Перекладач: Liliia Alon
Редактор: Elein Dark
Пізно вночі, коли все навколо мене затихає, я відкидаюсь на спинку стільця та заплющую очі.
Сцена, що спливає з глибин моєї свідомості, завжди одна й та сама, навіки закарбована в моєму мозку.
У темряві над вівтарем позаду храму палає полум'я. Іскри вириваються з вогню, немов помаранчеві сніжинки, перериваючи звук співу, що долинає з-під землі.
Щоразу я дивуюся, чому саме ця сцена.
З тієї ночі, коли мені виповнилося дванадцять, уже минуло двадцять три роки. За цей час сталося багато чого. Події сумніші та страшніші, ніж я могла собі уявити. Мій світ змінився назавжди.
І все ж, чому саме та ніч досі спадає на думку першою?
Невже гіпнотичне навіювання, якого я зазнала, справді було настільки потужним?
Іноді в мене досі виникає відчуття, що я ще не повністю звільнилася від промивання мізків.
Є причина, чому я вирішила зараз записати деталі цієї серії подій.
Десять років минуло з того дня, багато чого перетворилося на пил.
Десятиліття у загальній картині не мають великого значення. Але проблеми накопичувалися, і, як не дивно, коли було встановлено новий порядок, почали виникати сумніви щодо майбутнього. У цей період я вивчала історію та зрозуміла, що, як людські істоти, скільки б сліз нам не довелося пролити, щоб засвоїти урок, щойно ці сльози висихають, ми забуваємо. Ось такі ми створіння.
Звісно, хочеться вірити, що жодна людина ніколи не забуде невимовні почуття того дня та клятву ніколи не допустити повторення такої трагедії.
Але я не можу не хвилюватися, що одного дня, у далекому майбутньому, коли пам'ять людей зблякне, наша дурість може призвести до того, що ми знову зробимо ті самі помилки.
Через це я раптом вирішила записати все це, але знову і знову опиняюся в розгубленості. Здавалося, ніби мої спогади поїдені міллю, через що я не можу згадати важливі деталі.
Хоча я й звірила інформацію із людьми, які були причетні до подій у той час, все ж з подивом виявила, що навіть наші спільні спогади були суперечливими, оскільки ми схильні вигадувати деталі для заповнення прогалин у нашій пам'яті.
Наприклад, прямо перед тим, як зустріти фальшивого міношіро на горі Цукуба, я надягла сонцезахисні окуляри з червоним тонуванням. Я пам'ятаю це чітко, але з якоїсь причини Сатору впевнений, що в мене тоді не було жодних окулярів. І не тільки це, Сатору також натякнув, що саме він знайшов фальшивого міношіро. Звичайно, така дурна думка є абсолютно хибною.
Я вперто опитала стільки людей, скільки змогла пригадати, намагаючись виявити невідповідності. Але в процесі мене накрила незаперечна реальність. Не існувало жодної людини, чия пам'ять не була б спотворена в спробі приховати власні недоліки.
Сміючись з жалюгідної людської дурості та записуючи своє нове відкриття, я раптом зрозуміла, що не маю жодних підстав виключати себе з цього правила. З точки зору іншої людини, немає сумніву, що спогади, які я описую, видозмінені, щоб показати лише мою хорошу сторону.
Тож я хотіла б сказати, що оскільки ця історія написана з моєї власної точки зору, вона може бути спотворена заради власного виправдання. У мене, безумовно, є певний мотив для такого вчинку, навіть якщо це робиться несвідомо, оскільки наші тодішні дії могли сприяти втраті стількох життів.
З огляду на це, я спробую якомога краще розкопати правду зі своїх спогадів, бо хочу подивитися фактам у вічі та реалістично зобразити події, що сталися. Також я маю намір наслідувати стиль старих історій у надії відтворити свої думки та почуття того часу.
Ця чернетка написана чорнилом, що не вицвітає, на папері, який нібито є антиокислювальним, і може прослужити тисячоліття. Коли я його закінчу, то покладу в капсулу часу та закопаю глибоко під землю, нікому не показуючи (можливо, я покажу це Сатору і запитаю його думки).
