У тиші пролунав дзенькіт, коли мама впустила виделку на тарілку.
"Що? Рейнольдсе! Артурові ще й чотирьох немає! Ні. Крім того, ти казав, що якби наш син був аугментатором, ти зміг би його навчити". Відчай матері був очевидним у її тоні.
"Але я ніколи не очікував, що він буде таким вундеркіндом у маніпуляціях з маною," - набагато спокійніше відповів батько. "Хто коли-небудь чув про пробудження у віці трьох років?"
"Але це означає, що йому доведеться піти з дому. Йому навіть немає чотирьох, Рейнольдсе! Ми не можемо дозволити нашій дитині покинути дім у такому ранньому віці".
"Ти не розумієш. Коли я спостерігаю за ним під час медитації, я не можу позбутися відчуття, що все це для нього природно. Алісо, люба, я стримую свого сина, намагаючись навчити його тому, що він може робити уві сні".
Так почалася сварка моїх батьків.
Вони ходили туди-сюди, в основному повторюючи свої початкові тези; мама продовжувала говорити, що я ще занадто малий, а батько стверджував, що вони не можуть стримувати мене від розкриття мого повного потенціалу. Тим часом я грав у війну зі своєю їжею. Горох атакував материнську імперію, а морква батьківської нації відчайдушно захищала свою землю.
Зрештою, коли в обох сторін закінчилися очки на підтримку своїх аргументів, мій батько звернувся до мене. "Арте, це стосується і тебе, тож ти теж маєш сказати своє слово. Як ти ставишся до того, щоб поїхати до великого міста і мати вчителя?"
Я аплодував його зусиллям, які він доклав, щоб зробити це справедливо, але не думаю, що він усвідомлював, що просить трирічну дитину прийняти рішення, яке, зрештою, змінить її життя.
Намагаючись покласти край їхній суперечці, я запитав: "Чи можу я зустрітися з наставниками і запитати їх, чи потрібно мені репетиторство?"
У кімнаті запанувала напружена тиша, поки батьки обмірковували мою пропозицію.
Чи не наступив я на міну? Чи злилися вони через те, що я не обрав сторону? Не маючи впевненості у своїй здатності зберігати спокій, я опустив очі й чекав на їхню відповідь.
На щастя, жоден з моїх страхів не був у них на думці. Нарешті мама заговорила, тихо пробурмотівши: "Ми принаймні формально перевіримо його мана-ядро і канали. А там вже вирішимо, що робити далі".
Батько кивнув на знак згоди, і ми почали готуватися до від'їзду наступного дня.
Коли я зробив свою пропозицію, я припускав, що ми поїдемо в сусіднє місто або містечко - можливо, на день подорожі, - щоб мене перевірив кваліфікований маг. Ніколи ще я так не помилявся.
Подорож триватиме три тижні. Ми їхали в кареті, запряженій кіньми, через Великі Гори до міста під назвою Ксайрус.
Мені пригадалася одна з прочитаних мною книжок. Я згадав, що читав про плавучий шматок землі, побудований елітною організацією чаклунів з єдиною метою - розмістити на ньому престижну академію магів. Пізніше навколо академії було збудоване місто, і місто, і академія були названі на честь лідера організації, Ксайруса.
Мені було цікаво, як це можливо - тримати на плаву шматок землі довжиною майже в сотню миль. Магнетизм? Тоді земля під містом була б під його впливом. Чи місто мало власне гравітаційне поле? Було ясно, що я багато чого не розумію в цьому світі; можливо, я знайду відповіді в книжках у нашій бібліотеці або в бібліотеці в Ксайрусі.
Зіткнувшись з перспективою такої довгої подорожі, я почав жалкувати, що цей світ не має засобів пересування, як мій попередній світ. Щоб потрапити до міста, ми повинні були б увійти через одну з телепортаційних воріт у Великих горах. В іншому випадку, щоб дістатися до брами під самим містом, яка плавала біля кордону королівств Сапін і Дарв, довелося б місяцями мандрувати через увесь континент.
Однією з причин, чому мій батько наполягав на тому, щоб ми вирушили в цю подорож саме зараз, було те, що його колишні однопартійці також прямували до міста Ксайрус. Якщо ми вирушимо з ними зараз, то матимемо трьох аугментаторів і двох заклинателів, а також мою матір, яка була рідкісним випромінювачем, і мого батька, аугментатора класу В. Хоча в гірському масиві не було жодного мана-звіра, все ще існувала потенційна небезпека бандитів і диких звірів.
