Сподіваюся, ви будете горіти в пеклі, брудні виродки!

Він пам'ятав її образ, те як вона присіла навпочіпки на дорозі, і звук її несамовитого плачу і ридань так само чітко, як і тоді, коли почув їх.

Капітан, який носив ім'я «Бог смерті», був більш недбалим і примхливим, ніж будь-хто з тих, кого Райден зустрічав. Він ніколи не виходив на патрулювання, а натомість тинявся руїнами, де цілком міг ховатися Легіон. Він віддавав накази про розгортання, коли радар не показував жодних ознак наступу ворога. І хоча його передбачення були настільки точними, що ставало моторошно, Райден міг бачити в його недбалості лише дії самогубця.

Він не міг придушити свою злість.

Друзі, які приєдналися до нього, так відчайдушно боролися, всі загинули, але боролись до останнього подиху. Стара жінка захищала Райдена та інших дітей, хоча її цілком могли розстріляти за такі дії.

А цей ідіот продовжував поводитися так, ніби йому байдуже, що вони всі загинуть... так, ніби йому байдуже, що він сам загине.

Нарешті Райдену увірвався терпець, через пів року після того, як він приєднався до ескадрильї. Він вдарив Шіна. Це сталося, через ще одну суперечку про патрулювання, які Шін постійно скасовував.

Хоча Райден мав би поводитися з ним легше, зважаючи на те, наскільки вони відрізнялися за статурою, він вдарив Шіна, який тоді був ще відносно маленьким, з такою силою, що той відлетів на землю.

Він кричав Шіну, який розпластався на землі, щоб той припинив знущатися з них, але його червоні очі залишалися такими ж спокійними та непохитними, як і раніше.

—  Так, це моя вина, що я не пояснив, але все одно.

Шін виплюнув кров, що була у нього в роті, коли він піднявся на ноги. Здавалося, що він не відчув удару, його рухи були без натяку на млявість або нерішучість.

— Мені ніхто не вірить, до поки не почують це самі, тому я перестав намагатися пояснити це. Я втомився витрачати свій час.

— Га? Про що ти в біса говориш?

— Згодом розкажу... А ще...

Шін вдарив Райдена прямо в обличчя.

Цей удар, в який була вкладена вся сила, яку могло зібрати його маленьке тіло, був неймовірно болючим. Це був замах, який ідеально використав його вагу, його імпульс і передачу сили в кулаці, і залишив Райдена безпорадно лежачим на підлозі з головою в якій все  крутилося.

— Ти не мав підстав, щоб бити мене. Я не буду стримуватися, можеш нападати на мене будь-коли.

Сповнений ще більшого гніву, почувши цю насмішку, Райден знову кинувся на нього.

Простіше кажучи, Райден програв цей жахливо односторонній бій. Шін, який провів на полі бою на рік довше, ніж Райден, був набагато більш звиклим до насильства і вправним у його застосуванні.

Райден все ще терпіти не міг цього виродка, але його ставлення до Шіна дещо змінилося. Коли Тео почув цю історію через роки, вражено зітхнув і сказав, що Райден був схожий на карикатурного персонажа, із дитячого коміксу. Але правда полягала в тому, що Тео був єдиним, хто не розумів. Шін тоді виглядав так, ніби стримував посмішку, але, Райдену тоді було не важливо, що про нього подумають ці дурні..

Після бою, наступного дня Райден, тільки і міг, що видавити з себе - «не ображайся».

 А під час наступного бою Райден почув плач привидів. Саме тоді Райден нарешті зрозумів, чому Шін не патрулював... Чому він був таким відстороненим, яким не повинен бути хлопець його віку.

†

Члени ескадрильї «Вістря списа» міцно спали після денного відбою. Райден лежав у своїй кімнаті, але ще не заснув. Почувши тихі кроки, він підвівся з ліжка. Зазирнувши у сусідні двері, які залишилися відчиненими, він побачив, що Шін стоїть у своїй темній кімнаті, купаючись у блідо-блакитному місячному світлі.

