Омана

Розділ 163 - Лінь'ань

Від столиці Чонхва до Лінь’аня було не надто далеко. Шлях займав один день, якщо брати духовний човен і подорожували водою. Протягом подорожі вони чули голоси мавп з гір по обидва боки річки. Міста, повз які вони пропливали, поступово змінили вигляд - з розкішних будівель з глибокими карнизами на будинки з білими стінами та чорною плиткою. Човнярці, яка кермувала їх човном, було років сімнадцять-вісімнадцять. Вона була уродженкою Лінь’аня і ходила цим водним шляхом цілий рік. Мо Сі та Ґу Ман подорожували у звичайному одязі, а човнярку турбувало лише скільки в неї риби та креветок і якими будуть хвилі завтра - вона не цікавилася політикою, тому не впізнала їх. Дорогою вона сміялася і гомоніла м’якою мовою Вунон*. Вона розповідала про звичаї країни Лі Чунь і про сувору зиму в місті Яньбей. Про те, що у місті Фан яловичий суп найсмачніший із чилі, про те, яке хрустке печиво продається в столичній пекарській лавці.   *Діалект провінції Суджов   Ґу Ман стукав сушену рибу, яку дала їм човнярка, зачаровано слухаючи її. Раптом він сказав: - Ти була в багатьох місцях. - Я? Я ніколи там не була, - сміх човнярки був чистішим за хвилі, що їх створювала тонка бамбукова жердина. – Прибуваючи в порт, я допомагаю людям переправляти їжу та речі. Зазвичай я не виходжу із човна. Хі-хі, пальці моїх ніг не торкаються землі. Я як річкова фея. Якби це сказав хтось інший, це здалося б легковажним і претензійним. Однак дівчина справді була яскравою, як лотос, і прекрасною, як персик. Коли вона посміхалася, в неї з’являлися глибокі ямочки, а очі були м’які й глибокі, темні до синяви. Вона стояла на носі човна, її тонкі руки тримали бамбукову жердину, її одяг хвилювався на вітрі, а волосся було чорне, як чорнило. Виглядала вона дійсно неймовірно. Шкода тільки, що була занадто балакуча. Дорогою Мо Сі трохи втомився слухати її, однак, обернувшись на Ґу Мана, побачив, що тому було цікаво. Його блакитні очі були широко розплющені. Іноді він був настільки захоплений, що забував жувати сушену рибу, що була в роті. - Я з дитинства плавала цим човном з майстром, що підібрав мене. Потім я навчилася кермувати і залишилася одна. Хоча мій човен маленький, він бачив різні хвилі і перевіз багато різних людей. Побачивши, що Ґу Манові цікаво, Мо Сі запитав у човнярки: - Кого ви перевозили раніше? Та гордо відповіла: - Чимало великих заклиначів. Їхні імена надто довгі, я навіть не можу їх запам’ятати. Але дозвольте мені сказати вам, коли мій майстер був живий, в нашому човні подорожував господар Лінь’аня, Юе Дзюньтянь. Мо Сі якусь мить нічого не говорив. Потім гірко посміхнувся і сказав: - Юе Дзюньтянь сам майстер артефактів. Навіщо йому їздити чужим човном? Човнярка вирячила очі. - Я не брешу, навіщо це мені? Коли він був молодим, він любив подорожувати потай. Одного разу він катався на нашому човні. Я була надто мала, щоб його впізнати. Пізніше мій майстер сказав мені, що Юе Дзюньтянь - розпусник і любить приїжджати в Лінь’ань шукати романтичних пригод. - … - Мій майстер ще сказав, що мені пощастило, що я мала. Якби я була старше, то вступила б у бруд, зустрівши цього чоловіка. Він міг би мене вподобати і забрати собі коханкою. - … - На щастя, - продовжувала човнярка, - за останні роки він постарів і йому не до ігорй. Всі човнярі кажуть, що давно не бачили, щоб він подорожував на південь самостійно, - вона постукала себе по грудях. - Це велике полегшення. Ґу Ман слухав це, майже нічого не розуміючи, але Мо Сі мовчав, відчуваючи себе незручно. Юе Дзюньтянь був розпусником - це загально у Чонхва факт. Погані стосунки між Мужоном Чуї та Дзяном Єсюе загалом були спричинені саме мінливістю Юе Дзюньтяня. Однак Мо Сі не очікував, що Юе Дзюньтянь мав настільки погану репутацію серед простого люду, що дівчата з його володінь вважали його страхітливою персоною подібною до привидів з легенд і ось так між собою говорили про нього. Однак