Темне густе волосся і ніжно рожеві губи бантиком, розтягнуті в ледь помітній посмішці. Чорні виразні очі, притягуючі, немов магніт. Ніжна бліда шкіра й легкі світлі тканини, що надають їй особливий вигляд, сповнений таємної розкоші. Ніжність і плавність рис шиї й грудей. Одного швидкого погляду достатньо, аби замилуватись, а маленьке підборіддя на овальному обличчі лише надає свого шарму. Дівчина мов світиться зсередини.

Я повертаюсь в реальність не одразу, поступово. Знов дивлюсь на портрет, а після — на людей навколо. Мовчки спостерігати за туристами, що то й діло снують туди-сюди, якось тужливо. Музей величезний, а людей, навпаки — небагато.

Кожен дивиться на експонати, але абсолютно ніхто не затримується коло них надовго. Хтось фотографує, а хтось лишень кидає на них оком і йде далі. Ніхто не розглядає, не думає. І навряд хтось хоч щось запам'ятає з цього походу...

Зітхаю та роблю крок в сторону. Спускаюсь поглядом вниз по кучерях, мов по хвилях, і вдивляюсь в карі, на цей раз чоловічі, очі зі зморшками в кутиках, що дивляться на мене, наче живі, змушуючи тонути в вирі власних думок і почуттів. Черговий раз задумуюсь, а для чого ж я живу і чого в цьому житті хочу. Й про те, наскільки це безглуздо...

З часом все більше людей проходитиме повз цих портретів, якими б чаруючими вони б не були. Рано чи пізно вони втратять залишки свого початкового вигляду й остаточно знеціняться. Так саме, як і все в цьому світі.

Від усвідомлення цього стає якось зовсім сумно.

Окреслюю поглядом лінії носа, губ, вдивляюсь в кожну тріщинку лаку й фарби, з усіх сил стараючись закарбувати їх у своїй пам'яті. Але потім ковтаю слину й смиренно опускаю голову. Ні, не можу.

З часом, може, не в найближчі кілька десятиліть, але сторіч точно, твори мистецтв, які накопичились, розтягають по приватних колекціях. Можливо... Їм там буде краще? Знаходитись там, де на них справді дивитимуться. Може, не так вже й часто, зате з щирим захопленням.

Але як же хочеться зберегти всі ці картини й скульптури. Хоча б в думках. Хоча б в почуттях. Хочеться зберегти це «прекрасне», створене людиною, яка прагнула ідеалу. Зберегти як нагадування, що вони змогли вразити світ. І що я ніколи так не зможу.

Та який в тому сенс? Навіть якщо й запам'ятаю, інші просто забудуть. Як незнайомця, мимохідь побаченого в натовпі. Бо це ж так просто... Просто забути.

— Сеньйоре? Ви в порядку?

Я відповідаю не одразу. Потік руйнівних думок практично заглушив увесь навколишній світ, але я неквапливо відгукуюсь:

— Так... Я просто задумався, — повільно піднімаю голову й дивлюсь на незнайомця, коли в голові прояснюється. — Вибачте за клопіт.

Він усміхається і дивиться на портрет.

— У Санті є багато робіт, навіть більш чаруючих, ніж ця, — він задумливо поправляє свої круглі окуляри та трохи примружує очі. — Але в цій все одно є щось привабливе, Ви так не думаєте?

Киваю:

— Ніби дивлюсь на живу людину. Відчуття, ніби він зараз заговорить.

— У більшості його картин багато деталей. Зазвичай кажуть, що завдяки цьому він зміг перемістити почуття на полотно. Але я не згоден. Я вважаю, що Рафаель скоріш був уважною людиною. Тому був здатен надати своїм картинам атмосферності. Такі картини, як, на приклад, «Донна Велата» доволі лаконічні, але це не означає, що вони сповнені змістом менше, ніж інші. Вона також викликає багато різних емоцій.

— Талант не вимірюється розміром. Можна написати неймовірну історію лише кількома словами, але також можна створити щось жахливо нудне на сотні, тисячі сторінок. Щодо уважності... На мій погляд, в житті вона більш значима, ніж у творчості. Думаю, це просто якийсь особливий стан, коли твориш щось власними руками. Хоч на коротку мить, та ніби стаєш іншою людиною. Зникають проблеми, світ. Відчуття, ніби й сам зникаєш, лишається тільки твоя власна робота. І форма вже не має такого значення. Побачивши прекрасне там, повз чого пройшли інші, намагаєшся поділитись цим із рештою, щоб і вони з захопленням глянули на це. Але часто буває надто пізно.

Чоловік дивиться на мене й повільно киває.

— Так, думаю, Ви праві. Це неймовірне відчуття, коли інші здатні, дивлячись на картину, відчути все те, що відчував художник при її написанні.

— Оуен, — простягаю руку, але він навіть не дивиться на неї.

— Рафаель.

Не можу не усміхнутись. З ким як, а зі мною не часто трапляються співпадіння.

— Рафаель коло «Аньоло Доні» Рафаеля Санті. Це я зможу запам'ятати. Ви місцевий? У Вас така гарна мова, Рафаелю.

— Колись був. Давно, — мовчить мить, але потім знову говорить: — Ви не проти разом подивитись інші експонати?

— З задоволенням.

Більше він не вимовляє жодного слова. Безмовно, як і я, він довго розглядає скульптури одну за одною. Спочатку милується ніжно фігурою Аріанни, потім поглядом вивчає складки тканини бюста молодого Марка Аврелія й вдивляється в зосереджений напівпрофіль Агріппа.

Тільки опинившись в наступній залі, він подає голос:

— Ви поціновувач мистецтва?

— Скоріше просто письменник, що шукає натхнення.

Він по-доброму гмикає.

— Чи варто чекати осяяння, чи краще придумати собі натхнення самостійно? А проте, ви справляєте враження людини, яка вміє оцінити мистецтво незалежно від власної професії.

— А ви, Рафаелю? Ви здаєтесь мені людиною, яка багато знає про живопис. І розуміє його. Чим Ви займаєтесь?

— Я художник.

Зупиняюсь.

— Вибачте, якщо тепер Вам ніяково, ха-ха. Нічого особливого в цьому немає. Не скажу, що я особливо відомий на цьому поприщі. Та й майстром своєї справи мене, певно, важко назвати. Втім, як я й казав, власна професія втрачає значимість, коли йдеться про мистецтво. Я відгороджуюсь від реального світу в такий час.

Облизую сухі губи, збираючи думки до купи.

— Ох, так, розумію... Я хотів би побачити Ваші роботи. Можливо, навіть в якійсь відомій галереї, — трохи заспокоївшись, я усміхаюсь і продовжую: — Врешті-решт, да Вінчі теж не завжди був відомим. Більш того, можливо, оточення говорило йому, що він ніколи й не стане. Та й хто зна, можливо, він і сам думав про це? Але я просто, кхм.. Подумав, що скоріш за все Вам буде не дуже й цікаво, бо я не живу цим.

Він усміхається й підходить до скульптури, потішений моїми словами.

— Багато хто вважає, що художник має бути відомим, інакше в його занятті немає сенсу й варто зайнятись «чимось важливішим і кориснішим». «Чимось більш стабільним і прибутковим». Особисто я не хочу бути відомим. З відомістю приходить відповідальність. Що більше «талановитим» тебе вважають, тим сильніше очікування. Мені подобається створювати. Але я не хочу, щоб оточуючі думали, що мають право диктувати, що мені малювати, а головне — як. Мистецтво — перш за все думки й почуття, і тільки потім — форма.

— Як свавільно.

— А чи не свавілля друге щастя творчих людей? Та й хіба весело виправдовувати очікування? Справжнє мистецтво може народитись тільки з внутрішньої цілісності автора, коли воно росте ​​у своєму темпі й виривається назовні довільно. Під примусом може вийти шедевр, але витвір мистецтва — ніколи.

— А Ви вважаєте, що це — кардинально різні поняття? На мій погляд, вони схожі. Я не до кінця розумію, як ви їх розрізняєте.

Рафаель не відповідає — завмирає. Зовсім несподівано, так, що якби не ледь тремтячі довгі вії, його взагалі можна було б прийняти за експонат. Однозначно, зроблений рукою одного з найкращих майстрів.

— Витвори мистецтва грають на струнах душі спостерігача, — тихо шепоче він, зачаровано дивлячись на фігуру. — Книга може бути шедевральною, але в чому показник її, як витвору мистецтва?.. Оуене, а ви відомі в письменницьких колах? — каже в повний голос, кліпнувши, ніби тільки прокинувся від глибокого сну.

— Я переважно видаюсь невеличкими тиражами.

Дивлюсь на припідняту фігуру Святого Лоренца й повністю розумію почуття свого супутника: кожен м'яз здається напруженим, і я б ні за що не повірив, що це просто-напросто мармур, якби не табличка, що стояла зовсім поряд.

Ні, це просто не може бути звичайною статуєю. Більше схоже, що це найзвичайніша людина, облита тиньком. Неймовірно гарна, але все ще звичайна людина.

— Кожен матеріал привносить щось своє в роботу. Це мов написати дві однакові картини олією й аквареллю. Вони ніколи не будуть викликати одні й ті самі почуття, тому що при їх малюванні використовувались різні підходи. Білий мармур здається мені особливо чуттєвим, наче він вже живий, навіть без доторку майстра.

— Він немов дихає, — тихо вторю я, і зустрічаюся поглядом.

З пронизливим, уважним і глибоким поглядом небесно-блакитних очей, що змушують дрібний табун мурашок пробігтися від потилиці вниз по шиї.

— Так.

Він ще раз вражено, але якось сумно оглядає зал. Потім дивиться в бік наступного і знов на скульптуру зовсім поруч.

— Ви виглядаєте засмученим і трохи розчарованим.

— Га? Ні, зовсім ні... — він на мить обертається на мене, а потім знов задумливо озирається по сторонах. — Це скоріше... легка ностальгія?

— Ностальгія?

