Зельмбург був доволі мальовничим містечком на шістдесят першому поверсі.
Саме місто не було таким аж великим. У центрі височів старовинний замок із витонченими мінаретами, а усі будівлі навколо були старанно зведені з білої, мов крейда, гранітної породи, оповитої рясною зеленню. Щодо крамниць, то їх розмаїття було не менш разючим. Багато хто мріяв оселитися в Зельмбургу, та ціна була захмарною – щонайменше втричі вищою, ніж в Алґейду. Окрім гравців найвищого рівня, для більшості – недосяжна мрія.
Коли ми вийшли з телепортаційної брами, сонце вже давно зайшло, однак небо й досі заливали присмеркові багряні промені.
Більшу частину шістдесят першого поверху займали озера, а сам Зельмбург стояв на маленькому острові. Сонце, що пробивалося крізь «вікна» поверху і відбивалося в озері, створювало неймовірний краєвид. А від сяючого пейзажу, в якому темно-сині та червоні відтінки зливалися у безкраїй водній гладі, перехоплювало подих. Я не міг відірвати очей. Єдине, що псувало враження – усвідомлення, що для алмазно-напівпровідникового процесора NerveGear це були лише дитячі забавки.
Телепортаційна брама Зельмбургу розташовувалася на площі перед старим замком. На південь, обсаджена зеленню, тягнулася головна вулиця міста. Уздовж неї вишикувалися усілякі крамниці та будинки – трохи чудернацькі, але доволі розкішні. І NPC, і гравці, які прогулювались повз, зазвичай поводилися трохи шляхетніше, ніж деінде. Навіть повітря тут здавалося іншим, ніж в Алґейду. Я не стримався – розпростер руки й глибоко вдихнув.
—Тут так просторо... Почуваюся вільним.
—То чому б не переїхати?!
—Та де там... навіть близько стільки грошей не маю, – пробурмотів я, понуривши плечі. А потім, зібравшись з думками, кинув на неї стривожений погляд.
—Слухай… ти впевнена, що це не створить зайвих проблем із твоїми?
Асуна, авжеж, розуміла, на що я натякаю. Вона опустила голову й почала злегка цокати каблуком.
—Не заперечуватиму… У мене траплялося кілька неприємних зустрічей, коли гуляла наодинці. Але особиста охорона?.. Це вже занадто. Я безліч разів казала, що мені це не потрібно, однак... правила є правила та й лідер наполягає...
Вона продовжила похмуро бурмотіти:
—Все було інакше, коли ми були звичайною крихітною гільдією. Командир особисто обирав кожного члена. А зараз ми просто приймаємо нових членів, деякі люди як з’являються, так і йдуть… Усе пішло шкереберть, коли нас почали називати наймогутнішою гільдією...
Вона замовкла і різко обернулась – щось в її очах благало про допомогу. У мене різко перехопило подих.
«Треба щось сказати», – подумав я. Але чим міг зарадити звичайний одинак, який звик діяти з власних інтересів? Ото ж бо і воно.
Минуло кілька секунд.
Асуна першою відвела погляд, глянула на темно-синю поверхню озера і підвищеним, удавано бадьорим тоном, очевидно, змінюючи тему, проговорила:
—Але це не така вже й велика проблема! Ходімо, поки геть не стемніло.
Я рушив услід за нею. Ми проходили повз чимало гравців, але жоден навіть не глянув їй в обличчя.
Близько пів року тому я провів у Зельмбургу кілька днів, тоді місто було порубіжжям нашого просування, але я геть не звернув уваги на його красу. Тепер, коли я дивився на витончені скульптури, в душі на мить промайнула думка: може справді тут оселитися? І одразу ж передумав – місто більше підходило для випадкових відвідин час від часу.
Асуна мешкала на третьому поверсі маленького симпатичного будиночку, одразу на схід від головної вулиці. Я, звісно, був тут уперше, що й не дивно, зважаючи, що ми здебільшого спілкувались на нарадах, обговорюючи тактику боя перед атаками на босів. Ми навіть в ресторанчиках ніколи не перетиналися. Тож, стоячи перед входом до будівлі, я мимоволі завагався.
—Кхм… ти точно не проти?
—Хіба це не через тебе? До того ж все одно більше ніде готувати, – відповіла вона, сердито зиркнувши на мене через плече, і піднялася сходами. Я зібрав волю в кулак і рушив слідом.
