Розділ 17. Посланець. Частина 1
– Це місце досі таке ж паскудне, – вийшовши з каюти, сказав Педро, посол фортеці, запах гнилого дерева відразу овіяв його лице. Повітря навколо було вологе і гнітюче, що змушувало людей почувати себе незручно. Він підняв голову і потягнув носом. Небо затягнуло сірими хмарами, здавалося, що буде злива.
– Востаннє ви були тут рік тому, – сказав помічник, накидаючи на плечі посла шубу, – тут нема нічого, крім каміння.
– Це було півтора року тому, – виправив Педро. – Кожного сезону герцог відправляє сюди іншу людину, востаннє я тут був улітку. Окрім каменів, тут є й інші речі, наприклад, чудове хутро і…
– Що? – сказав помічник зі здивованим поглядом.
Педро похитав головою і нічого не сказав. Він переступив борт корабля і зійшов на вкритий мохом дерев’яний причал, під ногою голосно скрипнула дошка. Пройде кілька років – і причал розпадеться на шматки. Прикордонне Місто мало не тільки руду і хутро, а ще й… землю. Але безглуздо говорити про це не надто обізнаному чиновнику.
Між фортецею Довга Пісня і Прикордонним Містом лежала велика територія необроблених земель, довгий коридор, затиснутий між Непрохідним Гірським Хребтом та річкою Червона Вода. Якби Прикордонне Місто як сторожова застава фортеці взяло на себе відповідальність за цю лінію оборони, то ці широкі земляні простори потрапили б у володіння Довгої Пісні. Ці території ще жодного разу не обробляли, тому непотрібно часу на відновлення, крім того, з природними бар’єрами з обох боків, володіти ними було б досить просто. Для того, щоб виростити достатньо їжі, не знадобилося б багато зусиль. Це значно полегшило б низку проблем, пов’язаних зі зростанням населення у фортеці. А Прикордонне Місто стане частиною фортеці, а не буде незалежним, як було зараз.
Єдиний недолік, що для цього знадобиться від трьох до п’яти років, а також великі інвестиції.
На жаль, коли ситуація стосувалась вкладення грошей, більшість вельмож була дуже поганими торговцями.
– Чому на складському дворі немає руди? – сказав помічник, показуючи вперед. – Чи не мали вони підготувати руду до нашого прибуття?
Педро тихо зітхнув:
– Їдьмо до замку, зустрінемося з Його Високістю.
– Заждіть… Пане посол, ви не будете чекати людей принца?
Педро сумнівався, що хтось приїде сюди, тому сказав:
– Ходімо, конюшня прямо перед нами.
Ось проблема окремішності Прикордонного Міста і показала себе. Король послав четвертого принца у це малолюдне місце, щоби боротися за королівський престол. І як стала б поводитися розумна людина? Авжеж, вона б взяла все під свою руку. Обмінювати руду і коштовне каміння на зерно і притулок? Педро побоювався, що в очах принца може бути лише блиск золотих драконів.
Він би вчинив так само, бо ніхто не буде терпіти, коли все добуте на його землях обмінювалося за такою низькою ціною. І принцу не обов’язково їхати до фортеці, більшість знаті забула, що річка Червона Вода не закінчувалася у фортеці Довга Пісня. Він може продавати руду і коштовності за ринковою ціною у Вербове Місто, Хребет Упалого Дракона і навіть місту Червона Вода, а також відвезти туди людей, щоб перечекати Місяці Демонів. Ці місця були трохи далі по річці.
Що могла зробити фортеця Довга Пісня? Заблокувати річку і відрізати принца і його людей від інших? Вчинити так, це прямо піти проти королівської родини! Всім відомо, що четвертий принц не подобався королю, але яким би поганим Роланд Вімблдон не був, не було жодних сумнівів, що він – плоть і кров короля.
Посланець із помічником їхали на орендованих конях, повільно рухаючись вздовж річки по кам’яній дорозі. У стайні були лише старі коні, тому навіть при повільній їзді вони безупинно тремтіли. І за цих двох жалюгідних коней посол заплатив як заставу двох золотих драконів.
– Гляньте, пане, хіба це вантажний корабель з Вербового Міста?
Почувши вигук помічника, він глянув у бік, куди той вказував, і побачив вітрильних із вербовим листям на прапорі, який повільно плив річкою. Ватерлінія вказувала на те, що корабель заповнений вантажем.
Педро бездумно кивнув, але серце на мить завмерло: принц діяв швидше, ніж очікувалось. Якщо Роланд Вімблдон почав торгувати з іншими містами, що знаходились поряд річкою Червона Вода, то посланець втратив ще одну фішку. Спочатку він думав умовити батька купувати руду на 30% нижче за ринкову ціну, навіть так, вони б все одно отримували прибуток. Не згадуючи про коштовне каміння, що після обробки могло збільшити свою ціну в кілька разів. На жаль, ця справа не була під їхньою монополією і родина Жимолості не могла вирішувати все самостійно, якщо всі шість знатних родин, що доклались до створення шахти у Прикордонному Місті, з цим не згодні.