— Як... гм... Як би пояснити... — він скромно посміхається, — Просто спіймав себе на думках... Пройшло тільки п'ять років, а музей виглядає зовсім інакше, наче минулого ніколи й не існувало. Він змінився до невпізнання... Дивлячись на це відчуваю, ніби весь світ міг змінитись за цей час.

— П'ять років — доволі довгий період. Багато чого може статися. Нехай непомітно, але за цей час все потроху змінюється.

— Так, але до чого ж швидко вони пролетіли. Здається, ніби ще кілька днів тому я був в цьому музеї й дивився в цих залах на абсолютно інші експонати...

Я відвертаюсь, не знаючи, що відповісти. Варто сказати щось підбадьорливе чи краще дозволити йому порадувати пам'ять приємними спогадами?

Не знайшовши підходящих слів, дивлюсь на витончений торс, виліплений невідомим майстром. Колись цей торс був частиною повноцінної скульптури, але навіть частина її вводить в легкий трепіт і якось навіть надихає. Я однозначно не жалкую, що прийшов сюди.

Я все більше втрачаюсь в часі, дивлячись то на експонати, то на Рафаеля. Він практично нічого не говорить, але відчувати його присутність поруч легко й приємно. Я знаю, що він теж уважно вдивляється в деталі. Знаю, що так само шукає відповіді на питання.

Скупчення людей потрошку ущільнюється, й Рафаель підходить ближче.

— Буде доволі важко продиратись через цей натовп.

— Ви не проти? — протягує місцями мозолясту руку, руку майстра, а я, не задумуючись, простягаю у відповідь свою.

Долоня Рафаеля виявляється напрочуд м'якою й теплою. Він дивиться мені в очі лише мить, але моя усмішка не сходить після цього.

Повільно просуваючись крізь людей в сторону наступної зали, я здригаюсь, почувши тихий хрускіт над самим вухом зі сторони Рафаеля.

— Рафаелю, ваші окуляри...

— Все нормально, вони не тріснули...

— Але хрускіт...

— Це склопластик, тож не варто хвилюватись, вони не розіб'ються. Вони міцніші, ніж здається.

Ми зупиняємось біля «Німфи з пантерою», він відпускає мою долоню, і я починаю шкодувати, що сказав про хруст. Рафаель знімає окуляри, а другою рукою зачісує своє золотаве волосся назад, подалі від очей.

— Рафаелю?

— М? — він просто дивиться на мене, ніби окуляри йому і не потрібні були весь цей час. Так само уважно і без прищуру.

— Ви ніколи не думали позувати? Ви чимось нагадуєте мені ці скульптури, коли я дивлюсь на Вас.

Густі брови, холодні, але водночас чуттєві блакитні очі, довгий прямий ніс, обвітрені бліді губи... Все це так гармонійно поєднувалось між собою, що одного погляду було достатньо, аби винести вердикт. «Красень».

— Ні, ніколи, — він посміхається теплою, сповненою умиротворення посмішкою. — Але опинитись по іншу сторону полотна може виявитись корисним досвідом.

— Тоді не йдіть до новачка.

— Чому?

— Ну, гм... Я мав на увазі, що Ваш портрет може бути доволі важко намалювати... Ваша зовнішність, ну... — я був готовий битись головою об стіну. Чому саме зараз я розгубив всі слова? Бачив би це хтось з видавництва, однозначно розсміявся б. Письменник, втративший дар ясно висловлювати думки, комедія...

— Вважатиму за комплімент, — обдарувавши мене черговою посмішкою, він хитає головою, а я зітхаю. Благо, мене зрозуміли.

Дивне відчуття. Ніби знов повернувся в школу і не можеш сформулювати в слова думки, що неспокійно вирують в голові. Інколи мені здається, що це навіть гірше, ніж не вміти говорити взагалі. В будь-якому випадку, не доведеться червоніти за те, що випалив якусь нісенітницю.

— Рафаелю, яку музику Ви любите? — неочікувано навіть для себе, не задумуючись, питаю я.

— Класику. Трохи джаз. Хоча, не думаю, що у них багато поціновувачей в наш час, хіба що старе покоління, — він тихо сміється, а я тільки продовжую на нього дивитись.

— Так, не думаю, що багато наших однолітків любить класику. А джаз сам по собі доволі специфічний жанр. Ніколи не думав, що зустріну когось, хто буде й на музику, й на мистецтво дивитись з тої ж точки зору, що і я.

— Так, це майже вдача.

Ми довго мовчимо, дивлячись вже не на скульптуру, а один на одного. Неочікуване тепло розливається десь глибоко всередині, й я роблю вдих, намагаючись глибше відчути цю мить. Хочеться лишитись в цьому музеї назавжди, якщо це означатиме побути з Рафаелем трохи довше.

А ще раптове почуття заволодіває мною, немов я можу розповісти йому все, що в мене на душі, й він зрозуміє.

— Книга, яку я писав до відпустки... — починаю говорити я, й лишень потім задумуюсь. Ба я навіть не згадував за неї весь цей час. Закарбував в голові «творча криза», як вирок, і навіть думати забув про роботу. Як непрактично з мого боку. — Думаю, у мене виникли проблеми, бо я не знав, як донести іншим ті почуття, які відчуваю, щоб вони були зрозумілі кожному.

— Не обов'язково намагатись донести почуття до всіх. Знайдеться той, хто не відчує їх, як і завжди будуть ті, хто зрозуміє без пояснень. Тоді, хіба не краще підносити все саме так, як це відчувається? На кожну книгу знайдеться свій читач.

Підіймаю на нього очі й тону. Тону в цій безкрайній блакитній безодні, і з кожною секундою мене затягує в неї все сильніше.

А ти зрозумієш?

І десь всередині щось відгукується, тихо нашіптуючи відповідь, яку я й без того вже знаю.

Так, зрозуміє.

Але я хочу знати про нього більше.

Так багато, як тільки можу.

Можливо, я часто плутаюсь у своїх бажаннях, але зараз точно знаю одне: я хочу зрозуміти цю людину настільки добре, наскільки це можливо. Мені хочеться його зрозуміти.

— Рафаелю, ви якось згадали, що вже не місцевий?

— Раніше я жив тут, у Флоренції. У двадцять один, років зо п'ять назад, я переїхав в Каркасон. Тільки кілька днів тому я вперше повернувся сюди за весь цей час.

— Каркасон — це десь у Франції?

— Так. Під Тулузою. Неймовірної краси місто... Втім, всі міста мають свою особливу красу. Шкода, що я раніше цього не зрозумів. Але якщо вам випаде така можливість, обов'язково відвідайте його. Мені вистачило одного дня, щоб закохатись.

— Неодмінно... Ваша французька, певно, на висоті, як ви прожили там цілих п'ять років.

Він опускає очі й сором'язливо всміхається.

— Це було доволі спонтанне рішення, я переїхав, коли тільки починав її вивчати й знав хіба що кілька фраз. Але, думаю, зараз можу говорити достатньо вільно, щоб не виділятись. Це нагадало мені, що я майже не говорив італійською весь цей час. Ви перша людина, з ким я маю повноцінну розмову. Правду кажуть: «Рідна мова не забувається».

— А сім'я? Які-небудь родичі? Невже у Вас нікого немає в місті?

Він мовчить, і кутики його губ потроху опускаються.

— Сестра переїхала кудись в Бельгію набагато раніше за мене. З того часу вона розірвала всі зв'язки зі мною й батьком. Дуже давно, років одинадцять назад. Мати пішла від нас зовсім рано, я навіть обличчя її не пам'ятаю... а батько... Помер кілька місяців тому. З моменту мого переїзду ми так ні разу й не говорили.

Я не знаю, що відповісти, й роблю тільки те, що можу: кладу руку на його плече. Рафаель здригається від мого доторку, але руку не скидає.

— Мій батько... Я посварився з ним перед від'їздом. І навіть не думав, що моя гордість приведе до того, що він піде з цього світу на самоті...

Я ледь помітно погладжую Рафаеля. Хай йому важко казати про це, але видно, що він хоче висказати те, що тримає в собі, й це викликає в мені легке почуття поваги.

— Він багато всього сказав мені, але, знаючи його характер, напевно вже давно хотів вибачитись. А я не захотів його слухати. При цьому сам наговорив йому різного... — його голос починає дрижати. — Все кінчилось так... Неймовірно.

— Твій батько був би радий почути це. Почути, що ти не тримаєш на нього образ і сам вибачився б.

Він піднімає очі, і у мене застряє клубок в горлі. Рафаель, який весь час був спокійним і навіть по-своєму щасливим, здавалося, ось-ось заплаче. Чи варто продовжити огляд музею? Може, краще ще поговорити? Якось заспокоїти?

Його неочікуваний тихий сміх здається якимось зламаним.

— Вибач... Змушую людину, з якою познайомився тільки кілька годин тому, втішати мене.

— Це чи не найкращі години в моєму житті за останні роки.

Він посміхається. Не так широко і ясно, як раніше, але принаймні щиро.

— Так. У моїй теж.

Рафаель глибоко вдихає та робить крок в сторону експонатів, не вириваючись з-під моєї руки.

— Оуене... — я здригаюсь від легких голок по всьому тілу, коли він промовляє моє ім'я. — Якщо ти не проти... Продовжмо нашу імпровізовану екскурсію?

Я тихо погоджуюсь, а він вдячно киваєі відвертається, прямуючи до картини. Але я не дивлюсь на Діоніса. Я дивлюсь на нього.

— Я теж кидав людей, які не заслуговували на це. Та я не шкодую. Це зробило мене тим, ким я є зараз.

Він на мить обертається і дивиться на мене. Повільно киває, обдумуючи мої слова. Але потім знов розглядає експонати.

І «Народження Венери», і «Ангел-музика», і «Святий Франциск», і «Благодійність», і всі наступні картини проходять повз мене, лишаючись в пам'яті тільки тьмяними обрисами та марними назвами. Я навіть не дивлюсь на них, тільки кидаю біглий погляд.

Мою увагу привертає дещо зовсім інше. На зовсім іншому рівні.