човнярка мала рацію. Юе Дзюньтянь справді був мінливим. На щастя, його здоров’я в ці роки погіршилось, і він постарішав, інакше після Дзяна Єсюе та Юе Ченьціна він міг би породити собі і третього спадкоємця. Човнярка продовжувала гомоніти, спершись на жердину: - О, не дивно, що старий Юе любив приходити сюди. Провінція Лінь’ань така гарна. Тут багато красунь. Я бачила, як вони мили овочі і прали білизну у річці – вони дуже красиві, лиш трохи менш красиві за мене. У Мо Сі розболілася голова. Ґу Ман був дуже спокійним. Він відкусив сушеної риби і сказав: - Ти красива. Човнярка одразу зраділа. Вона посміхнулася і милим голосом мовила: - Братику, ти теж дуже гарний. Ґу Ман обернувся до Мо Сі. - Що означає «гарний»? - Це означає, що ти теж красивий. Ґу Ман кивнув і сказав Мо Сі: - Тоді ти - найгарніший на цьому човні. Мо Сі не знав, що відповісти. Зрештою він відвернувся до блискучої води, поцяткованої очеретом, і легенько кашлянув. Ближче до Лінь’аня кількість човнів на воді помітно зросла. Місто на воді відрізнялося від імперської столиці. Повсюдно плавали човни, дівчата прали, з рибальських човнів допізна чулися пісні, а діти змагалися в плаванні. Мо Сі навіть побачив дитину не більше чотирьох років, яка весело плавала в річці, наче біла смуга на хвилях, і не міг не сказати: - Який гарний плавець. - Так. Усі жителі Лінь’аня вчаться плавати раніше, ніж ходити, - захихотіла човнярка. - Гості, не забудьте забрати свої речі. Коли побачите більше людей серед хвиль та рибалок – це означатиме, що ми прибули до порту Лінь’аня. Мо Сі подякував їй і знову запитав: - Пані, за ці роки ви зустрічали багатьох людей. Чи чули ви коли-небудь про відлюдника в передмісті Лінь’аня, який опанував мистецтво відродження? Він бачив, що вона наївна і їй байдуже до будь-яких практик вдосконалення - запитав про всяк випадок, не очікуючи, що вона відповість. Та несподівано човнярка схилила голову й спитала: - Це одна з трьох легендарних заборонених технік? Серце Мо Сі запалало. - Так, - сказав він. - О… Я вже чула про цю легенду від кількох пасажирів. Вони казали, що був такий майстер за межами Лінь’аню. - Ви знаєте конкретне місце? Човнярка похитала головою. - Я точно не пам’ятаю. Мій майстер казав, що ми не можемо втручатися в життя, старіння і смерть. Для мене це Мистецтво відродження надто містичне. Я тоді подумала, що це просто чутки. Якщо вам цікаво, чому б не піти в місто і не запитати у заклиначів? Нещодавно сюди прибув майстер Юе Дзюньтянь, щоб практикувати вдосконалення. Корисніше буде запитати у нього, ніж у мене. Її очі були ясними і спокійними, коли вона говорила - вона мала спокій звичайної людини. Насправді, якщо жити довге й мирне життя зовні, то не виникає одержимості питанням смерті. От тільки для них такий спокій був недосяжним з моменту їх народження. У порту Мо Сі розплатився з човняркою мушлями. Але Ґу Ман не хотів іти, невідривно дивлячись на мішок, що висів біля щогли човна. Тож Мо Сі купив у човнярки і мішок з сушеною рибою, що зробило Ґу Мана щасливим. Він тримав мішок та їв рибу, прогулюючись з Мо Сі вулицями міста. - Парові тістечка — тістечка з лотосом — тістечка з османтусом... - Білі орхідеї, продаю білі орхідеї... Тут все відрізнялося від імперської столиці, а тим більше від північного кордону. Дорогою Ґу Ман роззирався по сторонам. Він мало говорив, та коли щось уподобляв, то нерухомо на це дивився. Через деякий час цянькунь Мо Сі був наповнений купою незрозумілих дрібниць. Від бамбукових бабок до маленьких глиняних фігурок, від невеличких порцелянових чашок до маленьких шовкових віял... Спочатку Мо Сі планував піти безпосередньо до маєтку сім’ї Юе в Лінь’ані, щоб нанести візит, але побачивши, що година вже була пізня, передумав і сказав Ґу Ману: - Давай спочатку знайдемо гостинний двір, а тоді я відведу тебе повечеряти, добре? Ґу Ман тримав у роті шматочок зацукрованого гарбуза. Він нічого не сказав у відповідь, тільки