«Узимку, 1924-го року»

«Узимку, 1924-го року».

  Смутно нависали градові хмари вздовж розпростертих країв, що здавалося, от-от, і вони обляжуть небом та поллє як із відра рясним дощем.

  Чи то сльотяна пара, чи то мла, долинали з бамбукового кошика-пароплава. Навколо стояв різкий сморід розжареного вугілля, що легко западав у ніс, від чого, на тлі цих пахощів, парові булочки здавались не такими й запашними. 

  Згодом верх бамбукового кошика відкрився, явив взору кілька апетитних булочок. Чоловік зазирнув всередину, слідом похитавши головою, він підсумував:

– Їй-богу, Ваше тісто густіше нікуди!

  Старець же, який торгував домашніми булочками вже зо двадцять літ на одному провулку, з гніву плюнув у його бік, гримнувши кришкою наостанок.

– Тю!.. Зроду небачено… То нашому Ту Лаояо* не слабо позневажатися над старим за бозна-яке тісто! А сам як?! Перш ніж дорікати комусь, увізьми його взуття й пройди його шлях! Нині молодь геть страх загубила чи що?! Тьху-тьху!

*老么; lǎo yāo – наймолодша дитина в сімʼї.

  Від слів старого Ту Лаояо залився сміхом, а з часом оговтавшися, він заховав свої руки в довжелезних рукавах й урочисто промовив:

– Згода, згода, каюся! Вашим паровим булочкам, старцю, воістину немає рівних! Ви справжній умілець, раз близько двадцяти років торгували ними!

  Парубок не взявся зосереджувати увагу на старому, тому сміло продовжив свій шлях здовж провулку. Він завернув за рогом і присів навпочіпки попри кіоску з куривом питаючися:

– Хазяйко, не підкажете, який у Вас сьогодні тютюн мається?

  Хазяйка кіоску була худорлява й немічна жінка з млявим обличчям. Її волосся було підстрижене коротко, що оголювало сторонньому зору ніжну шию; на лобі ж виднівся нерівно-підстрижений чубчик, наче переживший безліч незгод за своє існування. Трохи вище, на маківці у неї мався заношений капелюх-ґвапі*, що придавав їй дещо сміхотворного вигляду.

*瓜皮帽; guāpímào – досл. капелюх у формі динної кірки; капелюх-ґвапі – традиційний убір в китайській культурі, поширений з династії часів Мін. Згодом, за династії Цін, капелюх вдягався виключно чоловіками. Але з її крахом, вона поступово вийшла з моди.

  А прізвище жінки звучало, як Лі, до слова, вона завжди вдягалася не по-чоловічому і не по-жіночому. Власне, також у неї не було й імені, проте, оскільки вона малася одинадцятою дитиною у родині, тому її прозвали Лі Шії*. 

* 十一; shí yī – одинадцята.

– Здоров, і яке куриво бажаєш? – повіла Лі Шії, та неохоче витягнула руки з-під рукавиць. – Міцний? Чи, либонь, не дуже?

  Ту Лаояо трохи нахилився вперед і процідив:

– Кругом одна непогода! Зимно сьогодні для кальяну*, може, у Вас не знайдеться сухого табака для люльки, сестрице Шії*?

*За повірʼями, у традиційній медицині Китаю, мешканці поділяли їжу на Ян – гарячу, Їнь – холодну, та непобічну, що надавала нашому тілу баланс обох енергій, чого й прагнули люди тих часів. Тому, від споживання гарячої їжі, вона знешкоджувала "холодну енергію нашого тіла", так само діяло навпаки; у цьому контексті кальян був віднесений до групи "холодних".

*姐; jiě – досл. старша сестра – подекуди вживається, щоб воздати почесті та виявити шану перед співрозмовницею.

  Лі Шії глянула на нього з-під опущених повік. Парубку вже доводилося бачити ці глибокі очі безліч разів у минулому, утім, шрам на правому боці її обличчя досі навіював остраху. Здавалося з боку, наче то був опік, а з іншого, якась болячка. Величезне червонувато-фіолетове клеймо зморшкуватої, гниючої шкіри вкривало ніжне личко жінки. Усякий скаже, огидно при кожнім виді.

– Сухий табак, хай там що, уже вважається за традиціями наших предків їжею. Словом, мені однаково, як твоя воля.

  Згодом вона підвелась та поправила капелюх на голові, поки зім'ята ватяна куртка огортала всю її худорляву постать.

  У відповідь Ту Лаояо задоволено гмикнув, закрокувавши слідом за жінкою.