Тоді я зроблю ще дві копії, щоб загалом вийшло три примірники. Існування цього запису слід тримати в таємниці якомога довше на випадок, якщо колись у майбутньому буде відновлено старий порядок, або щось подібне, і всі публікації будуть цензуровані. Я думаю, що трьох примірників якраз достатньо на такий випадок.
Іншими словами, цей запис — довгий лист, залишений моїм співвітчизникам через тисячу років. На той час, як його прочитають, має стати очевидним, чи змогли ми змінитися та ступити на новий шлях.
Я ще не представилася.
Мене звати Сакі Ватанабе. Я народилася 10 грудня 210 року в районі Камісу 66.
Якраз перед моїм народженням одночасно зацвів весь бамбук, який цвіте лише раз на сто років. Після трьох місяців посухи, посеред літа, випав сніг. Часто відбувалися всілякі аномальні погодні явища. Потім, увечері 10 грудня, небеса та землю огорнула повна темрява, і раптом, у світлі спалахів блискавки, багато людей побачили дракона, вкритого золотою лускою, що плив серед хмар.
...насправді нічого з цього ніколи не траплялося.
210-й був звичайним роком, а я була цілком звичайною дитиною, як і всі інші діти, що народилися того року в районі Камісу 66.
Але для моєї мами я була особливою. Їй було вже майже тридцять, і вона була переконана, що вже ніколи не матиме дітей. У наш час народження дитини у тридцять років вважається дуже пізньою вагітністю.
Крім того, моя мати, Мідзухо Ватанабе, обіймала важливу посаду бібліотекарки. Її рішення не лише впливали на майбутнє нашого міста, але й у певних випадках могли призвести до смерті інших людей. Їй, мабуть, було надзвичайно важко щодня терпіти такий тиск, та ще й бути обережною щодо своєї вагітності.
У той період мій батько, Такаші Суґіура, був мером міста. Це також була напружена робота. Але коли я народився, робота бібліотекарки була набагато відповідальнішою, ніж робота мера. Звичайно, це актуально й сьогодні, але, можливо, не в такій мірі, як тоді.
Моя мама була на нараді щодо класифікації щойно виявленої колекції книг, коли у неї почалися пологи. Води відійшли на тиждень раніше очікуваної дати, тож її негайно доставили до пологового будинку на околиці міста. Уже через десять хвилин від початку пологів почувся звук мого першого крику. На жаль, пуповина обвилася навколо моєї шиї. Моє обличчя почервоніло, і я не могла як слід заплакати. Акушерка була новенькою, тому мало не знепритомніла від паніки. На щастя, пуповину легко перерізали, і я нарешті вдихнула повітря цього світу та випустила здоровий крик.
Через два тижні, в тому ж пологовому будинку, народилася ще одна дівчинка. Її звали Марія Акідзукі, і вона згодом стала моєю найкращою подругою. Окрім передчасних пологів, вона, як і я, народилася з пуповиною, обмотаною навколо шиї. Її стан був набагато серйознішим за мій і вона взагалі не дихала, коли народилася.
Акушерка, уже маючи необхідний досвід після пологів моєї матері, змогла спокійно впоратися з ситуацією. Якби була якась незграбність або затримка у розрізанні пуповини, дитина б неодмінно померла.
Коли я вперше почула цю історію, то була в захваті від того, що опосередковано врятувала життя своїй подрузі. Але тепер, щоразу, коли я згадую про це, мене охоплюють змішані почуття. Бо якби вона ніколи не народилася, ніколи б і не було такої величезної втрати людських життів…
Повертаючись до початкової теми, я провела своє дитинство в оточенні багатої природи рідного селища.
Камісу 66 складається з семи сіл, розкиданих колом на площі близько 50 кілометрів. Від решти світу його відділяє священний бар’єр восьмиграм. Можливо, через тисячу років бар'єр може вже не існувати, тому я коротко поясню про нього. Це товста солом'яна мотузка, обвішана зигзагоподібними паперовими стрічками, яка діє як щит, що не дає злим силам проникнути в район.