Хвилясте волосся, що переливається на світлі, наче справжнє золото, відбиваючись в пам'яті, варто тільки кліпнути. Принизливій лазурі мигдалеподібних очей немає до мене діла, їхню увагу привертає щось вище за звичайну людину. Це робить погляд розосередженим і неймовірно привабливим. Ніжний вигин злегка привідкритих губ, гостра нижня вилиця та тонка довга шия.... Я не можу відірвати погляд. Бліда шкіра, здається, світиться зсередини, а глибока виразна ключиця, що ледь виглядає з-під вирізу лагідно-коралового светра і зовсім змушує мене ковтнули слину та сором'язливо відвести погляд від думок, що нахлинули.

Якби я був художником, я б зобразив тебе на полотні. І це однозначно стало б моєю найкращою роботою.

Як взагалі можна бути так виразно прекрасним? Весь його стан ніби дихає власною невимушеною витонченістю.

Намагаюсь вирівняти збите дихання й лише роблю крок до картини, аби відволіктись. Але всі мої зусилля йдуть до дідька, адже легкий запах жасмину все сильніше розпалює бажання продовжувати дивитись. Намагаюсь дихати глибше, але так ще більше хочеться підійти ближче.

— Гм... — задумливо протягує Рафаель, і я несвідомо відстежую його погляд. Ця картина...

Черепа, черепа, безліч черепів, квіти й зброя... І лишень задумливо стоячий віддалік ангел.

— Ця картина...

Доволі похмура.

— Ванітас.

— Ванітас?

Рафаель повільно киває у відповідь.

— «Наймарніша марнота». Напрямок в живопису епохи бароко. Композиційним центром завжди виставляють людський череп, як нагадування про швидкоплинність життя й невідворотність смерті...

Підіймаю голову й дивлюсь на нього, щоб спитати, але слова так і застряють десь в горлі.

Погляд Рафаеля, а весь його вигляд... Ніби відразу перейняв настрій картини. Ця дивне й раптове відчуження... Відчуваю, як серце пропускає удар і зривається в низ на секунду.

Це триває лише мить. Він переводить погляд на мене й ледь помітно всміхається. Але щось відчувається в цій посмішці... Щось дивне. Неприродне і...

Невластиве Рафаелю.

— Оуен, ти ж теж не місцевий?

Язик прилипає до піднебіння, і все що я можу — тільки кивнути.

— Що привело тебе у Флоренцію?

— А, це... Думаю, це можна назвати відпусткою? Я приїхав, так би мовити, «відновитись». Пошукати натхнення, надихнутись мистецтвом... Ха-ха...

Він дивиться на мене, потім ледь помітно киває власним думкам і відвертається, схоже, задовольнившись моєю відповіддю.

— В такому випадку відвідай Грот Буонталенті, як видасться можливість. Там є на що подивитись. Думаю, тобі сподобається.

— А... Так, обов'язково...

Мовчання, що повисло між нами, починає потроху душити, і я відчуваю раптову потребу заповнити його.

— Вам не здається ця картина якоюсь трохи...

— ...Нерадісною? Так, щось на кшталт цього, — він ввічливо посміхається, але одразу ж відвертається і йде геть, а я, перш ніж послідувати за ним, ще раз дивлюсь на картину.

«Ванітас», значить?

Закриваю очі й намагаюсь відтворити побачене в пам'яті.

Цікаво, хтось ще малює таке?

Сучасне мистецтво повниться неочікуваностями й дуже відрізняється від мистецтва минулого.

Я озираюся, аби знайти свого супутника поряд з «Трьома граціями».

— Аглая, Евфросіна і Талая, — підходячи вимовляю я. Він дивиться на мене з цікавістю. — «Блискуча», «Добродумна» і «Квітуча».

— Я чув про ці картини, але ніколи не цікавився сюжетом, — без посміху зізнається він. Це звучить трохи сором'язливо, тому я посміхаюсь.

— Три давньогрецькі богині краси, творчості та родючості. Друга назва — харити. Уособлюють вишуканість і привабливість, є дарительками натхнення. Їх часто порівнюють з музами, і вони майже праві, тому що навіть за переказами їхні житла були поряд. Частіше згадуються як доньки Зевса та Евріноми.

— Я чув, що...

Він раптом замовкає і дивиться в мою сторону. Потім неочікувано хапає за руку.

Моє серце витанцьовує фанданго в той момент, коли він тягне мене до себе. Я завмираю, ледь не торкаючись його шиї носом.

Завмираю і мимоволі вдихаю легкий аромат кориці та коньяку. Жасмином пахне тільки від одягу, в той час, як у самого Рафаеля куди більший спектр запахів. Роблю ще один різкий вдих... І впізнаю ще один, ледь відчутний — тютюновий. Він уже майже вивітрився, але все ще відчутний.

Шкірою виступають сироти.

— Обережніше, — каже тихо він, а я забуваю, як дихати. — Тут багато людей.

Ще якусь мить я стою нерухомо.

— А... Так...

І тільки коли Рафаель мене відпускає, й я неохоче відступаю.

— Натовп може бути доволі небезпечним, — чемно всміхається та дивиться мені в очі.

Хочеться знову відчути це швидкоплинне тепло.

Я відвертаюся, але знаю, що він все ще дивиться.

Серце, здається, ось-ось вистрибне з грудей. Але що я можу з ним вдіяти?

— Гм... Тобто вони — що на кшталт Муз? Зрозуміло, — він сміється. — Але це трохи кумедно, що їх постійно зображають оголеними, або одягненими в прозорі тканини, жінками.

Я теж усміхаюся.

— Так.

Рафаель раптом зітхає та оглядає залу швидким поглядом.

— Рафаелю, та картина, — киваю в потрібну сторону. Він теж дивиться.

— О, я чув про неї. «Арміда», так?

— Ходімо глянемо?

Він киває та робить крок, а я подумки роблю ривок: наважуюся та торкаюся його руки. Той, не задумуючись, сплітає наші пальці та стискає мою долоню у своїй. В цю мить здається, ніби руками повільно біжить струм.

— Арміда доволі трагічний персонаж, ти так не думаєш?

— Думаю, — киваю тихо. — Покохала того, кого мала причарувати... а він звільнився від чар та втік з її прекрасних садів.

— У відчаї вона зруйнувала їх та подалася до сарацинів, щоб надихнути вождів на битву з її коханим.

— Але всі вони загинули від його меча. Тому Арміда сама кидається в бій. Але я не знаю, що було далі. Чим закінчується ця історія?

— Той хрестоносець рятує її, освідчується та оголошує себе її лицарем.

— Значить, навіть у цієї сумної історії був щасливий фінал?

— Так, — він знову задумується та низьким голосом тягне: — Але не всі історії мають щасливий фінал, на жаль.

— Втім, як і в житті, я знизую плечима. — Але ж кожна історія — лише певний проміжок часу, після якого події все одно розвиваються, хай навіть читач ніколи про це не дізнається. Чи не легше думати, що у кожної історії може бути щасливий фінал по закінченню всіх нещасть?

— Також можна сказати, що після кожного щасливого фіналу є печальна історія...

Здививано дивлюся на нього, через що він нервово сміється.

— Вибач, це було якось дуже похмуро. Просто іноді я можу думати трохи... занадто реалістично. Все ж таки, фінал справді не означає кінець історії, хіба ні? Так що хто знає, раптом всі найсуворіші випробування очікують тільки після нього?

Повільно киваю.

— Розумію. Але це було доволі неочікувано. Неочікувано, але правда. Але я не хочу про це думати. Простіше вірити в краще, адже іноді надія здатна врятувати. Вона стає опорою, яка допомагає триматися у важкі часи та... не зламатися.

— Дивлячись у що вірити.

— Віра в принципі доволі міцний інструмент. Якщо зараз важко, значить, далі буде краще. Хіба не легше так думати?

— Певно, таки легше, — киває невпевнено.

— Хочу, щоб у складні часи ти згадував ці слова. Можливо, це тебе підбадьорить.

Він всміхається та міцніше стискає мою долоню.

— Однозначно.

Ми мовчимо. Довго. На цей раз в мовчанні затишно, навіть не хочеться його порушувати. Ніби так можна зруйнувати весь момент.

— Оуене, я можу спитати?

Піднімаю голову.

— Так.

— Від кого втік ти?

Здригаюся і збентежено чухаю потилицю.

— Це трохи...

...особисте?

Рафаель розповів мені про свого батька та родину...

...Та і я без задніх думок викладаю все, як на духу...

Скоріше вже це...

...ніяково...

— Все гаразд. Все-таки я не змушую тебе говорити...

— Я втік з власного весілля, — сміюся напружено.

Рафаель здивовано дивиться на мене. Відкриває рот у німому питання, але, так його і не озвучивши, закриває.

— Попросив її руки, а в результаті втік. Це так... дивно, якщо дивитися зі сторони, — сміюся, але абсолютно невесело, тому виходить якось похмуро. — Ще й пустився мандрувати світом... — довго мовчу, обдумуючи все, що сталося з того часу. За минулий рік сталося більше подій, ніж за все життя.

— Гадаю, родичі вже зреклися від мене.

Рафаель задумливо дивиться в підлогу, очевидно добираючи підходящі слова.

— Навіщо... — він супиться та гмикає. — Чому ти... зробив це?

— В якийсь момент я раптом усвідомив, що це зовсім не те, чого я хочу. Склалося відчуття, ніби я проживаю життя за когось іншого. Шкода, що пізно це зрозумів, інакше не заварив би всю цю кашу.

— Але нащо ж було просити руки? — він заплющує очі та задумливо заривається пальцями в волосся.

— Тому, що «так треба». Так «має бути». Щиро кажучи, зустрічався я з нею з тієї ж причини... Почуттям там не було місця, для мене це був обов'язок. Вона хороша людина, яка не заслужила на таке ставлення. Їй просто не поталанило зі мною, — сміюся.

— Ти ніколи не думав просто мирно розійтися? Нащо ж було доводити до крайнощів? Можливо, ви навіть могли б лишитися друзями.