  Оминаючи, бродили вони крізь вузенькі провулки, насилу діставшись місця призначення; через хащі виднівся начисто розгромлений дворик, звідусіль порослий бурʼянами й прикряклими до землі паростками. Вимальовувалося враження забутої Богом місцини. Посеред двору покоїлася деревʼяна дошка припадаючи пилом. Лі Шії обережно змахнула рукавом з неї всю багнюку. Слідом попрямувавши далі. 

  Поміж вкритими хвойним чагарником берегами, причаїлася коморка, затаскана іржею. Приміщення було невеличким; збите з дощок і металу. 

  Лі Шії, не обмовившись і словом, подалася ближче до металевої споруди, витягнув з-за пазухи ключ, вона сміливо відчинила дверцята коморки. Ту Лаояо одразу ж послідував за нею всередину. 

  Темний морок простягнувся кімнатою, нічогісінько не видно, хоч в очі стрель. Лі Шії звідкілясь нащупала рукою грубу мотузку й смикнула за неї. Ураз пролилося світло вздовж комори.

– Овва! То Ви, хазяйко, обновку зробили, провели світло! – зронив Ту Лаояо, мимохідь доторкнувшись до електричної проводки, що звисала з стін.

  Лі Шії на мить примружила очі, аби звикнути до різкого припливу сяйва. Згодом, жінка притулилася до стіни, склавши руки по боки.

– То що, так і стоятимеш над душею чи заходитимеш? 

  Погляд Ту Лаояо привернуло безліч дрібничок, розставлених навколо всієї комори. Він цокнув язиком, та одразу ж потягнувся руками до них.

  Лі Шії дістала з кишені коробок сірників, слідом запаливши один.

– …Я зцупила сі речі з підземелля.

  Ту Лаояо миттю відсмикнув руку, жадібно споглядаючи на триколірну, мистецьки обрамлену фарфором, вазу-ліхтарик за часів династії Тан. Бруд і досі томився на її поверхні. Лі Шії чиркнула ще одним сірником, і Ту Лаояо відчув сморід сірки; він чхнув, а згодом і підбіг до Лі Шії.

– Сестрице Шії! – гукнув парубок.

  Лі Шії підняла очі, аби глянути на хлопця. Той дістав зі штанів маленьку, мідну каністру й подав її Лі Шії.

– Виручте мене, свого покірного браташа*, з горя, як Ваша милість!

*小弟;xiǎo dì – досл. молодший брат – у даному контексті Ту Лаояо кличе себе «легковажним молодшим братцем», аби принизити свою постать перед співрозмовницею, у такий спосіб возвеличив Лі Шії, умовно як єдиний просвіток надії в кінці тунелю.

  Лі Шії з огидою зиркнула на мідну каністру, яку він витягнув з-за штанів.

– Звідки се вона в тебе?

  Збагнувши, що Лі Шії не планує простягати йому руку допомоги, Ту Лаояо легко штовхнув її плечем.

– Погляньте ближче!

  Лі Шії двічі постукала по мідній каністрі, слідом подивилася на нього.

– Бачу, побита горем, у додаток, ще й мідна. Вона ні гроша не коштує.

Ту Лаояо відклав каністру в бік.

– Отож-бо, і мені так думалося, тому я прихопив її додому з собою…

  Лі Шії на мить перебила його, насупивши брови.

– Я ж казала тобі не тягти з підземелля всякий мотлох додому. 

  Відколи вони зайшли всередину, у коморці вже не було так прохолодно. Жінка розправила свої плечі та єхидно всміхнулася: 

– З такими успіхами, тобі сміливо світить здибатись на тім світі зі своєю ріднею, як помреш від прокльонів. 

  Ту Лаояо враз дляво зареготів.

– Гаразд, Ваша правда. Мій промах. Проте, Ви тільки погляньте, що ця дрібничка за собою ховає…

  Парубок стишив голос.

– Відтоді, як я притяг каністру додому, у неї, буцім щось оселилося, та вона щоночі завиває не своїм голосом, що моя дружина не спроможна спокійно виспатися!

– Мене от що цікавить, як мені вдалося розлютити минулого господаря цієї каністри, аби на мене звалилося таке горе?! Отож, зійшло мені на думку, радше повернути її на місце, де взяв, аніж терпіти ці біди… – Ту Лаояо вмить крадькома глянув на Лі Шії.

  Лі Шії сховала ж свої сірники назад у кишеню. 

– Ходу назад більше немає. Власне, кожній собаці відомо, що вдруге розкопувати гробницю не полізти. Гадаю і тобі само собою се правило знано.

– Знаю, знаю. Проте я лишень вдруге здійснюю набіг на одну й ту ж гробницю, а у відповідь отримую одне горе. У мене немає іншого вибору! 