—Що ж… перепрошую за вторгнення, – і переступивши поріг, застиг, як укопаний, з відкритим ротом. Я ще ніколи не бачив настільки охайного та затишного дому гравця. Простора вітальня з’єднувалася з кухнею, обидві кімнати були обставлені дерев’яними меблями світлих тонів, а темно-зелені фіранки гармонійно доповнювали антураж. Усе, без сумніву, було виготовлено на замовлення іншими гравцями і, вочевидь, було найвищої якості. Та попри усю вишуканість, не було жодного натяку на показну розкіш – ось чому помешкання здавалося напрочуд теплим і затишним. Разюча протилежність моєму барлогу, який я гордо іменував домівкою. Словами не передати, який же я був радий, що не запросив її туди.
—С-скільки ж усе це коштувало? – не стримавшись, запитав я.
—Гм-м… приблизно 4м за помешкання разом із меблями, – мовила вона і зникла за дверима з протилежного боку вітальні.
Літера «М» означала мільйон, так само як «К» – тисячу. Я ледь не жив на передовій, тож, певно, за весь час й зміг би назбирати таку суму. Але з моєю звичкою витрачати гроші на будь-який пристойний меч чи обладунок, годі було й сподіватися.
Поринувши у роздуми, я опустився на м’який диван.
Незабаром Асуна повернулася з задньої кімнати у простій білій туніці та спідниці, що закінчувалась трохи вище коліна. Зміна одягу в грі не передбачала переодягання як такого – достатньо було перетягнути предмет на манекен персонажа в меню. Але через затримку, гравець на кілька секунд залишався у спідньому, тому дівчата рідко переодягалися на людях, а чоловіки особливо не переймалися.
Наші тіла були лише тривимірними моделями з одиниць і нулів, та проживши в цьому світі два роки, мимоволі починав сприймати речі як реальні. Мій погляд сам собою ковзнув по неприкритій шкірі рук та ніг. Не маючи й гадки, про що я думав, вона зміряла мене поглядом у відповідь:
—І довго ти збираєшся ходити у броні?
Я похапцем викликав меню та зняв шкіряний плащ і піхви. Потім відкрив інвентар і, упредметнивши глиняний горщик з “М’ясом кролика-рагу”, поставив його на стіл. Асуна підняла кришку і зазирнула всередину з благоговійним виразом на обличчю.
—То он як виглядає інгредієнт S-рангу! І що в нас буде за страва?
—Покладаюсь на шеф-кухаря, – відповів я.
—Гаразд… тоді… як щодо рагу? Недарма ж він <Кролик-рагу>.
Я пішов за нею до іншої кімнати. Кухня була просторою, з доволі дорогим на вигляд кухонним приладдям, що висіло поряд із великою дров'яною піччю. Асуна двічі постукала по передній панелі, ніби двічі клацнувши мишкою, і на екрані з’явилося меню. Вона встановила час приготування, дістала металевий казан із шафи, переклала м’ясо, додала трохи зелені та води, а потім накрила кришкою.
—У реальному світі процес був би значно довший, але в SAO готування надто спрощене і нудне, – пожалілася дівчина.
Асуна поставила казан у піч і натиснула кнопку запуску в меню. Виставивши таймер на триста секунд, вона з легкістю заходилась витягати інгредієнти з бездонної комори та розставляти посуд. А я відверто захоплювався її бездоганною вправністю.
Через п’ять хвилин на столі з'явилося вишукане частування. Ми з Асуною сіли один навпроти одного. Переді мною парувала глибока миска з густим, коричневим рагу, безжально розбурхуючи мій апетит. Соковиті шматки м’яса плавали в мармуровому, з білими прожилками вершків, соусі. Встояти було просто неможливо!
Нашвидкуруч стримавшись та подякувавши за їжу, я схопив ложку й набив повний рот – найсмачніше, що я коли-небудь куштував у Sword Art Online. Насичений смак і тепло розливалися в роті, м’ясо було настільки ніжним, що стікало соком після першого ж укусу.
Харчування в SAO не є повноцінною симуляцією кожного окремого чуття під час жування віртуальних об’єктів. Компанія Argus використала для гри Taste Re-creation Engine – рушій, створений компанією, що розробляла програмне забезпечення з тих чи інших питань, пов’язаних з екологією. Його призначення – надсилати у мозок сигнали смаку, запаху і температури відповідно до встановлених параметрів. Спершу технологія створювалася для тих, хто сидить на дієті, або ж протягом певного періоду повинен обмежити харчування. Вона передавала фальшиві сигнали до відповідних зон мозку, вводячи їх в оману. Тож наші реальні тіла зараз нічого не отримували – система просто стимулювала мозок.