— Я б на це подивився.... — ковтаю гірке відчуття в горлі та неквапливо продовжую, дивлячись геть: — На її реакцію, коли я скажу, що кілька років поспіль просто брехав. Казав, що кохаю, хоча це не так... Навіть руки попросив... Вона вже обирала сукню, а наші родини готувалися до святкування... А я, як боягуз, тікаю ледь не з-під вінця. Гадаю, навіть краще, що все так і закінчилося. Це кумедно і... водночас цікаво. Я відчуваю провину за те, що зробив, але, якби у мене була можливість повернутися в часі до моменту, коли я поїхав, нікому нічого не сказавши, я все одно вчинив би так само. Просто не прийшов би на власне весілля... Я так довго намагався жити за вказівками оточуючих, що помилково почав вважати їх бажання своїми, а власні поступово забув. А коли згадав... Завдав оточуючим болю.​​

— Оуене.

Не реагую.

— Оуене, поглянь на мене.

Він торкається моєї щоки та розвертає до себе, навіть не підозрюючи, що за мить краде з моїх легень кисень.

— «Я теж кидав людей, які цього не заслуговували. Це зробило мене тим, ким я є зараз». Хіба це не твої слова? Найголовніше, що ти нарешті можеш бути собою. Можливо, ти не до кінця розумієш, чого хочеш, але принаймні ніхто не скаже тобі, що це неправильно, так?

Я мовчу, збираючи його слова в собі, як уламки розбитої вази.

Бути собою...

— Можливо, ти не приймаєш цього, але який ти є зараз, таким ти був і до того, як все кинув. І до того, як зустрів свою дівчину. Глибоко в душі. Просто ретельно приховував це від себе та інших, поки просто не забув, що це так.

Я хочу щось сказати, але тільки стулюю рота, не вимовивши жодного слова.

Я завжди був... таким?

Я завжди так любив свободу?

Я завжди хотів робити людей щасливими та дати їм відчути, що вони не одні у своїй самотності?

Я завжди так хотів зустріти когось, хто сказав би мені ці слова?

Я завжди так сильно жадав поцілувати когось?

Здригаюся.

Думки-думки-думки... Забагато недоречних думок.

Але я не можу опиратися цьому внутрішньому відчуттю, що наростає в грудях. Дивлюся в його блакитні очі. Відчуваю, як від розмови стаю трохи впевненішим.

— Дякую, — шепочу одними лиш губами, але він чує. — Ти правий... Не варто думати про минуле, адже воно вже минуло. Його не можливо змінити, а якщо надумаю щось... «виправити»... — мимоволі припіднімаються кутики губ. — Скоріше за все я тільки більше напартачу. Не шкодував, коли робив це, то і зараз вже немає сенсу.

— Боїшся — не роби. Робиш — не бійся. Зробив — не шкодуй.

Полегшено зітхаю.

— Так, знаю.

Стільки раз зустрічав цю фразу, але ніколи не думав, що хтось серйозно мене її скаже. І що вона буде такою доречною...

— Рафаелю?

— Так?

— Ти шкодуєш, що поїхав до Каркасону?

— Не шкодую.

— А ситуація з батьком?

Всміхається.

— Як ти й сказав, минуле вже минуло. Його неможливо змінити. Він вже пішов з життя і це незворотньо. Мені немає причин шкодувати. Мені трохи сумно, це правда. Але я не стану глушити в собі цей сум.

— Чому?

— Почуття не люблять, аби їх вбивали. Біль переслідуватиме мене до самої смерті, хочу я того чи ні. Його можна притупити, але якою ціною? Якщо нічого не відчуватиму, як мені почуватися щасливим? Або намагатимуся піднести щастя на Олімп, і в результаті туга та біль поглинуть мене та підведуть до межі. Я не хочу цього. Почуття сильніший інструмент, який може як руйнувати, так і творити. Так чому б мені не використати їх в конструктивному напрямку?

— Але хіба правильно пускати все на самоплин? Біль буде тільки рости. Якщо не намагатися його притупити, чи не стане гірше? Чи не зламає він тебе рано чи пізно?

— Ні. Час — чудовий лікар. Щоправда, навіть якщо деякі рани з часом загояться, нові все з'являтимуться. Біль завжди буде зі мною. Але хіба так навіть не краще? Чим сильніше пітьма, тим яскравіше світло, чи як там кажуть. Якщо намагатися весь час думати позитивно, можна з глузду з'їхати. В моменти печалю починаєш відчувати себе як системна помилка, і хочеться просто...

Закусую губу, а Рафаель замовкає, дивлячись на мене та ледь помітно всміхаючись.

— Вибач, я щось зовсім далеко зайшов у роздумах. Загалом, іноді погано почуватися — нормально, тому, не думаю, що варто цьому заважати. Але твоя думка, звісно, може відрізнятися від моєї.

Уважно спостерігаю за кожним, навіть найдрібнішим жестом, але нічого не здається дивним чи підозрілим. Говорити про це для нього здається настільки природнім. І це якось... Вражає. Але водночас від цього тривожно.

Що ще в собі приховуєш? Які ще думки ховаєш від оточуючих?

— Як гадаєш, Рафаелю, мене можна було б назвати неправильним?

Він дивується моєму питанню і перепитує:

— Неправильним?

— Зламаним... чи навіть поганим?

Рафаель хитає головою.

— Ні, — а тоді уважно зазирає в очі, мов намагаючись знайти в них причину мого питання.

— Навіть після всього, що я накоїв? Це далеко не єдине, чим я грішив. Хоч це й не те, чим варто було б хизуватися.

— Я все ще так не думаю.

— Це тому, що...

— Це не тому, що ми познайомилися лише кілька годин тому, — ще активніше хитає головою, мов розмахуючи прапором. — Талант не можливо виміряти розмірами, а людську глибину — часом. Можна роками знати людину та приховувати від нього свою справжню суть, а можна відкритися незнайомцю, вивернувши душу навиворіт, — раптом замовкає, схоже, обдумуючи власні слова. А тоді продовжує: — Я не вважаю тебе поганою людиною з максимальною об'єктивністю, на яку здатен. Ти робив вчинки, за які тобі соромно, коїв те, за що відчуваєш провину. Але хто цього не робив? Якщо ставиш собі питання «Може, я — погана людина?», значить, переймаєшся почуттями оточуючих. А це означає, що в тебе є моральні принципи, які мучать тебе, й те, що ти хочеш стати кращим. Але ти маєш хотіти це не заради оточуючих, а заради себе. Якщо ти відчуваєш провину, значить, думаєш, що вчинив неправильно. Але у тебе ж були якісь причини вчинити саме так. Тому ти не можеш бути поганою людиною.

Всміхаюся.

— Рафаелю.

Він знову дивиться мені в очі, тож я, переконавшись, що привернув його увагу, продовжую:

— Дякую... У тебе цікавий хід думок. Я вже казав, що ти здаєшся мені мудрим не за роками?

— Я не... — надуває щоки, — це не те що я хотів почути у відповідь. Мудрість приходить не з роками, а з досвідом. Тому можна бути старим дурнем чи... — зрозумівши, що знову починає лекцію, Рафаель хитає головою. — ...Гаразд, не важливо. Якщо ти так вважаєш, сподіваюся, ти сприймеш мої слова серйозно та подумаєш над ними.

Сміюся та киваю.

— Безсумнівно.

Всміхаюся та відчуваю, як серце в грудях робить черговий кульбіт.

Чому ми не зустрілися раніше? Певно, так я наробив би менше помилок. Можливо, все моє життя склалося б інакше? Якби ми, скажімо, познайомилися в старшій школі, чи був би він зараз художником, а я — письменником? Чи стали б ми абсолютно іншими людьми з іншими інтересами та думками?

Відкриваю рота: хочу поговорити про щось, спитати, — але тільки закусую губу, так нічого і не вимовивши. Власні думки здаються до біса дурними, можливо, навіть занадто. Чому завжди так складно придумати тему для розмови, щойно виникає мовчання?

— Знаєш, я не планував відвідувати цей музей.

Підіймаю голову.

— Що?

— Я повернувся до Флоренції дещо владнати. Я абсолютно не збирався надовго тут затримуватися, тому й не планував відвідування жодних культурних заходів.

Я знову забиваю як дихати, коли його очі повільно спускаються до моїх губ. Потім він знову ловить мій погляд.

— Але чому ж ти тоді тут? — все, що я здатен спитати.

Він всміхається у відповідь та, змовницьки прищурюючись, мовить тихе:

— Не знаю.

А тоді знизує плечима та заливисто сміється.

— Справді не знаю. Просто був неподалік та раптом відчув, що хочу зайти поглянути. Ти, гадаю, навпроти, це планував?

— Щиро кажучи, не дуже, — всміхаюся, мимоволі проникаючись його грайливим настроєм. — У мене було на думці кілька музеїв, але я так і не вирішив, які з них відвідуватиму.

Він всміхається, а я, не думаючи, випалюю:

— Що за справи ти хотів тут владнати?

— Мм... — тягне задумливо, дивлячись на найближчу скульптуру, а тоді повільно відповідає: — ...Пов'язані з батьком. Дізнався про його смерть через юристів. Але це не та тема, про яку хочеться говорити.

— Ах, так, вибач... Звісно, я розумію.

Рафаель вдячно всміхається, а я мимоволі занурююся в думки.

— А втім, про які ще музеї ти думав?

— Це... Гм... Не думаю, що згадаю все, але точно пам'ятаю, що обдумував похід в Casa Siviero, Палаццо Спіні-Ферроні, Каза Буонарроті та навіть каплицю Медичі, хай це і не музей.

— Краса буває не тільки в музеях. Нотр-Дам-де-Парі теж не музей, але, гадаю, ти не сперечатимешся, що він безумовно прекрасний?

Киваю.

— Однозначно. Ніколи не бував у Франції, але завжди хотів побачити Нотр-Дам зсередини на власні очі.

