Інтерлюдія. Лицар без голови II

Том 1. Розділ 5 - Довбана слава ескадрильї «Вістря cписа»

Того дня в битві було багато «Чорних овець», і коли бій закінчився, Лена зробила довгий, важкий вдих, відчайдушно борючись з блювотним рефлексом. Коли битва завершилася, Процесори поступово відключили свої парарейди, повертаючись назад, але Лена була здивована, коли виявила, що хтось все ще залишається на зв'язку. — Якщо тобі так важко, просто звільнися. Голос Курени був різким, що давало зрозуміти - вона говорила не через занепокоєння. — Нам так чи інакше байдуже, чи ти тут, і те, що ти командуєш нами, нічого не змінює в довгостроковій перспективі. Якщо вже на те пішло, то те, що ти виходиш з себе, коли тебе тут навіть немає, лише відволікає. Те, що вона мала рацію, роздратувало Лену, але вона була щаслива, що Курена заговорила з нею, навіть якщо це було лише для того, щоб образити її. Прийшовши до тями, Лена запитала: — А вам, хіба не важко...? Курена та інші ніколи не відключали парарейд, наскільки б агонізуючими не були голоси. Безпомилкова здатність Шіна завжди знати, де знаходиться Легіон і де вони завдадуть удару, була безцінною на полі бою. Вона відчула, як Курена знизала плечима. — Не дуже. Ми звикли до цього, і навіть без здібності Шіна, такі процесори, як ми, чують багато криків у передсмертній агонії. На відміну від її байдужого ставлення, в тоні Курени відчувалося певне тремтіння емоцій. Це був не страх, а гнів, жаль і гіркота... Темні почуття. — Вибухнути разом з машиною і померти миттєвою смертю - це, мабуть, найкращий спосіб померти, на який ми можемо сподіватися. Ми всі бачили, як багатьом нашим друзям відривало кінцівки, обдирало обличчя, спалювало кожен сантиметр тіла, розпорювало животи, з яких вивертались кишки назовні. Порівняно з цим, голоси насправді не є чимось особливим. Але Лена відчувала - Курена страждає. Ніби стримуючи біль. Ніби стримуючи сльози. Вона могла сказати, що ця дівчина стояла на тому далекому полі бою, кусаючи губи від розпачу. Лена відчувала, як Курена  заскреготала зубами. — Так само і в першому загоні... Хто б не помер, ніхто з нас вже не бачить у цьому нічого незвичайного. — ...Зрозуміло. Хоча спочатку ескадрилья «Вістря списа» налічувала двадцять чотири члени, днями вони втратили ще одного, і їхні ряди скоротилися до тринадцяти.   Райден кинув зламану рацію, яку, ймовірно, вже ніколи не відремонтують, у заводську піч для переробки відходів. Поки вони всі гуртом тинялися по кімнаті, Лена, як завжди, о тій самій годині, вийшла на зв'язок через парарейд, м'яко побажавши їм доброго вечора. — Ми чуємо вас чітко і ясно, майоре... Заздалегідь перепрошуємо за ковбасний фестиваль. Лена виглядала досить здивованою, що саме Райден, а не Шін, звичайний співрозмовник, відповів їй першим. — ...Хм, щось сталося з капітаном Ноузеном? Тео кепкував з її слів, тримаючи в руці блокнот для ескізів. — Тобі коли-небудь говорили, що ти тверда, як дошка, майоре Мірізе? Ти ж знаєш, що наші звання здебільшого лише для галочки. Командиром ескадрильї був капітан, за ним йшов його заступник, лейтенант, командири взводів - молодші лейтенанти, а потім члени взводу - прапорщики. Їм присвоїли звання, щоб прояснити субординацію в ескадрильї, але ніхто з них не отримав повноважень, ставлення або зарплати, які мали б їм надаватися відповідно до їхнього звання. Усі процесори в ескадрильї, носії позивних, які були капітанами та віце-капітанами у своїх колишніх ескадрильях, тому, залежно від призначення, багатьох з них «розжалували» з капітана до лейтенанта, молодшого лейтенанта, і так аж до прапорщика. Відповідь Лени, однак, була лаконічною. Райдена потішило, наскільки нахабною вона стала останнім часом. — Ви з лейтенантом Шюгою все ще називаєте мене майором, чи не так, молодший лейтенанте Рікка? Не бачу нічого поганого в тому, щоб і я зверталася до вас так само. — ...