Однак вони реагували повільно, думаючи, що ситуація така ж, як і раніше… А може видобуток шахти був занадто низьким, щоб привернути їхню увагу. Як би там не було, інші п’ять родин поводилися байдуже, а його батько, виглядаючи дуже впевненим у собі, відкинув поради Педро. Насправді вони сильно помилилися. Причиною такого низького видобутку була схема обміну матеріалів на продукти, якщо змінити це на звичайну торгівлю, можна отримати значно більше. А отримавши більше, люди добудуть і більше руди в наступному році.
Якщо говорити про попередній монопольний план, то дев’ять з десяти за те, що його точно неможливо втілити в життя. З огляду на порожнє складське подвір’я поряд з пристанню, Педро подумав, що принц точно не планував обмінювати руду і коштовне каміння на неякісну пшеницю, він уже зв’язався з іншими покупцями.
Знижка у тридцять відсотків його остання фішка, якщо він хоче зберегти цей напрямок торгівлі. Відстань між Прикордонним Містом і Вербовим Містом збільшувала вартість перевезення руди, крім того, у Вербового Міста було кілька джерел надходження руди, тому ціна, яку вони пропонували, була вполовину нижчою за ринкову. Ціни, які можуть запропонувати Хребет Упалого Дракона і місто Червона Вода, будуть ще нижчими, тому четвертий принц може погодитись на продовження монополії фортеці Довга Пісня, особливо щодо коштовного каміння.
Але проблема полягала у тому, якщо він підпише договір, чи погодиться з цим батько? Що стосувалося інших п’яти сімей, чи не подумають вони, що це відмова від їхніх інтересів?
Зрештою, вони завжди сприймали Прикордонне Місто як частину фортеці та постачальника всього, що їм потрібно.
Вони повільно проїхали місто, прямуючи до замку, розташованого на південному сході. Педро був тут не вперше, але цього разу змінився власник.
Охоронець побачив документи посланця і відразу пішов, щоб повідомити володарю.
Роланд Вімблдон швидко викликав Педро; коли вони з помічником увійшли до зали, принц уже їх чекав.
– Пане посол, будь ласка, сідайте.
Роланд плеснув у долоні – і покоївки принесли вишукані страви. Смажена курка, нога кабана з тушкованими грибами, хліб з маслом і великий горщик овочевого супу. Незалежно від того на кордоні він чи ні, принц отримував те, що хотів.
Педро, природно, не втримався. Від фортеці Довга Пісня до Прикордонного Міста навіть при сприятливій погоді пливти два дні, а якщо подорожувати на вантажному судні, то ще довше, можливо, три-п’ять днів. На кораблі не було кухні, тому вони їли смужки сушеного м’яса або пшеничний хліб. Побачивши гарячі страви, він відчув, як рот наповнився слиною.
Але довгі роки навчання етикету допомогли йому дотримуватись пристойних манер за столом. Натомість принц мало приділяв уваги власним манерам, особливо щодо використання ножа і виделки. Педро помітив, що Роланд використовував пару маленьких паличок, щоб взяти їжу, а ніж і виделку – тільки для того, щоб різати м’ясо. Маленькі палички видавались… зручнішими за виделку.
– Що ви думаєте? – несподівано запитав Роланд, коли вечеря майже закінчилась.
– Е, що? – на мить посол розгубився.
– Про це, – принц потрусив паличками у свої руці і, не чекаючи на відповідь Педро, повів далі, – залізні ніж і виделка здаються для простих людей предметами розкоші, не кажучи вже про срібні. А якщо їсти руками, то є велика загроза, що разом з їжею можна вхопити і трохи бруду. Хвороби проникають через рот, розумієте?
Посланець не знав, що відповісти, бо не дуже зрозумів значення слів «хвороби проникають через рот», але спираючись на слова Роланда, схоже, принц мав на увазі, що бруд потрапляв до їжі і міг зробити людей вразливим до хвороб. Але хіба це могло бути правдою? Люди давно їли руками і ніхто від цього не помер.
– Усього лише одне дерево з лісу може забезпечити паличками купу людей. Їх легко виготовляти, я планую популяризувати палички у місті. – Принц відпив вина і продовжив: – Звичайно, зараз мої люди їдять мало м’яса, але я потроху це зміню.
Педро відчув полегшення, тепер він знав, як відповісти. Посол висловив схвалення і благословення, але в глибині душі не погодився з цим. Щоб прості люди їли м’ясо? Це просто химерно, навіть у столиці Сірого Замку далекі від цього, що вже говорити про таке віддалене місце, як Прикордонне Місто.
Всі перекладені розділи тут.
Список романів і мальописів, які перекладаю тут.