Дітей попереджають ніколи не виходити за межі бар'єра. Назовні бродять злі духи та монстри, і будь-яка дитина, яка вийде на вулицю сама, жахливо постраждає.
— Але які саме страшні речі існують? — пам’ятаю, як одного разу дещо невпевнено я запитала свого батька, коли мені було близько шести чи семи років.
— Багато різних, — батько підвів погляд від документів. Він поклав підборіддя на руку та ніжно подивився на мене. Ці теплі карі очі й донині закарбувалися в моїй пам’яті. Батько жодного разу не дивився на мене суворо і лише раз підвищив голос, коли я не звернула уваги на дорогу, і мало не впала у величезну діру в землі, якби він мене не попередив вчасно.
— Сакі, ти ж уже знаєш, правда? Про монстро-щурів, ілюзорних котів та вибухопсів.
— Але мама казала, що все це просто казки, і насправді їх не існує.
— Інших, можливо, й так, але монстро-щури справді існують, — сказав він так байдуже, що я була шокована.
— Брехня.
— Це не брехня. Монстро-щурів нещодавно завербували для допомоги у будівництві.
— Я ніколи їх не бачила.
— Ми не дозволяємо дітям їх бачити. — Батько не сказав чому, але я подумала, що монстро-щури просто надто огидні, аби на них дивитися.
— Але якщо вони слухають людей, то вони не такі вже й страшні, чи не так?
Батько відклав документи, які переглядав, і підняв праву руку. Коли він тихо промовляв заклинання, тонке волокно паперу змінилося, ніби невидиме чорнило, що перетворилося на складний візерунок, вплетений у папір. Це була печатка схвалення від мера.
— Сакі, тобі знайома фраза ‘фальшива слухняність’?
Я мовчки похитала головою.
— На перший погляд, вони дотримуються правил, але в глибині душі думають протилежне.
— Протилежне?
— Обманюють інших та таємно планують зраду.
У мене відвисла щелепа.
— Таких людей не існує.
— Ти маєш рацію. Людині абсолютно неможливо зрадити довіру іншої людини. Але монстро-щури — не люди.
Вперше я відчула легкий страх.
— Монстро-щури поклоняються нам і слухаються нас, бо ми маємо прокляту силу. Але ми не знаємо, як вони будуть поводитися з дітьми, які ще не проявили свій дар. Ось чому ми повинні перешкоджати зустрічам монстро-щурів і дітей, незважаючи ні на що.
— Але коли їм дають роботу, хіба вони не повинні приїжджати до селища?
— У такі моменти за ними завжди наглядає дорослий.
Батько поклав документи в письмову скриньку та знову підняв руку. Кришка заблищала та злилася зі скринькою, залишаючи порожнину всередині. Оскільки ніхто інший не знає, що він уявляв, використовуючи свою прокляту силу, будь-кому, окрім батька, буде важко знову відкрити скриньку, не пошкодивши кришку.
— У будь-якому разі, ніколи не виходь за межі священного бар'єру. Всередині міцність бар'єра гарантує безпеку, але якщо ти зробиш хоч крок за його межі, тебе не захистить жодна проклята сила.
— Але монстро-щури…
— Справа не тільки у монстро-щурах. Ти ж у школі вивчала історії про Аккі та Ґоума, чи не так?
У мене перехопило подих.
Історії про Аккі та Ґоума розповідаються та викладаються неодноразово на кожному етапі розвитку, так що вони глибоко закарбовуються в підсвідомості. Навіть попри те, що у школі ми чули лише дитячу версію, вони все одно викликали у нас кошмари.
— Невже за межами святого бар'єру справді є Аккі… і Ґоума, та подібне?
— Ага, — батько ледь помітно посміхнувся, щоб мене заспокоїти: — Це старі легенди, їх зараз не існує… Це правда, що їх не бачили останні сто п’ятдесят років, але краще бути готовим до неочікуваного. Сакі, ти ж не хотіла б раптово зустріти Аккі, як той хлопчик, що збирав трави, чи не так?
Я мовчки кивнула.