Так і є, - відповів Тео з посмішкою. Вона говорила, що вони можуть називати її Леною, але ніхто так не робив. Розуміючи, що за цим стоїть стриманий намір, Лена наполягала на дотриманні протоколу, звертаючись до них також як до своїх підлеглих. Навіть якщо вони розмовляли, їхні стосунки не були такими, де можна було б називати одне одного на ім'я. Це була невидима межа, яку вони погодилися провести, тому що будь-яка спроба здаватися дружніми була б фарсом, оскільки, незважаючи ні на що, їхні стосунки були стосунками гнобителя і гнобленого. — ...А з капітаном щось сталося? Тільки не кажіть, що щось сталося під час сьогоднішнього бою... — О, ні, нічого такого. Райден помітив, що його погляд блукає по стіні, яка відділяла його кімнату від сусідньої. Всі, окрім Анджю та Курени, зібралися разом з ним. Проте це була не кімната Шіна, як зазвичай, а кімната Райдена. З кімнати Шіна, яка була відокремлена однією тонкою стіною, не було чутно жодного звуку. — Він просто спить. Він виснажений. Коли вони повечеряли, він уже почав дрімати, а коли Райден закінчив прибирання і перевірив його кімнату, Шін лежав на ліжку, розкинувшись на спині. Райден просто взяв кошеня, яке незадоволено нявкало, накрив його тонкою ковдрою і якомога тихіше вийшов з кімнати. Хоч Шін і розказував, що звик до цього, але слухати Легіон щомиті, двадцять чотири  години на добу, було для нього важким тягарем. Оскільки вони перебували в синхронізації з ним на мінімальному рівні, те, що вони чули, не порівняти з тим, що чув Шін, тому Райден та інші могли лиш роздумувати, в якому пеклі жив Шін. Все, що вони знали, це те, що колись був Куратор, з яким Шін синхронізувався з максимальною частотою синхронізації, але  одразу після цього куратор наклав на себе руки. Той Куратор був з тих покидьків, яким подобалося катувати своїх Процесорів, віддаючи їм абсурдні накази, що врешті-решт призводили до їхньої загибелі, і дурити недосвідчених новачків, посилаючи їх на вірну смерть. Під час одної з битв, Шіну це почало сидіти в печінках, тож, він відключив синхронізацію з усіма процесорами, залишивши на звязку Куратора. Після цієї битви Куратор більше не виходив на зв'язок, а наступного дня приїхала військова поліція і сказала, що він наклав на себе руки. Що б не довело Куратора до самогубства, це був світ, в якому жив Шін. На додачу до цього, останні події в ескадрильї «Вістря списа» також були важкими для нього. — ...Я впевнена, що капітан відчуває те ж саме, і навантаження на всіх вас останнім часом зростає... І оскільки ви відправляєтеся на одну місію за іншою, все більше і більше з вас гине в бою... — ...Так. Він міг лише коротко ствердно відповісти на жалібні голосіння Лени. Не тільки Шін був виснажений. Вся ескадрилья була виснажена, бо бої стали частішими та набагато жорстокішими. Ескадрилья «Вістря списа» налічувала двадцять чотири Процесори, коли її тільки сформували, і з того часу втратила одинадцять людей. Вона вже скоротилася майже наполовину, і будь-яка інша ескадрилья вже вважалася б знищеною, та була б розформована, а її члени були б переведені в інші підрозділи. Частота їхніх вилазок проти Легіону не зменшувалась, але зменшувалась кількість процесорів, а це означало, що індивідуальне навантаження на кожного з них поступово зростало. Вони швидко наближалися до стану, коли їм не вистачатиме рук на полі бою, щоб впоратися з чисельністю ворожих сил, а втома змушувала їх робити помилки та прорахунки. Це була порочна спіральна прірва, де нестача особового складу призводила лише до подальших смертей. І попри це, вони все ще не отримали заміну групі Куджьо, перші троє з яких загинули в лютому. Лена прикусила губу і підбадьорливо промовила: — Я скажу, щоб вони поквапилися з підкріпленням. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб вони поставили це місце в пріоритет, коли прийде час відправляти нових Процесорів. Харуто кинув погляд у його бік. Райден важко видихнув. — Ну. Насправді... — Ваша ескадрилья охороняє ключову оборонну позицію. Ви повинні мати право на першочергове поповнення боєприпасів та особового складу. Наразі я звернуся до інших сусідніх підрозділів з проханням надати вам підкріплення... Тож, будь ласка, протримайтеся ще трохи. — ...Так. Він зробив невиразний, ні до чого не зобов'язуючий кивок. Краєм зору він побачив, як Тео і Харуто розпачливо знизують плечима.   — Гей, Анджю... Ти знаєш... У душовій кімнаті були лише Курена та Анджю. Курена, яка стояла під ледь теплим душем, заговорила до Анджю, що старанно мила своє сріблясте волосся. — Хмм? — Думаю, нам варто припинити з нею розмовляти. Анджю чомусь радісно подивилася на неї. — Ти так хвилюєшся за майора? — Цьк. Курена схвильовано похитала головою. «Що вона, в біса, ляпнула?!» — Ніі! Чому я повинна хвилюватися за цю жінку?! ...я просто подумала, якщо вона не злякалася Шіна, то варто їй з цим зарадити. Останню фразу вона пробурмотіла пошепки. Вона все ще ненавиділа її. Від її святості Курену й досі нудило. Але вона могла принаймні зважати на те, що вона не ставилася до дорогої їй людини, як до монстра. — Шін і Райден, ніхто з них не хоче їй розповідати. Ніхто не хоче. А якби хтось їй сказав, вона б не стала більше з нами синхронізуватися. Нам усім було б краще. — Точно... Кайе так і говорила, пам'ятаєш?   «Ти непогана людина... тому тобі не варто з нами зв'язуватися».   — Але я думаю, що саме тому Шін і Райден не говорять їй. Вони, мабуть, думають, що це тільки зашкодить їй. — ... Кайе вже не було. Вона завжди жалілася на своє худе і недостатньо-жіночноге тіло в душі, а інші дівчата любили покепкувати з неї. Ця маленька дівчина, гнучка, як кішка, та інші дівчата, які завжди балакали на теми, які ніколи не можна було чути хлопцям. Вони всі пішли. І тепер їх залишилося тільки двоє. Спочатку в загоні було шестеро дівчат, але всі, крім Курени та Анджю, загинули в бою. Зрозумівши це, Курена підняла погляд на подругу. — Скажи, Анджю... — Хмм? — Чи справді все гаразд...? Руки Анджю, які були зайняті доглядом за волоссям, зупинилися. Вона знизала плечима. Це був перший раз, коли Курена приймала душ з Анджю за рік їхнього знайомства. Анджю ніколи не дозволяла нікому в ескадрильї бачити її голою, навіть іншим дівчатам. — Так. Після всього цього часу це має бути нормально... Я подумала, що тепер, коли нас залишилося тільки двоє, немає сенсу приховувати це. Крізь мокру прозору марлю було видно її білу відкриту шкіру. Хоча на тілі і її, і Курени не бракувало шрамів, старих і нових, на спині Анджю було кілька помітних шрамів, які, здавалося, не були результатом бою. Курена відвела погляд від шраму, схожого на літери, викарбувані на спині Анджю, які визирали з-під її довгого волосся, але все ж таки змогла розгледіти слова «донька повії». В жилах Анджю текла густа кров Альби, але була в ній і частка крові Селести, що походила від далекого предка. — Знаєш, Дайя, він... Коли ми вперше зустрілися, він сказав, що у мене гарне волосся. Він бачив, що я відрощую його, щоб приховати шрами але сказав, що воно гарне, і що я не повинна приховувати волосся. Після спокійного початку, на половині розповіді її голос затріщав, попри всі її зусилля зберегти самовладання. Її бліді губи тремтіли, як у безпорадної істоти, коли вона намагалася примусити себе посміхнутися. — А тепер Дайї більше немає. Тож я подумала, що хвилюватися про це далі було б безглуздо... Курена думала, що вона розплачеться, але Анджю тримала себе в руках. Вона зачесала мокре волосся назад, а коли повернулася до Курени, на її доброму обличчі знову з'явилася звична лагідна усмішка. — А ти, Курено? Ти не хочеш йому сказати? Вона не сказала, що саме, і не уточнила, кому саме. У цьому не було потреби. Курена опустила погляд. — ...