Поки батько з матір'ю пакували все необхідне, я зібрав у дорогу свій дерев'яний меч і дві книги - Енциклопедію Дікатена та Основи маніпуляції з маною - і вирушив у дорогу.
До середини ранку ми були готові вирушати.
Прив'язавши рюкзак з книжками та парою закусок до спини і пристебнувши дерев'яний меч до пояса, я взяв маму за руку і пішов за батьками на зустріч з їхніми колишніми однопартійцями. Хоча я час від часу чув про них від батька, я ніколи не відвідував будинок, поки вони допомагали його відбудовувати, тож це була моя перша зустріч з ними.
Коли ми під'їхали до заїжджого двору в Ешбері, то побачили їх перед входом, біля стайні. Мій батько кинувся обіймати своїх колишніх однопартійців, а потім вигукнув: "Хлопці, я хочу познайомити вас з моїм сином Артуром. Давай, Арте, привітайся".
Подивившись на них, я вклонився і представився якнайформальнішою промовою, яка, на мою думку, могла зійти мені з рук.
"Вітаю. Мій батько багато розповідав мені про своїх колег з Близнюків. Дякую, що поїхали з нами до Ксайрусу. Ми будемо у ваших руках".
Один з чоловіків розсміявся і сказав: "Що це? Які манери! Ти впевнений, що це твій син, Рей?" З розповідей батька та його рудого волосся я впізнав у ньому Адама Кренша, аугментатора, головною зброєю якого був спис.
Придивившись до нього ближче, він здавався енергійним, балакучим типом. Досить симпатичний, він мав яскраво-руде волосся, зав'язане в безладний пуф, схожий на полум'я. Його чуб вибивався з-під волосся. Його чубчик вибився з-під краватки, і він був схожий на якогось бродягу. Його очі були яскравими і, здавалося, завжди сміялися. Однак найпомітнішою його рисою був шрам через ніс, що сягав обох щік.
Розглядаючи його, я відчув, як мене піднімають і міцно притискають до чогось м'якого, а жіночий голос промовив: "Ого... Хіба він не такий гарненький? Ти повинен бути радий, що він не схожий на тебе, Рейнольдсе".
Відірвавши обличчя від її грудей, в яких вона, здавалося, намагалася мене задушити, я уважно подивився на жінку. Хоча вона не була такою вродливою, як моя мати, вона випромінювала вібрацію "королівської принцеси", з довгим світлим волоссям, яке на кінцях закручувалося, і круглими, променистими зеленими очима. Це могла бути лише Анжела Роуз, чаклунка, яка, за словами мого батька, спеціалізувалася на магії вітру.
Вона стиснула мене міцніше, і коли я почав незручно звиватися, сильна пара рук схопила мене за рюкзак, пристебнутий до спини, і потягнула геть.
"Анжело, ти робиш йому боляче", - пробурчав глибокий голос.
Я висів, як кошеня, якого мати тримала за загривок, не в змозі поворухнутися. Мої очі були прикуті до темноокого велетня, який тримав мене в повітрі. Потім він обережно опустив мене назад на землю і прибрав мій одяг.
Як шляхетно.
Я уявив, що всю дорогу їхав на його плечах, ніби він був могутнім конем. Я подивився на нього, мої очі ставали все більшими, коли я роздумував.
Оскільки він був єдиним чоловіком на вечірці, я знав, що це мав бути Дерден Вокер, чарівник як, який спеціалізувався на магії землі. Зростом понад шість футів, у нього були дуже вузькі очі і брови, нахилені донизу, що надавало його обличчю майже невинний вигляд у порівнянні з його величезним тілом. До його спини був прив'язаний посох, а коротке скуйовджене чорне волосся на голові довершувало образ кудлатого пса.
Обтрусивши з себе пил, я відвернувся від велетня і подивився на жінку, що стояла ліворуч від нього. Вона виглядала трохи молодшою за інших. Її пряме чорне волосся було частково перев'язане стрічкою, а червоні напіврозплющені очі та стиснуті губи надавали їй напруженого вигляду.
"Мм", - різко сказала вона, потім злегка кивнула і відвернулася. Очевидно, жінка небагатослівна. Як чарівно.
Дивлячись, як вона йшла до стайні, я помітив два коротких кинджали, пристебнуті до її попереку, трохи вище стегон. Зброя підказала мені, що це Жасмин Флеймсворт. Мій батько казав мені, що її майстерність як аугментатора блідне у порівнянні зі швидкістю, з якою вона орудувала двома кинджалами.