— В Парижі, та й у Франції в принципі, є багато всього, крім Собору, що можна подивитися. Раніше я більше захоплювався архітектурою, ніж живописом чи скульптурою, і мене неймовірно зацікавили фортеці. Це одна з причин, чому я обрав саме Каркасон. Ти, певно, чув про фортецю Каркассонн?

— Чесно кажучи, не випадало честі.

Ще раз киваєш власним думкам та задумуєшся на мить, певно, вирішуючи, що розповісти.

— Як ти міг зрозуміти з назви, фортеця — одна з найбільших пам'яток Каркасону. Вона знаходиться на березі річки Од. Од не дуже велика, лише дві сотні кілометрів, — захоплено роз'яснює він. — Наскільки знаю, не так давно там створили музей, але сам я там не був. Сама ж назва «Каркасон» доволі цікава, як на мене. Є безліч з легенд щодо її походження, але...

— Рафаелю.

Він дивиться на мене, і я всміхаюся.

— Я одразу зрозумів, що ти розбираєшся в мистецтво, але твої географічні знання... Що ж, я приємно здивований.

— Це... — він помітно зніяковів. — Це та крихта, яку я здатен розповісти. Та навіть якби я детальніше знав географію, не думаю, що тобі було б цікаво.

— У тебе взагалі є недоліки?

Він тихо сміється, не дивлячись в мою сторону, але я відчуваю, що вся його увага звернена до мене.

— Звісно є, але не все ж одразу.

— То що за легенда?

— Облога міста тривала кілька років, і запаси води та їжі невпинно закінчувалися. Тоді Дама Каркас нагодувала залишками зерна останню свиню та скинула її з вежі вниз. Живіт свині луснув від падіння, і, побачивши в ньому величезну кількість зерна, Карл Великий вирішив, що заморити фортецю голодом не вийде. Побачивши, що його війська відступають, дама Каркас наказала бити в дзвони. Тоді люди Карла вигукнули «Каркас дзвонить!».

— Гадаю, в оригіналі це звучало як «Каркас сон»?

— Carcas te sonne, — говорить він на французький манір та всміхається одними тільки кутиками губ. А я безмовно лупаю очима. Бачачи мою дивну реакцію, він запитально підводить брови.

— ...А казав, що на середньому рівні говориш французською.

Він миттєво шаріється і намагається щось сказати, але єдине, що у нього виходить — тихий белькіт.

— Але мені набагато цікавіше: схоже, ти сильно цікавишся історією? Принаймні у мене склалося таке враження.

— Ні, ну... якось... — відвертається і на мить мов випадає з реальності. А тоді тихо продовжує: — Я не завжди цікавився живописом... Я, здається, про це вже казав.

Рафаель розгублено дивиться в підлогу, і усмішка повільно зникає з його губ. Але через секунду повертається колишній Рафаель — він всміхається та з ентузіазмом говорить:

— А ти, як письменник, певно, добре знаєшся на літературі?

— Ох, насправді... — нервово облизую губи, — я б не назвав себе поціновувачем літератури... Мої знання доволі посередні. Не те щоб я не любив читати, просто не відчуваю в цьому необхідності. Мені більше подобається створювати щось власне, особливе. Вигадувати інші світи та людей, яких ніколи не існувало та не існуватиме... Це зачаровує і затягує мене набагато більше, ніж читання. Відчуваю себе свідком усього, що відбувається. Переказую історію, яку колись прожив у своїй голові.

— Хіба читання не дає шанс пережити схожий досвід?

— Мені — ні. За інших, правда, говорити не стану. Читати для мене просто «цікаво», але не більше.

— Але це доволі важливий досвід. Яким би пречудовим художником я не був, я все ще знайду чому навчитися, якщо спостерігатиму роботи інших художників, чи не так? Гадаю, це притаманно будь-якій творчості. Згоден?

— Не знаю, — щиро визнаю та додаю: — Читаючи книги я не звертаю увагу на технічну частину, а просто занурююся в історію.

— Це все ще корисно. Зрештою, ніколи не знаєш, де можна знайти ідею для своєї книги.

— Ти зараз кажеш мені плагіатити? — мимоволі вигинаю брови.

Рафаель супиться, певно, ображений моїм питанням.

— Я кажу тобі надихатися. Читаючи оповідання, можеш не помітити, як думки заблукають, а розум почне вигадувати власний сюжет. Або світ. Тебе можуть надихнути характери героїв, тебе може надихнути головна ідея всієї історії. Ніколи не знаєш. Поки я дивився деякі з цих картин, в моїй голові виникали образи зовсім інших. Таких, про які я навіть і не думав. Творчість — дивний процес, але ніщо не народжується нізвідки. Хочеш називати це «плагіатом» — називай, але я не вважаю це правильним. Я не кажу тобі красти. Я кажу тобі вчитися шукати власні ідеї, дивлячись на те, як інші люди втілювали свої.

Я вже відкриваю рот, але так само раптово його закриваю. Адже він правий і, взагалі-то, я навіть погоджуюся з ним.

Мовчу, а Рафаель озирається кімнатою. Але варто зробити крок у напрямку наступної скульптури, як він мовчазною тінню слідує за мною.

— Рафаелю... — задумливо хитаю головою, на ходу підбираючи слова. — Якщо чесно, у мене склалося враження, що для тебе мистецтво багатограна та неоднозначна тема.

— Мистецтво само по собі багатогранне, — відсторонено каже чоловік, широко розплющивши очі, чим викликає моїм тілом легке тремтіння. Помітивши, що його відповідь мене не задовольнила, він супиться. — Вибач, це не та відповідь, яку ти хотів почути, так? Взагалі... не те щоб... тобто... Гадаю, для творця це природньо? Шукати прекрасне у всьому і все таке?

— Я хотів сказати, що, схоже, для тебе творчість означає набагато більше, ніж для мене.

Він не відповідає та опускає підборіддя на груди. За тим рука тягнеться до рукава светра, і він нервово відсмикує.

— Оуене, я можу спитати? Чому ти пишеш?

Всміхаюся. Це питання мені ставили так часто, що відповідь я знаходжу швидко та легко:

— Тому, що мені подобається створювати щось своє. Для мене вже немає значення, що це. Просто в цьому випадку письменництво — найзручніший для мене інструмент. Для того, аби малювати те, що виникає в голові, треба вміти достатньо добре малювати. Для того, аби писати музику для піаніно чи скрипки, треба знати нотну грамоту та вміти грати на тому ж піаніно чи скрипці. А щоб писати багато не треба. Знаєш основи — молодець, а як не знаєш — ну, наб'єш кілька гуль, поки вчитимешся гідно писати. Але в будь-якому з випадків немає обмежень. Навіть якщо у тебе немає досвіду, твої твори можуть зворушувати людей. Хай ти ніколи не брав ручки до рук, це не означає, що тобі не вдасться написати про стародавні цивілізації чи, якщо захочеться, про космос. А як щодо тебе? Чому ти малюєш?

Рафаель мовчить, а тоді тихо та з якимось особливим трепетом мовить:

— Надлишок сил можна використовувати різними способами. Можна вдосконалювати себе і власноруч щось створювати, а можна знищити себе та все навколо. Все залежить від того, який шлях ти обереш. Я обрав перший... — останню фразу він говорить ледь не шепотом, але потім струшує головою, мов відганяючи думки.

— Ходімо до наступної зали? Схоже, вона присвячена архітектурі.

— Це цілий коридор, — тихо пирскаю зі сміху, але киваю: — Ходімо.

І я не помилився: це справді виявився коридор, а не просто зала. Червоні стіни, прикрашені барельєфом, а під стелею, через всю кімнату, павутинням тягнеться різноманітна ліпнина. Опускаю погляд.

По обох боках широкого проходу вишикувалися в рядок різні скульптури, мов проводжаючи мандрівника, що забрів сюди, далі вглиб музею.

Всміхаюся своїм думкам.

Цікаво, як довго довелося відчищати стіни та стелю від бруду для того, аби показати туристам та просто зацікавленим людям цю красу?

Я бачив ліпнину всього раз: колись давно, під стелею круглої кімнати якогось старого будинку, в якому я колись був на екскурсії. Там не було сюжету, але зірки та інша морська живність і без того приваблювали увагу, змушуючи довго роздивлятися себе.

Тут же все було інакше: коні, запряжені в колісницю, мчали над головами людей, поспішаючи до воїнів, що відчайдушно боролися з гідрою і, вочевидь, програвали. Варто опустити голову, й я помічаю, як під ногами розпускаються пістряві квіти. Найрізноманітніші, такі, назви яких навіть я не згадав би, якби хто спитав. Деякі більш схожі на черепи, серця чи інші предмети, але це зовсім не виглядало похмуро, як на картині, що ми раніше обговорювали з Рафаелем. Навпроти, це виглядало якось... По-своєму життєрадісно.

Варто підняти погляд, і я помічаю свого супутника, що задумливо розглядав скульптуру, яка тріумфально тримала за волосся чиюсь голову.

Підхожу зі сторони правого плеча, але лишаюся на відстані. Якщо підійду трохи ближче, знову відчую запах жасмину...

Схоже, Рафаель загрузнув у думках, тому я не наважуюся його відволікати. Натомість вдивляюся в кам'яну фігуру, і мені все стає зрозуміло. В прямих рисах обличчя вгадувався герой грецьких міфів, а голова, яку він тримав, належала нікому іншому, як Горгоні.

— Так іронічно... За легендою була здатна перетворювати людей на камінь. На що ж ми зараз дивимося? — всміхається він, а я ловлю легкий кураж.

— Може, це і є Персей, а здатністю перетворювати поглядом на камінь володіла не тільки Медуза?

Він невимушено сміється, і я мимоволі всміхаюся, дивлячись на нього.

— Хтозна...

Рафаель знову зосереджено дивиться на скульптуру, й усмішка зникає з його обличчя, мов стерта невидимою гумкою.

— Рафаелю?

Він підіймає на мене очі, але в них немає усвідомленості. Мов він зовсім не тут, а десь далеко... Недосяжно далеко. В минулому.