Так. Я просто не думаю, що маю право на це. Коли її вперше призначили під його командування, вона, була налякана. До неї завжди доходили чутки про безголового червоноокого «Бога смерті», який домінував на східній лінії фронту. Носії імені були тими, хто жили, завдяки крові своїх побратимів. Ось чому, коли хтось отримував це жахливе друге ім'я, воно, підкреслювало цю небезпечну, жахливу природу. Але навіть серед інших носіїв особистих позивних Шін виділявся. Могильник. Ім'я, що підходить тому, хто завжди стояв найближче до смерті, але ніколи не помирав, завжди когось ховав і віддавав останню шану. Жнець, Бог смерті який знав поле бою краще за всіх. Ходили чутки, що кожен, хто воював в його загоні... окрім Перевертня... всі загинули. Як випливало з його імені, можливо він сам накликав смерть. А можливо, він використовував своїх товаришів як щити. Той факт, що його завжди відправляли у найгарячіші зони, де бої були найзапеклішими, ще з часів свого першого призначення в загін, Курена зрозуміла лише через багато операцій пізніше. Після одного запеклого бою. Одному з її товаришів самохідною міною відірвало нижню половину ніг. А з його живота вивалювались нутрощі... Він страшенно мучився, але не вмирав, і ніхто не міг придумати, що робити. Лише Шін спокійно і тихо підійшов до товариша, та опустився на коліна біля нього. Райден теж хотів підійти, але Шін поглядом зупинив його.. Зупинивши дихання Курена спостерігала, як Шін витягнув пістолет. Вони носили зброю для самозахисту і на випадок, якщо доведеться вкоротити собі віку. Але тільки тоді вона дізналася, що у Шіна була ще одна причина. —  Я знаю, що це важко, але спробуй згадати час, коли ти був щасливим. На напівживому обличчі їхнього вмираючого товариша з’явилась легка посмішка. Губи затремтіли, коли він прошепотів: — Обіцянка... Ти також візьмеш мене з собою , так...? — Обіцяю. Обличчя Шіна, торкнулася рука, залита кров'ю, нутрощами та брудом, та його вираз обличчя був таким же спокійним і врівноваженим, як і завжди. Це було найпрекрасніше видовище, яке Курена коли-небудь бачила. Вона нарешті зрозуміла, чому Райден і деякі з їхніх товаришів по загону іноді називали його «наш Бог смерті». Він ніс їх. Імена своїх загиблих товаришів, їхні серця і душі. Ніколи нікого не забуваючи та не залишаючи позаду, він ніс їх із собою, доки не досягне кінцевого пункту призначення. Вони жили на полі бою, де завтрашній день не був гарантований, знаючи, що для них ніколи не буде підготовлена могила. Це був найблагородніший, незамінний порятунок, на який тільки могли сподіватися Процесори. У той момент вона зрозуміла. Вона закохалася в нього. Від щирого серця. Навіть якщо вона помре, усвідомлення того, що він візьме її з собою, робило її щасливою і змивало жах. Саме тоді вона почала відточувати свою майстерність володіння пістолетом, яка вже була значно вищою за середню. Щоб наступного разу, коли трапиться щось подібне, вона була достатньо сильною, щоб зробити це самостійно. А ще тому, що навіть якщо їй судилося колись померти, вона хотіла мати можливість битися до останнього разом з ним. Але... Закрутивши кран, щоб вимкнути душ, Курена підняла голову й поглянула у вікно. Вона знала, хай би що, їй потрібно вижити. ЇЇ Жнець поведе їх і всіх їхніх полеглих товаришів, їхні душі, до свого кінцевого пункту призначення. Але хто нагляне за душою самого Шіна...? † — Гей, «Вісімдесят шість»! І це також. Раз на місяць товари, які не могли бути виготовлені на автоматичному заводі чи фабриці, доставляли їм літаком з-за стіни. Чоловік із транспортного персоналу, який супроводжував Шіна, коли він підписував квитанцію і перевіряв накладну за вмістом контейнера, підвищив голос до гордовитого й зарозумілого. Цього офіцера, який, попри уніформу, був помітно худорлявим і брудним, супроводжували двоє солдатів, озброєних автоматами, які вони, ймовірно, мали при собі лише для того, щоб залякувати та погрожувати «Вісімдесят шість». Обидві гвинтівки були на запобіжнику, і навіть не були заряджені. Всі вони стояли надто близько до Шіна, який, легко, міг би роззброїти їх усіх ще до того, як хтось з них встигнув би відкрити вогонь. Але в цьому не було сенсу. — Це від твого куратора. Вона сказала, що це якісь «особливі боєголовки», які ти замовив. Якжеж куратор дбає про вас, ніби ви не свинки...   — До біса її, змушувати нас до такої мороки заради купки свиней... Позаду офіцера стояв міцний контейнер для боєприпасів, ретельно запечатаний і з попередженнями про те, що він наповнений вибухонебезпечними боєприпасами. Шін розгублено підняв брову. Він не пригадував, щоб просив про щось подібне. Побачивши, що Шін мовчить, офіцер скривив губи у вульгарній посмішці. Було багато брудних, непокірних «Вісімдесят шість», які не знали свого місця, але цей був напрочуд серйозним і байдужим. Він не кусався, що б ти йому не казав. — Твій господар — баба, так? Як ти її підмастив? Мабуть, вистачило кількох слів, щоб завести й задовільнити цю витончену маленьку принцесу. Погляд Шіна раптом зупинився на офіцері. — Продемонструвати на твоїй дружині? Я впевнений, що вона нудьгує ночами. — Трясця твоїй матері... Офіцера охопила лють, але він застиг, щойно подивився в очі Шіну. Ці червоні очі були абсолютно спокійні, без жодного натяку на загрозу, але свиня, яка провела своє життя в безпеці за стінами, не мала жодного шансу перемогти звіра з навичками, відточеними на полі бою. Прослизнувши повз застиглого офіцера, Шін підійшов до контейнера з боєприпасами. Звичайно, його номер значився в накладній, а над штампом доставки стояв підпис Лени, з яким він вже встиг познайомитися за останні кілька місяців. Нижче ручкою було виведено два слова. — Палац Луньї...? І після хвилинного роздуму очі Шіна розширилися, коли він згадав. † Вечірки були соціальним збіговиськом, тобто місцем для збору інформації та налагодження контактів. І хоча вона усвідомлювала, що не всі розмови там можуть бути зведені до таких вишуканих, тривіальних тем, як музика, мистецтво та філософія, факт залишався фактом: це сіре місце було безперечно... дуже, нудним. Рятуючись від незліченних жадібних перешіптувань, що заповнювали розкішну бенкетну залу «Палацу Перл», Лена зітхнула з полегшенням, сховавшись на осяяній зорями терасі.  Зазвичай вона не була прихильницею подібних вечірок, а цього вечора місце здавалося майже навмисно переповненим розмовами, що відповідали її віку, а також молодими людьми з прихованими мотивами. Сім'я Мірізе походила із заможного дворянського роду, а це означало, що чимало чоловіків задивлялися на її родовід та багатство. Однак Лену нічого з цього не хвилювало. Хоча її чорна шовкова сукня не зовсім суперечила дрес-коду вечірки, поєднання чорної сукні з білими декоративними квітами більше пасувало до похорону, ніж до світської зустрічі. До того ж вона відмовлялася пити чи вступати в розмову, а інші дами в залі взагалі ігнорували її, хіба що час від часу кидали в її бік роздратовані погляди. Єдиними, хто розмовляв з нею, окрім здивованої Аннет, яка підійшла до неї, та Карлшталем, з дещо стурбованим поглядом, були кілька дорослих жінок з квітами на голові (в буквальному сенсі), які зробили їй комплімент щодо її чудового чокера... (її рейд-пристрою). Звичайно, вона усвідомлювала, наскільки грубо поводиться, але це не означало, що вона мала намір їм підігравати. Вони всі заплющували очі на реальність у цьому маленькому світі, який побудували для себе, відволікаючись на гонитву за гордістю, хтивістю та багатством. Все це було надто поверхнево і надто нерозумно. Особливо після того, як незліченна кількість процесорів помирала один за одним, щоб зробити це можливим... Раптом увімкнувся її рейд-пристрій. — ...