Тут я підсумую історії про Аккі та Ґоума. Однак це не казкова версія для дітей, а повна доросла версія, яку кожен дізнається, коли вступає до Академії Мудреців.
Оповідь про Аккі
Цій історії приблизно сто п'ятдесят років. Жив собі один хлопчик, який збирав трави на горі. Захоплений своїм заняттям, він підійшов до священного бар'єру. Хлопчик зібрав майже всі трави всередині бар'єру, коли випадково підвів погляд угору і побачив, що зовні ще було багато трав.
Його постійно попереджали ніколи не виходити за межі священного бар'єру. Якщо з якоїсь причини йому це вкрай необхідно зробити, він мав бути з дорослим.
Але дорослих навколо не було. Хлопчик спокусився і подумав, що не страшно буде, якщо вийти назовні лише трохи. Спочатку він висунув голову. Йому просто потрібно було пролізти під бар'єром, нарвати трохи трав і одразу ж повернутися. Все буде гаразд.
Хлопчик тихо прослизнув під мотузкою. Паперові стрічки гойдалися та шелестіли.
У ту мить його раптом охопило неприємне відчуття. Окрім почуття провини за непослух перед дорослими, було також відчуття тривоги, якого він ніколи раніше не знав.
Заспокоївши себе, що нічого не станеться, хлопчик підійшов до трав.
Тоді він побачив Аккі, що наближався до нього.
Хоча він був приблизно такого ж зросту, як і хлопчик, але виглядав страшним. Його гнів бушував, немов вогняний вихор, спалюючи все навколо. Коли Аккі наближався, вся навколишня рослинність ламалася, вибухала та спалахувала полум’ям.
Хлопець зблід, але змусив себе втримати крик та відступив назад. Якби йому вдалося прослизнути назад під мотузку, Аккі мав би зникнути.
Але під ногами у нього тріснула гілка.
Аккі повернув голову, його обличчя було абсолютно позбавлене емоцій. Він дивився на об’єкт свого гніву.
Хлопець пірнув під мотузкою та щодуху помчав геть. Все ж буде добре, якщо повернутися під захист бар'єра.
Але коли він озирнувся, то побачив, що Аккі також прошмигнув під мотузкою!
У ту ж мить хлопець зрозумів, що зробив щось непоправне. Він запросив Аккі всередину бар'єру.
Хлопчик плакав, біжучи гірською стежкою. Аккі ж невпинно гнався за ним.
Нещасний побіг уздовж краю бар'єра, до струмка, що був в протилежному від села напрямку.
Коли він знову озирнувся, то побачив, як обличчя Аккі визирало з-поміж кущів. Його очі яскраво сяяли, а на обличчі грала посмішка.
Аккі хотів, щоб той провів його до села.
Він не міг цього допустити. Якщо Аккі послідує за ним додому, усе село, ймовірно, буде знищено.
Коли хлопчик пробрався крізь останні хащі, то побачив перед собою скелю. З дна долини лунко лунав шум річки. Над каньйоном висів недавно збудований новенький підвісний міст.
Замість того, щоб перейти підвісний міст, хлопчик побіг вздовж скелі в напрямку долини, що розташовувалась вище за течією.
Він обернувся і побачив, що Аккі уже дістався мосту і шукав його біля нього.
Хлопчик просто продовжував бігти.
Невдовзі попереду з'явився ще один підвісний міст.
Він наблизився до мосту, що чорною тінню вирізнявся на тлі хмарного неба. Зношений роками негоди, він моторошно гойдався, ніби манив його до себе.
Цей міст був у такому стані, що міг обвалитися будь-якої миті. Понад десять років ніхто не перетинав його, а селяни завжди попереджали хлопчика, щоб він ніколи ним не користувався.
Він повільно почав переходити міст.
Мотузки видавали тривожний скрип. Дошки під ногами майже згнили й виглядали так, ніби ось-ось розсиплються.
Коли хлопчик дійшов до середини підвісного мосту, той раптово хитнувся. Озирнувшись назад, він побачив, що Аккі також ступив на міст.
Чим ближче наближався Аккі, тим сильніше хитався міст.