Але, варто йому кліпнути, як погляд яснішає, та, повільно рухаючи губами, він вимовляє:

— Чесно кажучи... Цей експонат я пам'ятаю.

Я чекаю, поки він продовжить, але Рафаель більше нічого не каже. Тоді питаю я:

— Я гадав, ти хотів побачити старі експонати?

— Це... гм...

— Хіба не за цим ти сюди прийшов?

Він кидає на мене швидкий погляд, а в мене збивається дихання та стискається серце.

— Цей музей... З ним пов'язано багато моїх спогадів. Я не знаю, навіщо повернувся... Можливо, хотів освіжити пам'ять, а може... Думав, що буде легше забути, якщо переконаюся, що від минулого нічого не лишилося.

Забути? Невже ці спогади настільки тобі огидні?

Я вже хочу озвучити думку, як Рафаель випереджує мене:

— Знаю, ти хочеш поставити багато питань, але, будь ласка, не варто. Я не хочу про це думати. Дай мені хвилинку, і я повернуся до норми, гаразд?

А чи справді повернешся?

Але він дотримується слова, принаймні на вигляд. Зітхає та відвертається від широко розплющених очей Горгони. А тоді, йдучи далі, щось тихо бурмоче, тільки я вже не розбираю його слів.

Набагато більше мене цікавить, що ж за спогади він так ретельно намагається викинути з голови?

Я згадую про те, де я, вже доволі відставши. Тому прискорюю крок, щоб наздогнати свого супутника. Помічаю, як він проходить повз кількох скульптур, навіть не глянувши, і я з полегшенням зітхаю. Щиро кажучи, я вже почав втомлюватися від милування експонатами: емоційна перенасиченість далася взнаки. Певною мірою вже навіть хочеться швидше звідси піти. І кімнати, здавалося, щомиті ставали меншими, погрожуючи сплюснути всіх присутніх, мов маленьких набридливих мух; і вікна ніби почали пропускати менше світла, а повітря ставало все важчим та задушливішим. Певно, і Рафаель відчуває щось подібне?

Він раптом зупиняється, й я ледь не врізаюся йому в спину. Потім повільно обертаюся на експонат. На відміну від скульптури, що зустріла нас біля входу, це був лише бюст, втім, тої ж самої Горгони.

Змії-волосся звивалися та плуталися між собою, мов були готові ось-ось чи то попередушувати одне одного, чи то напасти на спостерігача.

— Її бюст мені подобається набагато більше, ніж похмуро звисаюча голова в руках Персея.

— Хочеш сказати, її звисаюча голова виглядає... самотньо?

Він дивиться на мене та тихо пирскає зі сміху, оцінивши мої слова.

— Так.

Відвертаюся й дивлюся на бюст. І правда, на відміну від відрубаної голови, він не викликає таких мурах, та й обличчя здається м'якшим і людянішим. А втім, що повноцінна скульптура, що звичайний бюст — обидва виглядають гідно.

Колись давно я читав міф про Медузу Горгону та її сестер, але тепер не згадалося абсолютно нічого. В голові було порожньо. В якийсь момент я піймав себе на думці, що втомився навіть думати. Як іронічно.

Треба буде повернутися в апартаменти та добряче відпочити. Можливо, буде краще одразу після музею повернутися додому, аби раніше лягти спати та на свіжу голову написати хоча б статтю про цей музей, нахвалити експонати... Та отримати хоч якийсь виторг, перш ніж сяду за написання нової книги. А рано чи пізно мені доведеться це зробити, навіть якщо я буду навантажувати себе так, що на сон ледве вистачатиме часу.

Всміхаюся.

Втім, написання вже давно стало для мене особистою потребою, від якої я не здатен відмовитися за жодних обставин. Ніколи не міг відмовити собі. І ніколи не вмів позбуватися від старих звичок.

Мигцем дивлюся на Рафаеля.

Ну справді, я ніколи не бачив таких людей в реальному житті. Було б це книгою, я запросто уявив би собі когось вродливого та розумного, але варто зустріти таку людину в реальному житті, і це неймовірно вибиває з колії. Людей, які думають на глибокі теми, важко зустріти, а тих, після розмови з якими перевертається світ — майже неможливо. Що якби це був не Рафаель, а хтось інший? Певно, я і говорити з ним не став би, адже мене не цікавлять пусті балачки. Чи було б мені хоча б віддалено так само цікаво в компанії тої людини обходити музей? Гадаю, однозначно ні.

Тому я непомітно поглядаю на Рафаеля, уважно розглядаючи з усіх сторін бюст та всміхаюся. Так, певно, це кращий похід до музею за все моє життя.

Можливо, якщо у мене немає за плечима ні фотоапарату, ні навички гарно малювати, я міг би колись зобразити його як персонажа?

Так я точно лишу його слід у своїй історії.

Тільки коли губу пронизує біль, я помічаю, що прикусив її. Знову.

І знову подумки звертаюся до тебе.

А ще знову хочу зберегти тебе у своїй голові.

— Горгони доволі печальні персонажки, — помітивши мій відкритий погляд на собі, Рафаель продовжує: — Дві безсмертні та одна смертна сестри, що означало, що колись їм все одно довелося б розлучитися. Перетворені на чудовиськ за те, в чом вони були не винуваті... Медуза була вбита просто за те, ким вона є. Жорстоко та трагічно, на мій погляд.

— Ти співчуваєш їй навіть після того, як вона стала чудовиськом?

Він хитає головою.

— Тільки зовнішньо.

— А як щодо крові? Смертельної отрути для всього живого?

— Ти знав, що вони могли зцілювати? По розповідям, кров з правої сторони вен горгон була найміцнішою отрутою, а кров з лівої — була здатна лікувати будь-які рани та хворобу. У деяких філософів навіть воскрешала мертвих.

Мовчу, навіть не знаючи, що сказати.

— Я не знав.

Киває.

— Воно й не дивно. Багато хто не знає

— Але тоді це так дивно... Її вбили.

— Це не дивно, — тихо відгукується він, розглядаючи підставку під бюст. — Вона виглядала як чудовисько, тож всі й сприймали її як чудовисько. Варто було обернути одного чоловіка в камінь, як всі в один голос почали кричати «О ні, вона обертає людей на камінь! Чудовисько!» Хоча якби всі ті воїни, що приходили в надії перемогти її, просто дали б їй спокій, було б набагато менше жертв її прокляття. Вони могли б врятувати стільки життів, але не захотіли. Так само як не захотіли брати до уваги дар горгон зцілювати. Їх засуджували за те, що вони неспроможні змінити. Ось що я вважаю трагічним.

— Що люди будують свої переконання, судячи книгу за палітуркою?

Він піджимає губи та невдоволено супиться.

— Так. Може, не всі, але більшість так робить. Це розчаровує. І через це... починаєш втрачати віру в людство.

— Думаєш, я теж такий?

Рафаель тільки відвертається.

— Не знаю.

— Не знаю, чи такий я чи не знаєш, що думаєш? — мимоволі примружуюся, гадаючи, як він відповість.

— Не знаю, чи такий ти.

— Тоді, чи думаєш ти, що я можу виявитися таким?

Рафаель піднімає погляд, і хай його вираз лишається таким само нейтральним, в очах миготить якийсь хижий блиск. Щось погрожуюче злісне.

— Так, думаю, це можливо.

Мовчання. Краще б воно було ніяковим, ніж напруженим. Я так і не знайшов, що відповісти.

Рафаель дивився на мене, а мене мов паралізувало: не знаю навіть, що зробити. Ці очі причаровують, але водночас грузом тиснуть на плечі. Якби хтось вмів вбивати поглядом, то цією здібністю однозначно володів би Рафаель. Ніколи не бачив нікого з таким же нестерпним поглядом. Хочеться відвернутися, сховатися, але я не ворушуся: просто не можу.

Він відвертається першим, і я нарешті можу зітхнути з полегшенням. Знову можу нормально дихати.

— Там Андромеда, — тихо каже він, і повертається до мене. Я мимоволі здригаюся, але від його минулого погляду не лишилося й сліду. Рафаель знову м'яко всміхається і задерикувато спостерігає за мною. — Ходімо, подивимося?

— Це... — прокашлююся, щоб вгамувати тремтіння голосу, а Рафаель вдає, що не помічає цього. — Вона ж теж з міфів про Персея?

— Правильно, — хапає мене за зап'ясток та тягне в іншу сторону зали. Він тримає міцно, і на цей раз його руки не здаються такими м'якими. — Персей врятував її від морського чудовиська, якого послав Посейдон, аби знищити підданих Кефея, батька Андромеди.

— Я пам'ятаю цей міф, — відповідаю коротко та намагаюся вгамувати кров, що пульсує у скронях.

Рафаель поводить себе так, як і раніше, тож і мені варто заспокоїтися та вдати, ніби нічого не сталося. Та й нічого такого, по факту, і не сталося.

Роздуми відволікають мене від тривожних думок, і ми опиняємося біля скульптури раніше, ніж я встигаю це помітити.

Підіймаю очі, й на мене навалюється втома. Про неї мені нагадало виснажене обличчя прекрасної Андромеди, а, дивлячись на її закуті в наручники руки, я мимоволі відчув себе на місці жінки.

Рафаель майже одразу відпускає мене.

Зараз би випити вина та прилягти на софу...

Але, схоже, після милування Горгоною мій супутник став тільки енергійнішим. Як дивно. Ми майже однолітки, так звідки він бере всю цю енергію? В той час як я тільки сильніше втомлююся...

— Вона виглядає виснаженою.

— Очікування неминучої смерті завжди виснажливе, — беземоційно пояснює він. — Скульптор добре це передав.

Киваю.

— Рафаелю, ти любиш світові міфології?

Чоловік здивовано дивиться на мене, а тоді скромно всміхається.