Майоре? — Капітане Ноузен... Щось відбулося? Вона відповіла пошепки, негайно притиснувши навушник свого рейд-пристрою до вуха. У них не було заплановано жодних вилазок в цей час доби. Вона  не малаб відповідати за битви, які трапляються так пізно, але таке можуть робити лиш ті куратори, в яких набагато більші ескадрильї. Але в голосі Шіна був спокійний тон. — Я увійшов у резонанс, оскільки ви не вийшли на зв'язок як зазвичай. Ви не проти? Якщо зараз не слушний час, я можу зв'язатися завтра... — Все нормально. Що сталося? Якщо подумати, це було якраз тоді, коли вона зазвичай розмовляла з ескадрильєю «Вістря списа». Вона повернулась спиною до вечірки, і вийшла на стежку біля палацу, над якою піднімався місяць. — Я хотів доповісти, що отримав «спеціальні боєголовки», які ви нам надіслали.   Квіти іскор і полум'я розквітали яскраво, допомагаючи зіркам освітити темне нічне небо.  Красиві відтінки хімічного вогню виблискували в нетривалому світлі, а потім падали з неба блискучими вуглинками, наче сніг. Потім наступна квітка здіймалася в небо, з гуркотом злітаючи в протилежний бік. Кожного разу, коли вона здіймалася в повітря, це супроводжувалося радісними вигуками, сповненими такого піднесення, яке зазвичай притаманне дітям. Це було цілком природно, оскільки більшість з них не бачили нічого подібного з часів свого дитинства. Їхні постаті на коротку мить зачаровувало світло вогню, але незабаром їхні тіні починали танцювати у відблисках. Робити це на базі, звісно, було не бажано, тож усі вирішили перебратися на занедбаний футбольний стадіон в одній з руїн. Солдати та ремонтники розбрелися по зарослому бур'янами стадіону, а «Джаґґернаути» урочисто відкидали свої тіні навколо них. Фідо перевіз ремонтників, а потім почав старанно встановлювати пускові труби, бігаючи туди-сюди, використовуючи замість запальнички пальник, призначений для різання металу, щоб підпалити запали. Самотньо стоячи біля «Могильника», який стояв у режимі очікування, Шін спостерігав, як ще один феєрверк злетів у повітря. — ...Дякую за феєрверк. Потужність синхронізації була трохи вищою, ніж зазвичай, що дозволило Лені ледве розрізнити радісні викрики інших членів загону. Усвідомлення того, що він налаштував парарейд так, щоб вона могла їх почути, наповнило Лену радістю. — Це ж Фестиваль Революції, врешті-решт. Ви ж колись дивилися його з братом і батьками, чи не так? Я впевнена, що у кожного з вас є свої спогади. Минуло небагато часу відтоді, як вона надіслала їм феєрверки, які купила в місті. З наближенням фестивалю магазини почали масово продавати феєрверки. Їй довелося відправити працівникові магазину пляшку дорогого вина і він підробив етикетку на контейнері з феєрверками. Зрештою, це були горючі речовини, які перевозили літаком, тож вона зареєструвала його як контейнер для боєприпасів. Вона хоч не терпіла хабарництво, але з огляду на те, як їй вдалося домогтися свого, вона, безумовно раділа, і була вражена його ефективністю. — Це була традиція Фестивалю Революції, так...? Ви бачите звідти феєрверк, який влаштовує президентський офіс? — Зараз подивлюся... Вона пішла через терасу, повернувшись обличчям у бік президентського офісу. Здавалося, вони щойно розпочалися. З гучномовців лунав гімн Республіки, а небо прикрашали прекрасні квіти п'яти кольорів. Дивлячись на майстерно зроблений феєрверк, Лена сумно посміхнулася. — Так, я їх бачу, але небо надто яскраве. Світло від міських вечірок і святкувань було надто яскравим. Повітря міста, яке без жодних докорів сумління споживало електроенергію, було надто забруднене. Ці прекрасні феєрверки, які мали представляти гідність і честь республіки, були страшенно туманними. Напевно, в околицях цього свята не було нікого, хто б навіть потрудився поглянути на нього. Хоча вони були