слухняно кивнув. Вони знайшли гостинний двір біля озера. Був кінець сезону лотосів і, відчинивши вікно, вони побачили листя лотоса, що зливалися своїм нефритовим кольором з небом. Над розквітлими, красивими, витонченими квітами лотоса ширяли бабки. Мо Сі виклав у кімнаті всі придбані дрібниці, і вони спустилися вниз, щоб поговорити з власником двору. Той був зайнятий витиранням столу. Побачивши Мо Сі, він вклонився і привітав його. - Вибачте, - сказав Мо Сі, - я можу запитати, який ресторан найкращий в Лінь’ані? Власник був розумною людиною. Він помітив, що хоч їх одяг не кидався в око, тканина була найвищої якості. Тож він посміхнувся і сказав: - Айо, ви двоє маєте розуміти, що найсмачніше не обов’язково найдорожче. Іноді найсмачнішими є страви на галасливих провулках, але боюся, що вони вам двом не сподобаються. Мо Сі обернувся до Ґу Мана: - Ти хочеш смачної їжі чи зручного місця? Ґу Ман був дуже безпосереднім: - А не можна і те, і те? Мо Сі знову з питанням в погляді подивився на власника. - Якщо ви хочете комфортне місце і смачну їжу, то залишається тільки це, - сказав той. - Вийдіть звідси та поверніть ліворуч. Перетнувши три вулиці, ви побачите майстерню з пошиття одягу. Пройдіть ліворуч від цієї майстерні і побачите ресторан. Він просторий, має два поверхи. Щодо їжі, вона хоч і не найкраща, але дуже хороша. Трохи помовчавши, він посміхнувся і сказав: - Колись його власник керував пристанню. У них є всі закуски та страви, як у великих річкових містах в Дзяньнані. Кришталеві кульки з креветками та риба в кисло-солодкому соусі найсмачніші. О, не забудьте про біле вино з цвіту груші - воно найкраще в Лінь’ані. Мо Сі запитав Ґу Мана: - Хочеш піти? Ґу Ман досі не залишив мішок із сушеною рибою. Почувши це, з рибинкою в роті, він кивнув. Подякувавши, вони двоє пішли і легко знайшли відповідний ресторан. Напевно тому, що він знаходився у віддаленій місцевості і орендна плата була помірною, власник зміг зробити багато покращень. Приміщення справді було більш просторим і комфортним, ніж у багатьох інших ресторанах. Вони попросили місце на другому поверсі та замовили фірмові та смажені страви, а також маленький горщик вина та трохи тістечок. Страви приготували дуже швидко і за короткий час все було подано. Та попри швидкість було видно, що кульки креветок, викладені на білу порцелянову тарілку з зеленим лотосом, були кришталево білі. Кисло-солодкий соус був дуже яскравий, і якщо занурити в нього палички, то одразу виявляєш багато ніжного та пухкого білого м’яса риби. Просочене кисло-солодким соусом, посипане дрібним імбиром, воно набуло кисло-солодкого присмаку і було дуже смачним. Біле м’ясо з часником також було по-особливому приготовлене. Тришарову черевну частину свинини відварили, нарізали тонесенькими, як крила цикади, шматочками і заморозили у льоді. Подавали їх холодними, тому жиру не відчувалося. Їх можна вмочувати в соєвий соус, перець і сіль. На смак чулася лиш прохолода і смак самого м’яса*.   *Словом, це сало, тому «біле», та частина, що з м’ясною прослойкою, тому «тришарове». Ще й з часником, м-м. Тіко борщику з пампушками не вистачає   Смажені страви теж дуже смакували. Смажені нирки були у формі красивих кульок. Коли їх подали, від них все ще йшов жар із печі. Пагони бамбука були ніжні, але дуже хрусткі. Навіть суп із зелених овочів був ніжним і освіжаючим. Все виглядало дуже апетитно. Вони взялися за їжу, і Мо Сі побачив, що Ґу Ман вподобав кульки з креветками. Дуже скоро тарілка спорожніла, тому він хотів покликати рознощика, щоб попросити ще одну. Тільки-но він повернув голову, щоб покликати когось, як раптом побачив перед стійкою внизу знайомого – одягненого в біле, з серйозним виразом обличчя. Він розмовляв з хазяїном ресторану. Мо Сі був здивований. Мужон Чуї? Який збіг... Ні, він прибув до Лінь’аня з кланом Юе. Тільки от зараз він був не з Юе Дзюньтянєм. Що він робив на вулицях міста один?