  Ту Лаояо смикнув Лі Шії за рукав, обличчя парубка було геть змарніле.

– Хочеш, аби я супроводила тебе тудою?

  Лі Шиї витріщилася на нього.

  Ту Лаояо хитнув головою, стверджуючи сказане. Побачивши, що Лі Шії різко замовкла, він закотив свої очі й миттю ж присів на коліна, обхопив руками литку жінки та почав благати чолом додолу.

– О сестрице Шії, мила хазяйко Лі, моя пані, справдешнє уособлення Ґваньʼїнь бодгісаттви*, вельмишановна господарко! – він завив, обіймаючи ноги Лі Шії.

*观音菩萨; Ґваньшіїнь, скор. Ґваньʼїнь – досл. Богиня милосердя – Богиня, що рятує людство від лиха; подателька дітей, покровителька жіночої половини будинку.

*菩薩; Бодгісаттва – пробуджена істота в буддизмі, яка прагне досягнути стану будди.

– Моя дружина майже на дев'ятому місяці вагітності, вона ось-ось має народити. Якщо незабаром щось трапиться, сімейна лінія Ту обірветься!

  Лі Шії на мить смикнулася, але не змогла вирватися з оберемку парубка. Вона подивилася вниз й вимовила накінець: 

– Ту Санпіне.

  Ту Лаояо поглянув на жінку повними слізьми очима.

– Сестрице Шії, саме Ви втягнули мене в цю чорну справу. Хоч моя совість і дозволяє розкопувати лише невеликі гробниці, я все ще Ваш названий спадкоємець, я все ще живу за рахунок справи, яку передали мені Ваші предки!

  Ураз, куточки губ Лі Шії сіпнулися.

– Вочевидь, памʼять у тебе не вічна, утім я однаково пригадаю: грішним ділом ти заробляв на життя, що охороняв могили, а згодом зіткнувся зі мною, коли носив воду вночі; потім таємно присліджував мене. А зрештою вирішив, що розкопуватимеш могили. І тепер смієш називати себе моїм спадкоємцем?

  Ту Лаояо закрив очі на її висловлювання та продовжив обіймати жіночі ноги, не відпускаючи.

– Скажи бодай, з якої гробниці дістав це нещастя на свою голову? – зітхнула Лі Шії.

  Ту Лаояо на мить ошпарило. Він не потрудився витерти сльози і розгладити штани Лі Шії, парубок був на сьомому небі від щастя.

– Он там, на східному боці..!

  Здебільшого вони бралися за роботу ближче другої години ночі й закінчували як поведеться. Тож Лі Шії закрила свій кіоск десь рано вранці, слідом закрокувала додому, щоби забрати необхідне в подорожі знаряддя. Дорогою туди Ту Лаояо побачив якою змарнілою була його супутниця. 

  Її дерев'яна хатина була крихітною, але напрочуд доглянутою; у кімнаті покоїлася одна койка, прикрита зеленим коциком, та засмальцьований кухонний стіл. Вогонь у хатині не палили вже декілька днів, тому навіть піч була вкрита шаром пилу.

  Погляд Ту Лаояо впав на її куртку та чудернацький капелюх.

– Кожна річ у Вашій коморці – воістину, безцінний скарб. Тепер, коли Ви можете дозволити собі встановити електричне освітлення, чому дозволяєте собі вдягатися так… Убого? – сміливо випалив парубок.

  У відповідь Лі Шії невдоволено гримнула.

– Не можна виставляти напоказ свої багатства, особливо ті, що зароблені на мертвих людях.

  Слова жінки здавалися для Ту Лаояо слушними. У такі неспокійні часи варто не виділятися зайвий раз. Його головним острахом було не дожити до часу, коли зуміє витратити те багатство, яке йому пощастило заробити за юних літ.

  Лі Шії витягла з-під койки блискучу шкіряну скриньку й прихопила звідти кілька міцних лопат лвоян*, сокир та кирок. Вона мимохідь поклала їх у полотняний мішок в узголів'ї койки, слідом відшукала декілька маленьких, білявих свічок завдовжки з її худорляву долоню. Вона взяла кілька дерев'яних палиць, що лежали біля дверної рами, загорнувши їх у тканину, зрештою вмочила в гас і зв'язала в смолоскип. Накінець, жінка прикріпила мотузку до опуклого мішка й закріпила його на своїй спині.

*洛阳铲 – лопата лвоян – винайдена в 1920-х роках. Першочергово знаряддя використовувалося для забігів на гробниці, а надалі масово використовувався китайськими археологами.

