— Не підходь! — Хвей Лі судомно відступив назад. Спина його одягу торкнулася шорсткої кори дерева баньяна, і від присутності чоловіка перед ним його охопила незрозуміла тривога.
— Я не зроблю тобі боляче, — Бай Мін простяг руку, намагаючись доторкнутися до малого, що лежав на землі. Його запах був надто солодким і звабливим, викликаючи в Бай Міна сильне бажання обійняти його.
— Іди геть! — очі Хвей Лі миттєво затуманилися від сліз. Він заметушив руками, згортаючись ближче до дерева, немов хотів злитися з ним.
— Ти поранений, тобі потрібне лікування, — з рани на литці Хвей Лі безперервно сочилася кров, просочуючи сірувато-білий одяг червоними плямами. Ніс Бай Міна здригнувся, і йому довелося докласти неабияких зусиль, аби не кинутися на нього.
Чоловік схопив поранену ногу, і скільки б Хвей Лі не намагався вирватися — не зміг. Сльози покотилися з його очей.
— Не їж мене… У мене невисокий рівень культивації, та й м’яса мало, ти тільки зуби собі зламаєш… — голос Хвей Лі затремтів. Він схлипнув і швидко додав. — Я корисний! Умію готувати, прати й багато чого ще! Будь ласка, не їж мене…
— Я не збираюся тебе їсти, я лише подивлюся на твою рану, — Бай Мін щиро глянув у очі Хвей Лі, намагаючись переконати його у відсутності злих намірів.
Хвей Лі відвернув голову від чоловіка, що стояв перед ним. Він зовсім не вірив йому. Адже щойно бачив, як цей кіт ковтнув якусь рідину.
Бай Мін обережно кінчиками пальців розрізав штани Хвей Лі і побачив, що рана не глибока, але меридіани були пошкоджені, тому кров постійно сочилася. Бай Мін відчув, як його серце шалено калатає, і не міг стримати бажання взяти на себе біль іншої людини.
Погладжуючи пальцями над раною у повітрі, він випустив слабке флуоресцентне світло, яке швидко загоїло поранення, залишивши лише кілька яскраво-червоних плям крові.
Бай Мін підкотив рукави і ніжно промокнув кров.
Щойно чоловік закінчив, Хвей Лі одразу ж віддер ногу, що тремтіла.
— М-можу я вже йти? — Хвей Лі опустив голову, але випадково помітив плями крові на манжетах. Червоний колір на чисто білому одязі виглядав особливо помітно.
— Так... — Бай Мін відійшов, і невдовзі пролунав шелест одягу. Коли він знову підняв голову, фігури маленького даоського священика вже не було перед ним.
— Мишко, я нарешті знайшов тебе... — його бормотливий голос поніс вітер.
Хвей Лі використав свої чудові навички втечі й кинувся назад до свого даоського храму.
Бах!
— Фух... — зітхнув Хвей Лі з полегшенням, зачинивши двері й сповзши тілом уздовж пофарбованих у червоний колір дверей.
Це було надто страшно. Він усього лише вийшов прогулятися в горах, а як опинився на шляху свого природного ворога? Він щойно здобув здатність трансформації! Судячи з демонічної сили, якою залікували його рану, той точно був давнім демоном, і його потужність годі й порівнювати з власною.
Але чому ж котячий демон його не з’їв? Невже справді через те, що м’яса було замало?
Хвей Лі ущипнув себе за щоку. Хіба ж тут не досить... м’ясисто? Схоже, надалі доведеться їсти трохи менше.
— Щось не так з обличчям? Нумо я подивлюся...
Хвей Лі миттєво підскочив із підлоги.
— Чому ти тут?! — вигукнув він, поспішно озираючись у пошуках шляху втечі.
— Я... Я просто хотів іти за тобою.
Того дня в маленькому даоському храмі в горах з’явився новий постійний мешканець. А Хвей Лі знову зажив легковажним життям — таким, яким воно було до здобуття здатності до трансформації.
— Я допоможу тобі їх нести, — Бай Мін несподівано з’явився поруч із Хвеєм Лі.
— Не треба! — Хвей Лі швидко притис тарілки до себе. Його голос пролунав різко — занадто напружено.
Швидко виклавши їжу на стіл, він посунув велику миску в бік Бай Міна.
— Їж швидше, — Хвей Лі старанно уникав погляду на страву.
Тільки подивіться на ці прозорі качани кукурудзи… Сподіваюся, він з’їсть їх, а не мене.
— Їж сам. Я не голодний, — Бай Мін сів навпроти, посунув миску назад і пильно подивився на нього.
— Справді не голодний? Але ж учора вночі ти явно… — намагався з’їсти мене, і навіть використовував... те місце...
Хвей Лі опустив голову й крадькома зиркнув на Бай Міна.
Згадуючи вчорашнє, Бай Мін мимоволі ковтнув — кадик нервово смикнувся. У старому даоському храмі було лише одне ліжко. Він спершу нічого не планував, але маленький хлопець щойно заснув — одразу обійняв його.
Із цим солодким запахом... він ледве стримав себе.
— Насправді тобі не треба мене боятись. Я не їм мишей, — серйозно мовив Бай Мін. Бо що ще лишалося? Малий постійно уникав його, а при найменшому дотику — дрижав кожен волосок.
— А ти кукурудзу їси? Бо в мене є тільки кукурудза… — Хвей Лі стис край свого одягу і знову зиркнув на миску з солодкими качанами.
— Так, їм, — Бай Мін підняв качан і відкусив. Смак був дивний, але якщо це — те, що заспокоює цього малого, якщо це приносить йому спокій… Тоді він ладен зробити все, що той забажає.
Хвей Лі помітно зітхнув із полегшенням. Схоже, його принаймні не з’їдять… одразу.
— Я щодня варитиму тобі кукурудзу, тільки більше не кусай мене, — сказав він із надією в голосі, поглянувши на Бай Міна. Плече й досі нило — укус був учора ввечері.
— Я тільки лизну, — відповів Бай Мін. Минулого разу він просто... надто збудився, коли малюк сам до нього притулився — і трохи перестарався.
— Добре... якщо справді тільки лизнеш! — Хвей Лі з удаваною суворістю глянув на нього, та мужність швидко розтанула. У кінці кінців, він же миша…
— Можна я вже лизну?.. — Бай Мін знову нахилився ближче. Щойно доїв кукурудзу, а вже знову відчував голод. Особливий.
— Тільки кінчик пальця!
— Гаразд…
— Кукурудза вже охолола! Відпусти мене! — зойкнув Хвей Лі, намагаючись висмикнути руку.
Примітка англійського перекладача:
Може здатися дивним, що тут саме кіт — шов (пасив), а миша — ґон (актив), хоча з тексту це начебто виглядає навпаки. Але якщо уважно прочитати рядок: “Але ж учора вночі ти явно… — намагався з’їсти мене, і навіть використовував... те місце…”.
То стає трохи ясніше, що саме мається на увазі — і кого врешті “з’їли”, хе-хе-хе. До того ж, один із тегів був слабкий ґон і сильний шов, тому динаміка персонажів саме така.
Сподіваюся, вам сподобалася ця коротка історія!