— Ти з кимось розмовляв?

Зі свого місця Райдену здалося, що він чув, як Шін розмовляв з кимось в душі.

Шін просто перевів погляд у бік Райдена і кивнув. Його байдужі, застиглі червоні очі випромінювали спокій, який не відповідав його віку, і апатію, яка здавалася майже непохитною.

— Це була майор. Вона синхронізувалася зі мною трохи раніше.

— ...Тож вона знову з тобою з’єдналася. Я здивований. У дівчини більше хоробрості, ніж я думав.

Він був трохи вражений. Жоден інший Куратор ніколи не погоджувався резонувати з Шіном після того, як почув голоси. Його погляд привернула оголена шия Шіна, на якій нерівномірно витравлювався єдиний червоний шрам поперек горла. Райден вже знав походження цього шраму, схожого на обезголовлення, бо чув про нього від самого Шіна, в тому числі й про те, що внаслідок цього він отримав здатність чути привидів.

Ніч була тихою. Принаймні, для Райдена.

Але для Шіна... Для його товариша, ураженого здатністю чути крики привидів, це була ще одна ніч, наповнена плачем і голосіннями мертвих.

Ніхто не міг зрозуміти як він залишався врівноваженим, піддаючись цим безперервним мукам. Його емоції постійно піддавалися побоям і розмивалися, поки врешті-решт він не перетворився на беземоційного, відстороненого, нечутливого Женця, яким він і був.

Своїми червоними очима Жнець дивився на Райдена. Ці очі, кольору свіжої крові, змушували застигати все, на що падав їх погляд.

Шіна тут не було, його ніколи тут не було, його душа все ще блукала на полі бою, завжди на полі бою, з того часу коли її забрали у нього, нав'язливо шукаючи свою голову на далекому фронті, прагнучи повернути те, що вона втратила.

— Я йду спати. Якщо ти маєш щось сказати Райдене, можемо поговорити завтра.

— ...Так, вибач.

Навіть після того, як він з деякими зусиллями зачинив нерівні двері й почув кроки Райдена в коридорі та звук скрипучого ліжка, Шін залишився біля вікна, гріючись у місячному сяйві, його очі все ще дивилися на поле бою.

Якби він уважно прислухався, то міг би розрізнити шепіт зграї привидів по той бік темної ночі, їхній шепіт, схожий на ворушіння зоряного пилу, що сиплеться з небес. Їхні стогони та крики, їхні плачі та верески.

Він розрізняв звуки механічних слів і зосереджувався лише на одному, зосереджуючи свою свідомість на тому далекому крику.

 

 Скільки часу минуло відтоді, як він востаннє чув цей голос, що говорив до нього?

Мабуть, років вісім. І слова, які він промовляв зараз, були такими ж, як і тоді.

 

Він чув його щоночі, і щоразу цей спогад воскресав у його пам'яті.

 

Цей голос нависав над ним, як постійна тінь, ніколи не дозволяючи йому забути його.

 

 Тиск, що здавлював його горло, погрожуючи зламати шию.

 

Ці чорні очі, сховані за окулярами, дивляться на нього з відчутною ненавистю.

 

Задуха і страждання... і голос його брата, що ріже своїм гнівом самі вуха.

 

«Шін*. Твоє ім'я. Так, тобі дуже підходить. Це все твоя провина. Все це... все це твоя провина».

 

Той самий голос кликав його вдалині. Завжди, з того самого дня п'ять років тому, коли він загинув тут, у покинутому куточку руїн на східному фронті. Шін приклав руку до холодного скла і прошепотів, хоча знав, що його ніхто не почує.

— Я скоро прийду за тобою... брате.

 

Пояснення

1. Шин, Шиней (Sin, Sinner)  — з англ.  Гріх, Грішник.