гарнішими за ті, що продавалися на ринку, і, без сумніву, зроблені руками вправних майстрів, ніхто в цьому місті не міг оцінити, наскільки рідкісним було це видовище. — Я впевнена, що феєрверки у вас прекрасні. Ніч темна, і повітря має бути чистим. І справді, ніч була темною, повітря чистим, і так багато людей пильно дивилися на них. Феєрверк у цьому маленькому куточку поля бою, мабуть, був дуже красивим. Лена мусила стримувати себе, щоб вголос не побажати, щоб вона могла бути там з ними. Це було неприйнятним для неї почуттям, яке вона не могла висловити. Насправді якби Лена захотіла, вона могла б їздити туди так часто, як їй хотілося. Але вони, ніколи не хотіли бути на тому полі бою. І вона не могла забрати Шіна та інших з собою. Будь-який час, проведений з ними, був би швидкоплинною ілюзією, тож вона не могла поділитися цим бажанням. Натомість вона сказала: — Давайте колись всі разом подивимося феєрверк у Першому секторі. Я впевнена, що ви всі будете сміятися з того, наскільки це погано. Вона відчула, як Шін криво посміхнувся. — Я не пам'ятаю, щоб було так погано. — Тоді приїжджайте і подивіться самі і зрозумієш, чи правильно ти пам'ятаєш, чи ні. Коли війна закінчиться і вас усіх демобілізують, ми зможемо побачити їх... Вона згадала, і її голос затремтів. Дайя. І інші шестеро, які поступово загинули. — Хотіла б я показати це старшому лейтенанту Ірмі та іншим... О, вибачте. Знову я  в невдалий час... — Не переймайся. Думаю, Дайя та інші теж зараз щасливі, вони були першими з нас, хто отримав у почесті похоронний салют. Вони всі ненавиділи, депресію та меланхолію. Кіно та інші, здавалося, щиро веселилися, і вона чула їхній сміх. Сам Шін, мабуть, теж щось відчував, бо вона відчувала хвилеподібні перепади його емоцій трохи виразніше. — І Анджю нарешті заплакала. Вона завжди тримала все в собі... Тож це ще одна річ, за яку я маю бути вдячний. — ... Дайя та Анджю, дуже добре ладнали й, очевидно, дружили вже дуже давно. — Я впевнена, що офіцер Емма ніколи його не забуде... — Це стосується кожного з нас.  Так само як ви пам’ятаєте... мого брата. Він зробив паузу, явно вагаючись, як закінчити це речення, але врешті-решт продовжив. — Це зробило мене щасливим... я сам, ніяк не можу згадати його. Почувши ледь помітне тремтіння в його голосі, Лена не вірила в те що відбувається. Вона ніколи раніше не чула, щоб Шін так відкрито висловлював свої почуття. — Капітане Ноузен... — Майоре. Чи не могла б ти... не забувати нас теж? Шін, мабуть, промовив це в жарт. Його голос і тон були трохи легковажними. Але завдяки синхронізації, яка була встановлена вище, ніж зазвичай, вона змогла розібрати його. Хоч і ледь вловимо. Лена відчула палке бажання, яке ховалося за цими словами.   «Чи не могла б ти пам’ятати?».   «Хоча б ненадовго, після нашої смерті...?»   Лена заплющила очі.   Якими б сильними вони не були.   Навіть якби вони пройшли більше полів битв, ніж могли порахувати.   І все одно, смерть завжди нависала над ними.   — Звичайно, я буду... Але... Вона різко вдихнула, чітко вимовляючи це. Це було її завданням... обов'язком куратора ескадрильї «Вістря списа», Владілени Мірізе. — ...до того, я не дозволю вам померти. Жодному з вас, більше нікому.   Однак, скільки б Лена не просила замінити загиблих процесорів, скільки б разів не клопотала про це, підкріплення для ескадрильї «Вістря списа» так і не було надіслано. † Того дня, коли вони вступили в бій, загинуло ще четверо. Це був стандартний напад на передову групу легіону. Ворожий авангард утримував плацдарм, але це була приманка. Позиція здавалася беззахисною, але насправді була оточена силами, що сиділи в засідці. Як завжди, заздалегідь визначивши позицію та чисельність ворога в точці удару, Шін запланував обійти фронт засідки та вдарити з флангу. З якихось причин Одноденки не розгорталися, і Лена більше