Останнім членом Близнюків була Хелен Шард. Вона злегка погладила мене по голові і подарувала чарівну посмішку. Усе в пані Хелен було гострим: гострі очі, завзятий гострий ніс, тонкі червоні губи, кутасте обличчя. З волоссям до плечей, туго зав'язаним назад, вона виглядала майже хлоп'ячою. Я не міг не бути зачарованим харизмою, яку випромінювала аугментаторка; її ставлення "ми можемо зробити все, якщо віримо", здавалося, просочувалося з її пор і змушувало її практично світитися. Одягнена в легкі шкіряні обладунки, з луком і стрілами, прикріпленими до спини, її зовнішній вигляд змусив мене ненадовго замислитися, чи не ельфійка вона, але я швидко відкинув цю думку, побачивши її закруглені вуха.
Після того, як ми завантажили все необхідне для подорожі у дві карети, ми були готові запрягти те, що, як я думав, повинно було бути конями. Але, на мій подив, конюх вивів пару гігантських ящірок, яких називали скітерами. Одомашнені мана-звірі, що використовуються для транспортування, з шипами на спині та потужними кігтями, ці монстри класу D були набагато ефективнішими, хоч і дорожчими, ніж коні, для пересування гірською місцевістю.
Коли ми нарешті були готові, я застрибнув на другу карету, використавши трохи мани, щоб зміцнити ноги. Останнім часом я навчився використовувати ману для зміцнення тіла. Я ще не перевірив повністю, на що я здатен, бо боявся довести батьків до серцевого нападу, занадто вихваляючись, але для мене вже ставало більш природним спрямовувати ману з мого ядра через мої мана-канали. Я нахилився, щоб подивитися у вікно, коли скеттери почали тягнути нас за собою.
Нехай подорож почнеться!
До ночі колись далекий гірський хребет, здавалося, подвоївся в розмірах, і мені стало цікаво, наскільки великими будуть Великі гори, коли ми досягнемо їхнього підніжжя. Хвилювання від того, що ми покинули крихітний форпост Ашбера, мого рідного міста, ще не вщухло. Найбільше я ненавидів у цьому тілі те, як багато мені потрібно було спати. Незважаючи на моє бажання побачити країну під час подорожі, я проспав більшу частину шляху, і все ще відчував важкість в очах, хоча не спав лише кілька годин.
Врешті-решт ми зупинилися, щоб розбити табір біля невеликого скупчення валунів. Це було ідеальне місце для укриття: каміння майже не пропускало вітер, а навколо було багато опалого гілля, яке можна було використати для багаття. Дорослі поставили кілька наметів навколо багаття, і мої батьки почали розмовляти з Близнюками про старі часи, коли Хелен сіла поруч зі мною.
Вона незворушно сказала: "Я чула, як твій тато казав, що ти якийсь геніальний маг. Це правда, що ти вже прокинувся?"
Не знаючи, як відповісти, я просто сказав правду. "Так".
Вона почала розпитувати мене, запитуючи про те, що я відчував, коли прокинувся, і якого кольору моє ядро мани зараз. До цього часу пара цікавих вух нашорошила вуха.
Адам запитав: "Гей, Рейнольдсе, ти не проти, якщо я перевірю маленького Арта?"
Якби хтось запитав мене, я, можливо, сказав би щось на кшталт: "Можливо, імітація бою з кимось мого віку - не найкраща ідея, оскільки найбільшими досягненнями нормальної трирічної дитини на цьому етапі були б підйом і спуск по сходах, ходіння по колу, і, можливо, якщо він дійсно координований, балансування на одній нозі протягом декількох секунд", але, очевидно, такі речі ніколи не спадали на думку нікому з присутніх тут.
Батько й мати спочатку трохи вагалися, але довіряли своєму старому товаришеві. Нарешті батько відповів: "Гаразд, але будьте обережні. У мене ще не було можливості навчити його, як правильно битися. Ми поки що робимо лише легкі вправи на силу та ману".
Адам підвівся зі свого імпровізованого сидіння з колоди і озирнувся, поки не знайшов коротку палицю, яка його влаштовувала.
"Ходи сюди, хлопче, - сказав він з усмішкою. "Подивимося, з чого ти зроблений".
=============
// Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі або на сайті. Смакуйте улюблені новели рідною мовою!