— Не скажу, що «люблю». Але, погодься, є купа цікавих та навіть кумедних міфів. Наприклад, оповіді слов'янської міфології більше схожі на жарт, ніж на серйозне вірування. Але, якщо хтось в них вірив, хто я такий, аби засуджувати? — він раптом сміється, в той час, як я навіть не встигаю перейняти його настрій. — Хоча й у скандинавів своїх чудернацьких історій вдосталь... Хоча б те, як Тор свій молот проспав. Аби повернути його, йому довелося перевдягатися в жінку та прийти в якось нареченої на весілля... — він тихо давиться сміхом, намагаючись не заважати іншим відвідувачам музею. — Хоча, гадаю, трошки дивацтв властиво будь-якій міфології.

— Це ще дуже залежить від оповідача. Можна розповідати про те, як зародився світ, а можна про те, як давньогрецькі боги насилали божевілля на людей, і як Діоніс захоплював світ п'яною ордою.

— Так... За це я і люблю міфи. Хай вони всього лише вигадані звичайними людьми, але кожен зможе знайти в них щось цікаве. А хтось, можливо, подарує їм нове життя... хоча це малоймовірно.

— Не думаю, що таких людей знайдеться багато, — киваю. — Але, хтозна, може їх виявиться більше, ніж ми гадаємо?

Рафаель продовжує розглядати скульптуру, а я мовчки переводжу погляд на нього. На його м'які риси обличчя і ледве припідняті кутики губ. Рафаель майже непомітно розгойдується, певно, розганяючи кров у ногах. Однозначно, цим можна милуватися вічно. Втім, і я певно несвідомо почав розгойдуватися, адже мої ноги також потроху почали затерпати.

Вечоріло, а за весь день у мене майже не було можливості присісти... Я так довго рвався в цю імпровізовану відпустку, а в результаті навіть тут видавництво знайшло мені заняття... Хто ж знав, що у них так багато зв'язків у Флоренції. Знав би, обрав би інше місто для мандрів...

Але варто кліпнути, і я знову бачу перед собою задумливого Рафаеля. Мимоволі усміхаюся, кидаючи короткий погляд на його зовсім розпатлане волосся, що стирчить в різні сторони. Ні, не обрав би. А якби й обрав, то однозначно в інший час, коли, можливо, я зміг би зустріти Рафаеля деінде.

— Сумніваюся. Зараз багато хто обирає взагалі не вірити в Бога. Що вже говорити про богів...

Рафаель здригається, коли я торкаюся його волосся, і розвертається до мене, а я тільки після цього усвідомлюю, що зробив.

— Ох, а... Твоє волосся розтріпалося... Вибач, варто було просто сказати.

Він кілька секунд не відповідає, стоячи з розгубленим виглядом, і мені стає ще більш ніяково. Але тільки-но я думаю, що варто нарешті забрати руку, як Рафаель заплющує очі та сам тягнеться назустріч.

— Поправ, будь ласка, — говорить тихо, а я задихаюся.

Повільно проводжу рукою по його волоссю, пригладжуючи неслухняні пасма, а Рафаель ледь помітно рухає головою у відповідь.

Коли його зачіска знову виглядає охайно, я гукаю:

— Рафаелю?

— М? — він нарешті розплющує очі. А тоді, усвідомивши, що я закінчив, поволі піднімає на мене погляд, мов сонний кіт.

— Які у тебе були плани після Флоренції? Надовго затримаєшся в місті?

— Ммм, — не відповідає, а просто деякий час дивиться в мої очі. — Я планував пробути тут не більше як місяць, але все склалося трохи не так. Гадаю, я залишу місто в найближчі кілька днів. А далі... Не впевнений. Скоріше за все повернуся додому... — він замовкає, а тоді з задумливою усмішкою додає: — ...в Каркасон.

Він ще хвилину мовчить, занурений в думки, і тихо питає:

— А ти?

Я, все ще безбожно на нього витріщаючись, здригаюся, не одразу усвідомивши суть питання.

Що я планував?...

Слова самі зриваються з губ.

— Думав лишитися тут ще принаймні на тиждень. А там... не знаю. Можливо, пущуся далі мандрувати Італією. А, може, й іншими країнами...

— Відвідай Венецію, — говорить напівголосом. — ...і Тулузу, — додає вже шепотом, ніби боючись, що нас почують... чи боючись, що почую я.

— Обов'язково, — повільно киваю та всміхаюся. — Якось обов'язково відвідаю.

Він мовчить, і мені стає бентежно, тому розвертаюся та, навіть не озираючись, простую до наступного експоната. Але водночас я впевнений, що він йде за мною.

Я завмираю, ледь не налетівши на черговий бюст. І завмираю якраз вчасно, тому що майже одразу Рафаель, що бездумно йшов за мною, врізається в мою спину.

Він ще мить стоїть майже впритул, і тільки тоді робить крок назад.

— Вибач, задумався, — каже, і помічає, що я теж всього за крок до скульптури. — Хоча ти, схоже, також.

Киваю, не наважуючись відповісти.

— Так дивно... — бурмоче Рафаель.

— Що?
— Це бюст Давида?

— Га? — повертаюся до бюста, але, не примітивши знайомих особливих рис, звертаюся до таблички: — Давид? Який...

— Другий цар ізраїльтян, — він уважно розглядає табличку, мов не вірячи власним очам та пам'яті.

— Але це ж біблійський персонаж?

— Це і дивно. Хоча, щось мені підказує, він тут не єдиний такий... «негрецький».

Але чому? Знову вдивляюся в бюст, але адекватна відповідь в голові так і не з'являється. Зроблено це спеціально чи через неуважність — не розумію.

— Я не здивуюся, якщо десь тут нам ще попадеться Соломон.

— Гадаєш, в цій залі ще?..

— Не знаю, — неочікувано для мене байдуже знизує плечима він. — Можливо, в наступній залі експонати з більш християнськими мотивами.

Він дивиться на бюст та нервово кусає губи.

— Ходімо далі? — глибоким голосом мовить Рафаель, і я, нічого не питаючи, мовчки киваю та йду слідом.

Але що це було?

Чому у нього так швидко змінилася реакція?

Думки? Спогади?

Що у нього в голові?

— А... О... — тільки й видаю я, піднявши очі.

Аїд.

Я кілька секунд кліпаю, але нічого не змінюється.

І правда Аїд. Ось навіть Цербер коло його ніг, мов німий охоронець та свідок. Ще якихось кілька секунд потрібно на те, щоб зібратися з думками. Тоді я мимоволі обертаюся та тільки потім розумію.

А, точно.

Аїд. Давньогрецький бог підземного царства. Все правильно.

Наявність Давида в цій залі вибила мене зі звичного русла, я навіть розгубився. Такий неочікуваний контраст...

— О, — повторюю я, коли питання виникає в голові. — Рафаелю, схоже, ти добре розумієшся на Біблії. Ти віруєш?

Він так і завмирає спиною до мене. Я не бачу його виразу обличчя, але помічаю, як м'яз на його шиї напружується. Рафаель ще кілька секунд не рухається і навіть, здається, не дихає. Потім повільно обертається.

— М... це... — він натягнуто всміхається, з усіх сил намагаючись бути ввічливим, — доволі складне питання...

— Ти не повинен відповідати, — підбадьорюю я, але мені настільки цікаво, що це слова звучать неприродньо.

— Скажімо так... — він похмурніє, але усмішка, мов приклеєна до його губ, нікуди не сходить. — У мене була можливість ближче ознайомитися з Біблією.

Киваю, показуючи, що така відповідь мене задовольнила, хоча це зовсім не так. І тепер мені ще цікавіше, про що мовчить Рафаель. Не знаю, що це, але дуже хочу знати.

Що він знову щось бурмоче я помічаю не одразу, але одразу перепитую:

— Перепрошую, що ти сказав? — не здатний розібрати ні слова та не отримавши відповідь, я гукаю: — Рафаелю?

Реагує він тільки тоді, коли я торкаюся його плеча. Здригається і тихо каже:

— Ні, нічого.

А я кусаю губи. Тому що знаю, що це не так.

Не проходить і кількох хвилин, як Рафаель підходить до іншої скульптури. Я йду за ним. Що ж, схоже, на Давиді «негрецькі», як висловився мій супутник, скульптури закінчуються, так що останньою в цьому залі перед нами повстає Артеміда, що дістає з сагайдака стрілу.

— Все ж, я виявився правим.

— В чому? — дивлюся на нього, щиро не розуміючи, про що мова.

— Діана, богиня римської міфології.

— Я більш ніж впевнений, що це Артеміда, — заперечую я, а він безмовно, і, навіть не дивлячись, вказує на табличку.

Рафаель виявляється правим: варто опустити очі, як я бачу вигравіруване ажурними літерами «Діана».

— Але вона ж виглядає зовсім, як Артеміда...

Він киває.

— Ти правий, але відмінності є. Бачиш оленя, на голову якого вона поклала долоню? Це її супутник. А Артеміду на більшості скульптур супроводжує гончак.

— Так, а чому вони взагалі схожі? Культури ж різні, міфологія — теж.

— Міфи різні, а ось кожному грецькому богу є римський аналог. Діана як раз є римським аналогом Артеміди.

— То хіба вони не повинні відрізнятися зовнішньо? Не могли ж два народи, кожен зі своєю власною вірою, уявляти якогось бога-покровителя однаково?

— В цьому вже ми, гадаю, винуваті.

Мовчу, даючи йому зрозуміти, що хочу пояснень, і він розуміюче киває.

— Помилки перекладів, неуважність... Ось і дійшло до того, що люди вважають «Діану» другим іменем Артеміди.

— Тобто, ти кажеш, що ми самі стерли Діану з записів?

— Щось на кшталт цього.

— Немислимо...

— Сам посуди. Хто не чув про Зевса? Аполлона? Аїда? А чи чув ти про Діспатера? Хіба імена Юл, Сол і Салюс тобі про щось говорять?

Хитаю головою.

— Багато персонажів римської міфології перекочували в сучасні твори, але хіба хтось пам'ятає витоки? Купідон і Фавн були богами, а їх поступово перевтілили у расу створінь. Люцифер, якого всі вважають головним павшим ангелом і ототожнюють з Сатаною, колись був всього-на-всього звичайним римським богом-світлоносцем.