не зафіксувала жодної якої не будь іншої машини, на екрані радара, але перед самим контактом з ворогом Шін і ще кілька людей щось відчули. «Погане в мене відчуття», — прошепотів Райден, його передчуття вловили, ще декілька людей,, і, можливо, саме воно дозволяло їм так довго залишатися в живих. Нюх воїна, передчуття, яке стояло врівень зі здатністю Шіна чути привидів. Щось впало по діагоналі з небес, і в туж мить відбувся удар, радар заревів попереджувальною сиреною. Ті, хто не втратив пильності... і підсвідомо підготував себе до того, щоб бути готовими відреагувати на будь-яку ситуацію... вижили. Грифон, який не встиг вчасно ухилитися, отримав пряме попадання і його розірвало, а Фафніра, який був занадто близько до точки удару, закидало осколками, і він одразу ж пропав з радару Лени. Всі інші бійці були відкинуті потужною ударною хвилею і втратили рівновагу, і саме тоді посипалися другий і третій снаряди. Допоміжний комп'ютер зворотним розрахунком визначив вогневу позицію на 120 кілометрів на «схід-північний-схід». Такого далекого артилерійського обстрілу з боку Легіону ще ніколи не було зафіксовано. Мало того, снаряди летіли з неймовірною швидкістю. Їх початкова швидкість оцінювалася в чотири тисячі метрів на секунду, що трохи перевищувало максимальну дальність для артилерії. Легіон у засідці був всього на всього гарматним м’ясом,, щоб заманити ескадрилью «Вістря списа» в зону дії артилерійського вогню. Вони навіть передбачили, що ті атакуватимуть з флангу. Це була тонка, безжальна стратегія, не схожа на те, на що Легіон був здатен раніше. Якби Шін негайно не виявив і не знищив машину дальнього спостереження, яка слідкувала за попаданням снарядів, і якби обстріл не припинився після десяти снарядів (скоріш за все, через якийсь недолік конструкції, цього нового типу), навіть такі елітні підрозділи, як вони, не змогли б відступити. І тепер, після того, як вони відірвалися від підрозділів, що переслідували їх, ескадрилья втратила чотирьох процесорів. Чісе, Кіно, Курото і Тома...загинули в бою. Залишилося лише дев'ять Джаґґернаутів.   Менше половини від початкового складу, та тепер навіть менше десяти одиниць..   — Я...   Охоплена жахом, Лена не могла промовити ні слова.   У роті пересохло. Серце не витримувало, якесь жахливе передчуття сколихнуло її. Слова вилетіли з рота, наче. Вона їх силою викидала. — Я змушу їх надіслати підкріплення. Я змушу їх зробити це прямо зараз... сьогодні. Це не може... Це ненормально...! Ескадрилья «Вістря списа» вже кілька тижнів проводив бойові операції без підкріплення. Їм не вистачало ні солдатів, ні часу на відпочинок, і вони ледве утримували лінію фронту, завдяки бойовій підтримці інших ескадрилій і взяти на себе частину їхніх . У штабі про це чудово знали, але нічого не робили. З якоїсь причини вони могли відправити інші ескадрильї на допомогу, але всі прохання доукомплектування вони ігнорували. Вона навіть спробувала використати свої хороші зв'язки з Карлшталем, щоб він посприяв у позитивному рішенні, для її  заявки, але навіть прохання такого Командора, як він, не принесло ескадрильї «Вістря списа» жодного підкріплення. Шін відкрив рота і коротко сказав: — Майоре. — Я ще раз попрошу комодора, щоб він поручився за нас. А якщо це не допоможе, я зроблю все, щоб... — Майоре Мірізе. На цей другий, трохи сильніший поклик, Лена замовкла. — Слухайте всі. Ми всі згодні з цим, так? — ...Так. Райден погодився від імені тих, хто вижив. Над усіма іншими нависла важка тиша. — ...Про що ви...? —  Зупиніться, майоре. Що б ви не робили, тепер це все безглуздо. — Що ви говорите, Капітане...? — Підкріплення більше не прийде. Жодного. Не зважаючи ні на що. — ... Га...? І тоді Шін тихо промовив, оголосивши правду, яку вони всі знали, але ніколи не говорили Лені. — Ми всі тут загинемо. Ця ескадрилья... наше місце страти.