Хлопчик поглянув на запаморочливу прірву внизу.
Коли він підвів погляд, Аккі був уже зовсім близько.
Коли неприємне обличчя можна було чітко розгледіти, хлопець замахнувся своїм схованим серпом і одним швидким рухом перерізав одну з мотузок, що підтримували підвісний міст.
Міст хитнувся, і хлопчик мало не зісковзнув, але якимось чином зумів схопитися за іншу мотузку.
Він розмірковував, чи не впав Аккі у прірву. Проте озирнувшись побачив, що той все ще чіпляється за мотузки. Аккі повільно кинув до нього свій убивчий погляд.
Серп упав у прірву. Більше нічим було перерізати мотузки.
Що ж йому робити? Хлопчик був у розпачі та молився до небес. Йому було байдуже, якщо він втратить своє життя, лиш би Аккі не наблизився до села.
Чи почули небеса його молитву, чи єдина мотузка на старому підвісному мосту була не достатньо міцною, щоб витримати їхню вагу, але, зрештою, вона обірвалася, скинувши їх у прірву. Хлопчик та Аккі зникли з поля зору.
Відтоді, аж до сьогодні, Аккі більше ніколи не з'являвся.
У цієї історії є кілька уроків.
Навіть маленькі діти повинні легко зрозуміти науку про те, що не можна виходити за межі священного бар’єру. Коли вони трохи підростуть, то, можливо, зможуть зрозуміти дух самопожертви, турботу про поселення, а не про себе.
Однак насправді, чим розумніша дитина, тим менше шансів, що вона помітить справжній урок.
Хто б міг подумати, що справжня мета цієї історії — показати нам, що Аккі справді існують?
Оповідь про Ґоума
Близько 80 років тому в одному селі жив хлопчик. Він був дуже розумною дитиною, але мав один недолік. З віком цей недолік ставав дедалі очевиднішим для всіх.
Хлопчик так пишався своїм розумом, що на все інше дивився з презирством.
Зовні він удавав, що уважно слухає те, чого його навчали дорослі в школі та селі, але важливі уроки ніколи не досягали його серця.
Хлопчик почав сміятися з дурості дорослих і навіть глузувати із законів цього світу.
Гординя сіє зерна зла.
Хлопчик поступово відокремився від свого кола друзів, а самотність стала його єдиним другом і супутником.
Самотність — це плідний грунт для самообману.
Залишившись сам, він дедалі більше замислювався. Хлопчик почав думати про те, про що не слід було думати, і сумніватися в тому, в чому не слід було сумніватися.
Нечисті думки призводять до безконтрольного зростання карми.
І так, сам того не усвідомлюючи, хлопчик накопичив карму, і поступово перетворився на щось нелюдське — на Ґоума.
Невдовзі село спорожніло; усі втекли, боячись Ґоума. Тоді він пішов жити в ліс, але всі тварини там також зникли.
Поки Ґоума ішов, рослини навколо нього вигиналися та гнили, набуваючи дивних і неймовірних форм.
Вся їжа, до якої він торкався, миттєво перетворювалася на смертельну отруту.
Ґоума безцільно блукав мертвим, деформованим лісом.
Він нарешті зрозумів, що йому не слід існувати в цьому світі.
Ґоума покинув темряву лісу. Перед його очима з'явився світ, оповитий блискучим сяйвом. Він прибув до глибокого озера, що затишно причаїлося в горах.
Ґоума спустився в озеро, сподіваючись, що чиста вода змиє всі його гріхи.
Але вода навколо нього миттєво стала темною та каламутною, вона ставала отруйною.
Ґоума не повинні існувати в цьому світі.
Зрозумівши це, він тихо зник на дні озера.
Мораль тут, мабуть, простіша, ніж в історії про Аккі.
Але, звісно, ми не розуміли її справжнього значення, аж поки того дня, посеред нескінченного відчаю та смутку, не стали свідками справжньої форми Ґоума...
Здається, що коли я беру ручку до рук, на мене одночасно нахлинає безліч думок, і я не можу їх контролювати. Дозвольте мені повернутися до спогадів про моє дитинство.