Та зациклюватися на цьому не мало сенсу. Бо в ту мить єдине, що я відчував, – це найсмачніша страва за всі два роки у грі. Ми жодним слівцем не перекинулися, лише мовчки їли, ложку за ложкою. І лише коли вичистили до блиску і тарілки, і казанок, Асуна задоволено зітхнула:
—Уф-ф… Рада, що дожила до цього…
Я був тієї ж думки. Відкинувшись назад, я сьорбав чай із дивним ароматом та блаженствував, насолоджуючись задоволенням, яке отримав, вдовольнивши одну з базових потреб. Цікаво, оці м’ясо і чай – це симуляція справжніх інгредієнтів, чи вигадані смаки, створені завдяки майстерному налаштуванню параметрів?
Після кількох хвилин ситого умиротворення, Асуна, обхопивши горнятко обома руками, нарешті заговорила:
—Почуваюся так дивно… Інколи здається, ніби я тут народилась. Ніби завжди жила у цьому світі. Бувають дні, коли я взагалі не згадую про своє життя… там. І я така не єдина. Останнім часом гравці вже не так відчайдушно намагаються пройти гру та вирватися звідси.
—Темп просування уповільнюється, – підтвердив я. —Зараз на передовій воює менш ніж п'ятсот гравців. І справа не стільки в небезпеці… ми просто призвичаюємося…
Я дивився на її вродливе, задумливе обличчя, осяяне теплим жовтим світлом лампи. Вже не обличчя живої людини – шкіра надто гладенька, волосся занадто лискуче, щоби здаватися справжніми, – але й на полігональну модель не схожа. Сприйняти її за живу істоту з цього всесвіту було не так вже й важко. Насправді, якщо так подумати… якби я зараз повернувся до реального світу, швидше за все, він здався б мені чужим.
Чи хочу я взагалі повертатися?
Ця раптова думка мене неабияк вразила. Невже усі підйоми ні світ ні зоря, походи в підземелля, складання мап, здобуття рівнів лише заради втечі? Колись, мабуть, так і було. Гра була смертельно небезпечною, і я хотів вирватися. Але тепер, коли я звик до життя в SAO…
—Я все одно хочу повернутися, – сказала Асуна чітко, ніби намагаючись заглушити мої сумніви. Я підвів голову і побачив її нечасту усмішку.
—Там ще стільки всього треба зробити!
Мені довелося кивнути у відповідь.
—Слушна думка! До того ж, якщо не викладемося на повну, буде ніяково перед ремісниками, які працюють задля нас…
Я нахилив чашку й зробив великий ковток, намагаючись придушити усі свої сумніви. До останнього поверху було ще далеко. Маю купу часу подумати про все, як слід, пізніше.
Набравшись сміливості, я подивився на Асуну, намагаючись підібрати правильні слова, щоб належним чином подякувати. Натомість вона раптом скривилася і замахала рукою.
—Стій! Краще не треба!
—Га? Ти про що?
—Я безліч разів отримувала пропозицію руки й серця після отакого погляду.
—Що?..
Попри всі свої видатні бойові навички, в справах сердечних я лишався повним профаном. Рот то відкривався, то закривався, як в останнього ідіота, але зронити бодай звук так і не спромігся. Асуна засміялася.
—Дай вгадаю. Ти ні з ким так і не зблизився?
—Ну вибач, що мені краще грається наодинці.
—Це ж MMORPG, заводити друзів один з канонів жанру.
Її усмішка згасла, і вона заговорила тоном старшої сестри або ж наставниці:
—Невже приєднатися до гільдії ніколи не спадало тобі на думку?
—Е-е-е…
—Я в курсі, що бета-тестувальники здебільшого не командні гравці, – її обличчя посуворішало. —Але відколи ми досягли сімдесятого поверху, активність монстрів стає дедалі менш передбачуваною.
Я теж це помічав. Незрозуміло, чи це було закладено в гру від початку, чи система навчалася самостійно. Але якщо друге – на нас чекали непрості часи.
—Наодинці ти набагато вразливіший до несподіваних ситуацій. Не завжди вдається вчасно відреагувати та забратися геть. В групі значно безпечніше.