  Згодом вона перевернула на стіл залишки мисок з клейким рисом та загорнула їх в промаслений папір. Вона дістала кілька чорнявих ослячих копит* з отвору в кані*, здула з них кіптяву й пил, зрештою поклавши до мішка. Слідом жінка виловила з умивальника порожню хулу* й, тримаючи її в обох руках, урешті рушила на вулицю.

*炕; kàng – піч-ліжко; кан – кан являв собою широке цегляне або глиняне ліжко, усередині якого проходило гаряче повітря від печі, що водночас було димарем. Піч, що знаходилася біля одного з кінців ліжка служила також і для приготування їжі, та допомагала зігрітися  в холодну пору.

*Ослячі копита задля захисту проти нечисті.

*葫芦; húlu – досл. гарбузова-бутель; калабаш – у давнину слугувала для зберігання ліків. За повірʼями, вона приносить за собою здоровʼя та щастя.

  Ту Лаояо дивився, як вона виходить з дому, обтяжена мішками. Вона перелізла через огорожу заднього двору, мимохідь зірвав з землі кілька гострих зубчиків часнику й поклала їх сунула ними в морду старої корови. Вона присіла навколішки попри коровою й підклала хулу край біля.

  Заповнив половину хулу коровʼячими сльозами*, Лі Шії відклала бутель вбік. Тільки тоді вона сміливо могла заявити, що завершила з усією підготовкою.

*Подейкують, коровʼячі сльози дозволяють бачити духів.

  Ту Лаояо зиркнув у бік жінки й врешті перевів погляд на стару корову, що тихо сопіла собі, поки залишки сліз котилися з її очей додолу; парубок міцніше стиснув у руці дерев'яну лопату.

  Зі сходу на небо набігла чорна ніч. Швидко сутеніло. Зрештою Ту Лаояо привів Лі Шії на цвинтар. Жінка на мить озирнулася. Її взору трапилося понад десять курганів* вишикуваних в ряд із заходу на схід. Незабаром вона спитала:

*Курга́н – насип над стародавньою могилою; високий земляний або кам'яний насип над стародавнім похованням.

– То яка з них?..

  Ту Лаояо не зволікаючи вказав пальцем.

– Он та! Найгрубша! 

  Лі Шії глянула в бік парубка. Певна річ, йому, либонь, і не додали хоробрості в житті, але от його жадібність бʼє через край.

  Ту Лаояо послідував за Лі Шії до могили. Побачив, що вона не поспішає спускатися в неї, натомість потягнулась зламати дві товсті гілки з дерев. На одну вона сперлася всім тілом, а іншу сховала за пазухою. Згодом, хлопець підібрався ближче до Лі Шії. 

  Він зауважив, як його супутниця серйозно дивилась на могилу. Не стримавшися, парубок випалив: 

– Сестрице Шії, на що Ваші очі так ревно споглядають?

  Лі Шії витягла кишеньковий годинник зі своєї затасканої куртки; слідом перевірив час, вона підсумувала:

– Візьмемося за роботу об одинадцятій.

  Ту Лаояо нахилився вперед і жадібно подивився на її годинник, потираючи руки, він єхидно зареготів.

– Маєте донесхочу гарний годинник… Певно, справжнє золото, еге?

  Лі Шії пустила мимо вух вигуки опонента. Натомість вона витягла з торбинки свічку, та поставила її навпроти гробниці, позапалював. 

  Слідом схопила до рук люльку, набив її табаком, і накінець підпаливши сірником, жінка закурила. Та зрештою, передала люльку Ту Лаояо.

– Візьми на дві затяжки.

  Ту Лаояо покірно прибрав до своїх рук люльку; глибоко вдихнувши, парубок потішливо зронив:

– Недурно. Вочевидь стає, чом Ваш табак "їжею" зветься.

– Як потримаєш ще дрібку диму в роті, пізнаєш всі барви смаку, і воно вкінець зведе тебе з пуття.

  Лі Шії насупила брови, споглядаючи на сяйво полум'я свічки. У пору, коли вона говорила, з її вуст плинув малим шаром дим, кружляючи в повітрі мереживом.

  Куди не кинь, вʼється дим звідусюди. Ту Лаояо спокійно перевів погляд на свою супутницю. На тлі цього курива та при сяйві свічок її гримаса здалась вкрай зловіщою, що й глянути гидко на душі стає.

  Лі Шії раз за разом кліпнула, її взір вдарився у догораюче полумʼя. Слідом жінка підвелася й вирвала люльку з рота Ту Лаояо.

– Ся могила нам не по рукам. Рушаймо далі.