Я довго мовчу, обдумуючи його слова.

— Наступна зала... — починаю тихо, але Рафаель вже і так прямує туди.

Мимоволі переплітаю власні пальці на руках та перебираю ними. Якби я тільки міг придумати що ще сказати... Хоча б щось. Всього лише одну тему... Щось, чим можна продовжити розмову, тому що ця, як мені щось підказує, закінчилася не на тій ноті.

Ось ми вже долаємо поріг наступної виставочної зали, а в голові — нічого. Мов все, що я роками обговорював з іншими людьми за мить звідти випало, і лишилося тільки те, з чим я народився.

Рафаель хапає мене за руку, аби привернути увагу, й я здригаюся, піднімаючи очі.

Перед очима постає «Поклоніння волхвів» да Вінчі.

— Це ж...

Він киває, а його покусані губи ледь помітно тремтять.

Сюжет з Біблії про мудреців, що прийшли зі Сходу вклонитися немовляті-Ісусу та принесли йому дари.

В цьому залі картин з християнськими сюжетами виявляється більше: «Давид з головою Голіафа», «осліплення Самсона», а також «Зцілення Товита». Дивлячись на картини, намагаюся пригадати їхні історії. Але, на відміну від Рафаеля, не можу похизуватися доброю пам'яттю на деталі, тому згадую далеко не всі імена. А він, здається, навпроти, впізнає кожного, мов дивиться ілюстрації в книзі, яку читає просто зараз.

— Рафаелю, зцілення Товита... Що це за сюжет?

Рафаель мовчки дивиться на мене кілька миттєвостей, а тоді розвертається до картини.

— Товит — головний персонаж книги Товита. Це неканонічна книга Старого Завіту, так що небагато хто знає цю історію. Він був праведником і все життя зміг зберігати благочесний спосіб життя. За це він та його нащадки отримали повне Боже благословення, хай свого часу йому й довелося пройти купу випробувань. В тому числі й сліпоту. Товита зцілює його син, Товія, за допомогою янгола. — «Рафаїл же, перед тим, як наблизились до батька, сказав Товії: Напевне знаю, що очі твого батька відкриються. Помаж риб'ячою жовчю його очі, і ці ліки стягнуть більма й зроблять так, що вони впадуть з очей твого батька, та й прозріє він і знову побачить світло. Побігла мати, припала синові на шию й сказала: «Я побачила тебе, моя дитино! Тепер хоч би й вмерти!» Та й заплакала. Товит же підвівся і, спотикаючись, вийшов до дверей, що вели надвір. Товія, з риб'ячою жовчю в руці побіг йому назустріч, подув йому в очі й, узявши за руку, мовив: «Бадьорся, батьку!» Приклав він ліки й додав їх ще більше. Опісля обома руками зняв з кутків очей більма. А батько кинувся синові на шию і, плачучи, сказав: «Я бачу тебе, сину, світло моїх очей». Далі ж він промовив: «Благословен Бог! Благословенне його велике ім'я! Благословенні всі ангели його святії», — він знову кашляє. — Щось штибу цього.

— І багато віршів ти знаєш напам'ять?

— Багато, — киває. — А багато з них вже забув. Я давно не брав до рук Святе Письмо. Та й... ніколи не хотів їх пам'ятати.

— Але навіщо ж ти тоді їх запам'ятовував?

Рафаель втомлено мені всміхається.

— Гм... просто так?

Мені не лишається нічого, крім як оглянути залу ще раз. І ще раз. І ще. І ще, і ще, в надії, що мені здалося.

Це остання зала.

— Оуене.

Повертаюся до чоловіка, а той дарує мені коротку усмішку, перш ніж заговорити:

— Але я радий, що ти спитав про картину.

А я радий, що ти відповів.

— Мені подобається, що ти не соромишся питати, чого не знаєш. Багато людей, чомусь, вбачають у цьому проблему.

— А тобі хіба ніколи не було соромно питати щось, що, як тобі здавалося, вже всі знають?

Він задумливо дивиться на стіну навпроти, а тоді хитає головою.

— Ні, ніколи.

— Зовсім?

— Абсолютно. Не знаю, чому мені має бути за таке соромно.

— А якщо ти виглядатимеш, як дурень?

— Як дурень виглядає той, хто не знає, про що говорить, — на видиху говорить, але дивиться на мене з усміхом. — Навіть якщо я єдиний, хто чогось не знає, що мені заважає спитати та дізнатися? Хіба так не легше?

— Для цього треба мати впевненість у собі.

— Її необхідно мати в принципі.

Відриваю рот, але так його і закриваю, не озвучивши думку, що проскочила в голові.

— Хай буде так.

— Ось тобі було некомфортно питати у мене про Товита?

Я завагався.

— Просто скажи: так чи ні.

— Ні. Тому що до цього ти також цікавився у мене тим, що не знаєш.

Киває.

— Це я і вважаю «правильним». Так має бути. Ніхто не має боятися питати. Це єдине, про що я думаю.

Повільно киваю, але про себе думаю, що обставини бувають різними. Та і співрозмовник теж.

— Мені подобається твій тип мислення.

— Дякую, — підповідає, кидаючи погляд на наручний годинник.

— Щодо Товита...

Мій візаві переводить погляд назад до мене.

— ...Його син повертається додому. Звідки? Це теж історія?

— Товія... Гм... Син Товіта був відправлений батьком забрати борг. Рафаїл, той янгол, який підказав, як подарувати Товиту можливість бачити, влаштував Товії весілля, та і в принципі супроводжував весь шлях.

Нічого не відповідаю, тому деякий час ми стоїмо в глухому мовчанні. І він лише уважно дивиться на мене у відповідь.

Звісно, я міг би продовжувати розпитувати про Біблію та прочі дрібниці, але це важко назвати повноцінною розмовою. Вона здається якоюсь висмоктаною з пальця. І я більш ніж впевнений, що Рафаель теж це відчує.

— Вже доволі пізно. Гадаю, музей теж скоро закриватиметься...

Нумо.

Він знову замовкає, чи то підбираючи слова, чи то очікуючи чогось від мене.

Але я не можу.

Просто не можу вимовити ці слова.

Не хочу, аби він пішов.

— Гадаю, тут нам доведеться розлучитися. Решту експонатів ми вже оглянули, — він дивиться на мене, помічаючи, що я теж хочу щось сказати. Не хочу з ним прощатися.

— Рафаелю... — Зроби це. — Це... — Скажи це.

Він уважно спостерігає, що ж я казатиму.

Ну ж бо.

Всього одну фразу...

Тобі лише треба запропонувати якось потім зв'язатися, знайтися і, можливо, разом кудись піти.

— Ці кілька годин, що я провів у твоїй компанії були неймовірними.

Він кілька секунд мовчить, а тоді усміхається.

— Навзаєм. Наша екскурсія була набагато цікавішою, ніж якби я сам обходив музей у гордій самотності... — він робить довгу паузу, і я намагаюся пересилити себе.

Скажи.

Скажи це.

Чорт забирай, просто зроби вже це.

— Тут я тебе залишу, — широко всміхається чоловік, але тепер це не виглядає так тепло, як раніше. — Гарного перебування у Флоренції. Сподіваюся, тобі вдасться відвідати всі місця, які запланував, і ти знайдеш, про що писати у своїй книзі.

Відкриваю рот, майже готовий озвучити слова, що крутиться на язику, але затикаюся та криво всміхаюся, розуміючи, що голос так і застряг десь глибоко в горлі.

— Успіхів у творчості, — єдине, що кажу.

Рафаель киває та відповідає тим же. Тими ж теплими та до болю ввічливими словами побажання.

Тоді обертається.

І, наостанок махнувши рукою, простує геть. Входить в натовп, зникає в ньому, розчиняється... Тане, мов туман. Мов привид... Ніби його ніколи й не було в моєму житті. Мов все, що я пережив за останні кілька годин — лише плід моєї втомленої фантазії.

Придурок.

Зітхаю та підвожу очі, а десь всередині настирливо саднить.

Слабак.

Я востаннє дивлюся на картину.

Зцілення...

Усмішка зривається з губ, які, здавалося, ось-ось тріснуть. Це болісна усмішка.

Я молитимуся за твій успіх в Каркасоні.

Безсумнівно.

Але...

Напевно, мені простіше буде думати, що я тебе просто сам собі вигадав... Рафаелю. Що тебе ніколи не існувало. Сьогодні я повернуся у квартиру, де зупинився, ляжу спати... Скоріше за все довго думатиму і знову засну за опівніч, але це нічого, зі мною це бувало вже неодноразово, я вже звик. Засну, тоді прокинуся. Зроблю ранкові ритуали та буду впевнений, що весь сьогоднішній день був лише сном. Так, з часом я зможу переконати себе, що просто був занадто вражений експонатами, ось і наснилося. Правильно...

Телефон тихо вібрує в кишені, але я не відповідаю. Навіть не рухаюся, тільки зосередженіше намагаюся думати. Не хочу повертатися в реальність. Адже наперед знаю, яка вона.

Заплющую очі, аби в останній раз побачити образ твоїх очей. Востаннє, перед тим, як змусити себе забути.

Адже це так просто.

— Так, містере Броу? — відповідаю я на голосний вигук «Оуен» з динаміку телефону.

— Ти ж повернешся в кінці місяця, як домовлялися? До того ж що там твоя книга, хоча б ідея готова? Лоґлайн можеш представити?

— Я повернуся на наступному тижні...

«Сподіваюся, ти знайдеш, про що написати у своїй книзі».

Зітхаю від неочікуваної думки, але потім усмішка, вже зовсім інша, смілива та вольова, розквітає на моїх губах.

Вже знайшов.

— Гадаю, до того моменту, як я повернуся, чорновий варіант вже буде готовим повністю.

Не дослухавши відповідь, скидаю виклик, так і не дізнавшись, що ще хотів сказати мені цей старий. Мені навіть і не цікаво це, адже думки вже заблукали десь зовсім далеко.

Це стане найкращою моєю роботою.