—Я достатньо обережний і завжди маю план втечі. Дякую за турботу… але гільдії – не для мене. До того ж…
Здоровий глузд волав, щоб я заткнувся, але язик не слухався.
—Зазвичай група мені тільки заважає.
—О?
Перед очима промайнув сріблястий спалах. Ніж Асуни зупинився прямо біля кінчика носа.
Це була базова навичка володіння рапірою – [Лінія]. Попри притаманну простоту, її ефективність залежала від спритності. А вона рухалась так швидко, що я навіть не побачив характерного світлового сліду. Із застиглою на обличчі усмішкою я покірно підняв руки вгору.
—Гаразд, гаразд… але ти – виняток.
—Добре! – сказала вона й прибрала ніж. Провернувши лезо межі пальців, вона раптом видала те, чого я зовсім не очікував:
—У такому разі… хочу попрацювати з тобою в парі. Оскільки я відповідаю за формування рейдових груп, мені вже давно кортить переконатись, чи справді ти такий вправний, як про тебе кажуть. А ще – хочу показати, наскільки стала сильною. Та й зрештою, чорний – мій щасливий колір цього тижня.
—А це тут до чого?! – приголомшено вигукнув я, намагаючись знайти хоч якийсь контраргумент. —І що скаже твоя гільдія?
—У нас немає обов’язкового порогу по рівнях.
—А твої особисті охоронці?
—Просто позбудусь.
Я підніс чашку до губ, намагаючись виграти трохи часу, але вона виявилася порожньою. Асуна з лукавою усмішкою вихопила її з моїх рук і долила ще чаю.
Як не крути – запрошення було надзвичайно спокусливим. Хто ж не хотів бути в команді з найкрасивішою дівчиною Айнкраду? Але чим привабливішою була пропозиція, тим більше мене гризли сумніви. Чому вона хоче бути саме зі мною? Може, їй просто шкода похмурого замкнутого одинака… Загрузнувши в неприємних думках, я мимохіть вимовив слова, які вирішили мою долю:
—Кордон небезпечний, ти ж маєш це знати…
Ніж знову зблиснув у її руці і, побачивши, як лезо огортає ще яскравіше сяйво, я швидко закивав. Навіть серед «чистильників», як називали гравців, що воювали на передовій і просували гру вперед, я не був кимось особливим. Але, хоч і вагаючись, змушений був погодитися:
—Г-гаразд, гаразд… Тоді до зустрічі біля брами на сімдесят четвертому поверсі завтра о дев’ятій.
Асуна опустила руку і задоволено усміхнулася.
Не маючи уявлення, скільки часу вважалося прийнятним перебувати у квартирі самотньої дівчини, одразу після вечері я перепросив та спішно попрощався. Вона провела мене сходами і, трохи нахиливши голову, проговорила:
—У будь-якому разі… дякую за вечерю.
—Навзаєм. Треба буде якось повторити… хоча сумніваюся, що коли-небудь ще дістану такий інгредієнт.
—Та підійдуть і звичайні. Головне – як їх приготувати.
Вона подивилася вгору. Нічне небо було темним, але жодної зорі не видно. Єдине, що було над нами, – гігантська похмура кришка з каменю та металу, за кілька сотень метрів угорі.
—Цікаво, чи дійсно саме такий світ прагнув створити Каяба, – пробурмотів я, також підводячи погляд.
Запитання без відповіді.
Каяба зараз, мабуть, десь переховується, спостерігаючи за своїм творінням. Цікаво, що він відчуває? Ми пережили омитий кров’ю початковий безлад і хаос та досягли нинішнього відносного спокою і порядку. Це відповідало його очікуванням чи розчаровувало? Я не мав жодного уявлення.
Асуна мовчки підійшла ближче. Ледь відчутне тепло торкнулося моєї руки. То була ілюзія? Чи чергова ігрова симуляція?
Гра на виживання почалася 6 листопада 2022 року. Зараз був кінець жовтня 2024-го. Минуло майже два роки – і жодного натяку на порятунок, жодного повідомлення ззовні. Усе, що нам залишалося, – виживати день за днем, просуваючись до вершини крок за кроком.
Завершився черговий день в Айнкраду. Куди ми прямуємо і що чекає нас наприкінці – досі лишалося загадкою. Попереду – довгий і виснажливий шлях, а світло в кінці – ледь помітне. Але навіть попри все, здаватися точно не варто.
Я втупився в металеву стелю, віддавшись думкам про незвідані світи, що чекали на нас попереду.