Як я вже писала раніше, Камісу 66 складається з семи селищ. У центрі знаходиться адміністрація району. На східному березі річки Тоне розташоване селище Чінова. На північ від нього знаходиться селище Мацукадзе — місцевість, всіяна великими будинками посеред лісу, а на схід — Шірасуна — приморська місцевість. На південь від Чінови знаходиться Мідзуґурума. А на іншому березі річки, на північний захід, розташоване село Міхараші з його чудовими краєвидами. На півдні, в районі рисових полів, знаходиться Коґане, а найзахідніше — Кунуґібаяші.
Мій дім дитинства знаходився в районі Мідзуґурума (*водяне колесо). Ця назва, можливо, потребує деяких пояснень. Камісу 66 перетинають десятки водних каналів, що складаються з невеликих ділянок річки Тоне, і люди тут подорожують човнами вздовж цих водних каналів. Попри це, завдяки постійному руху води вона була достатньо чистою для купання, хоча вам варто двічі подумати, перш ніж пити її.
Прямо перед моїм будинком плавало безліч яскравих червоних та білих коропів, і оберталося багато водяних коліс, що й дало назву цій місцевості. У кожному селищі є водяні колеса, але в нашому їх чимало, і вони створювали чудове видовище. Верхньобійні, середньобійні, нижньобійні, задньобійні... Ось такі типи водяних коліс я пам'ятаю. Можливо, їх було більше. Багато з них використовувалися, щоб звільнити нас від буденних завдань, таких як лущення рису та помел пшениці.
Серед них було єдине водяне колесо з найбільшими металевими лопатями, яке використовувалося для вироблення електроенергії. Дорогоцінну електроенергію, яку воно виробляло, використовували для трансляції з гучномовця на даху громадського центру. Використання електроенергії для будь-яких інших цілей суворо заборонялося Етичним кодексом.
Щодня, перед самим заходом сонця, з гучномовців лунала одна й та сама мелодія. Вона називається «Повернення додому» і є частиною симфонії*, написаної дуже-дуже давно композитором із дивним прізвищем Дворжак. Слова, які ми вивчали в школі, звучать приблизно так:
Сонце сідає за далекі гори
А зірки вкривають небо
Сьогоднішня робота завершена
І моє серце відчуває легкість
У прохолодному вечірньому вітерці
Зберімося навколо
Згуртуймося
Багаття яскраво палає в темряві
Але воно вже затихає
І коли згасне
Я зможу легко заснути
Під захистом твоїх ніжних рук
Я буду бачити щасливі сни
Осяяні світлом сни
*Ця симфонія №9 називається «З нового світу»
Коли грає пісня, усі діти, які гралися в полях, мали повернутися додому. Тому щоразу, коли я думаю про цю пісню, у моїй уяві рефлекторно виникають пейзажі заходу сонця. Селище у сутінках. Соснові ліси відкидають довгі тіні на пісок. Десятки рисових полів, немов дзеркала, відбивають тьмяно-сіре небо. Рої червоних бабок. Але найбільше вражав захід сонця, який можна було побачити з вершини пагорба.
Коли я заплющую очі, мені спадає на думку одна сцена. Мабуть, це був кінець літа чи початок осені. Тоді повітря саме почало холоднішати.
— Потрібно вже повертатися додому, — сказав хтось.
Якщо уважно прислухатися, то справді можна було почути ледь чутну мелодію, що розносилася вітром.
— Отже, нічия, — сказав Сатору, тож діти вийшли зі своїх схованок і зібралися групами по двоє чи троє.
Усім їм було від восьми до одинадцяти років, і вони весь ранок брали участь у масштабній битві за територію. Ця гра схожа на продовження зимової гри в сніжки, де гравці діляться на дві команди та змагаються, щоб захопити територію один одного. Переможцем стає команда, яка захопить прапор, розташований на чужій території. Цього дня моя команда була на межі поразки через помилки, які ми зробили ще на самому початку.
— Це несправедливо. Ми були так близько до перемоги, — надула губки Марія. Вона була блідіша за інших, а райдужки її широко розплющених очей мали світлий колір. Саме тому найбільше її виділяло вогненно-руде волосся.
— Ей, здавайтеся вже.
— Так, у нас є перевага, — втрутився Рьо, наслідуючи Марію. Навіть у цьому віці вона мала задатки королеви.
— Чому ми повинні здаватися? — обурено відповіла я.
— Тому що у нас перевага, — невтомно повторює Рьо той самий аргумент.
— Але наш прапор ще не забрали, — я подивилася на Сатору.
— Нічия, — урочисто заявив він.
— Сатору, ти ж у нашій команді, чи не так? Чому ти на їхньому боці? — різко вигукнула Марія.
— Ну, таке правило, тож ми нічого не можемо з цим вдіяти. Уже сутінки.
— Але сонце ще не зайшло.
— Не сперечайся. Це ж бо ми на вершині пагорба, чи не так? — я спробувала спокійно застерегти Марію. Зазвичай ми були добрими подругами, але поведінка Марії в такі моменти мене дуже дратувала.
— Гей, нам справді треба йти додому, — стурбовано сказала Рейко.
— Коли чуєш «Повернення додому», треба негайно розходитися по домівках.
— Якщо вони здадуться, то ми зможемо повернутися додому, — Рьо повторив слова Марії.
— Досить вже. Гей, суддя! — роздратовано крикнув Сатору до Шуна. Шун стояв осторонь від нас на вершині пагорба, милуючись краєвидами. Його бульдог Субару тихо сидів поруч.
— Що? — відповів він після паузи, обертаючись.
— Яке ще ‘що’. Суддя має зафіксувати нічию.
— Так, сьогодні нічия, — сказав Шун і знову повернувся до споглядання краєвиду.
— Тоді ми повертаємося додому, — сказала Рейко, й інші попрямували вниз до підніжжя пагорба. Кожному з них було необхідно сісти на човен, аби дібратися до свого рідного селища.
— Зачекайте, ми ще не закінчили.
— Я йду. Якщо ми затримаємось, ілюзорні коти нас схоплять.
Хоча Марія та інші виглядали незадоволеними, гра, зрештою, була завершена.
— Сакі, ходімо теж додому, — гукнув Сатору, але я підійшла ближче до Шуна.
— Ти не йдеш додому?
— Вже йду, — навіть сказавши це, він продовжив зачаровано милуватися краєвидом.
— На що ти дивишся?
— Гей, ходімо вже, — нетерпляче сказав Сатору, що стояв позаду.
Шун мовчки вказав на краєвид.
— Он там, бачиш?
— Що?
Шун вказав в напрямку Коґане вдалині, в точку на межі між рисовими полями та лісом.
— Дивись, там міношіро.
Нас змалку вчили цінувати свої очі понад усе, і всі ми були благословенні добрим зором. І зараз, за кілька сотень метрів звідси, посеред сутінкового світла та тіні, ми змогли розгледіти білу тінь істоти, що повільно рухалася вздовж краю рисової стежки.
— Ти маєш рацію.
— А що такого? Міношіро — не така вже й рідкість, — зазвичай спокійний голос Сатору раптом прозвучав невдоволено.
Але я не рухалася. Не хотіла рухатися.
Міношіро пересувався стежкою крізь траву зі швидкістю равлика та, зрештою, зник у лісі. Коли я простежила поглядом його шлях, моя увага звернулася на Шуна.
Я ще не знала назви емоції, яку відчувала. Коли я стояла поруч із ним, дивлячись на селище, забарвлене світлом призахідного сонця, мої груди сповнилися солодким, але водночас болісним відчуттям.
Можливо, це також була сцена, вигадана пам'яттю, суміш схожих епізодів, прикрашених та посипаних пряністю сентиментальності...
Хай там як, ця сцена й досі має для мене особливе значення. Останній спогад про життя в бездоганному світі. Час, коли все було на своєму місці й не було жодного страху за майбутнє.
Навіть зараз, спогад про моє перше кохання все ще випромінює тепле світло, немов призахідне сонце. Навіть попри те, що незабаром він буде поглинутий бездонною порожнечею та смутком.
