Пролог

Існують у світі теорії, що їх кличуть міськими легендами. Їх що зірок на небі, але всі вони пов'язані одним бажанням.

Як теорії про те, що людина й не була ніколи на Місяці.

Як теорії про масонські символи, приховані у доларовій купюрі.

Як подорож у часі учасників Філадельфійського експерименту, ядерне сховище на гілці метро Чійода, Зона 51, Розвельський інцидент тощо.

З огляду на ці нескінченні міські легенди, можна побачити чітку закономірність, а саме... віру в те, що «Це точно буде круто!»

Дехто каже, що немає диму без вогню, але якщо згадати, як чутки здатні звичайну муху роздути до настільки великих розмірів, що й мухою її вже не назвеш, то стає зрозуміло, як міські легенди формуються.

Словом, вони засновані на реальних подіях, але дійсності не відповідають. Кажучи відверто, більшість з них — маячня повна. Вони не варті того, аби сперечатися про них чи бодай думати, серйозно. Ще з давніх-давен люди радше вважали випадковості долею. Починаючи з того, що людство на Землі зародилося в результаті астрономічно малоймовірного збігу обставин. Але через власні інстинкти і закономірності, що вони їх вже пережили, люди воліли вважати, що хтось створив їх з певною метою. Що світ має свій певний порядок, а не є абсолютно хаотичним. Щоб знайти сенс у цьому абсурдному та пустому світі, вони уявляли руку, що керує світом з-за куліс, але... зрештою це було не більше, ніж бажання. Тож, зважаючи на це, чи можна сказати, що міські легенди теж народжуються з цього самого бажання?

Абсолютно. Міських легенд незлічена кількість, як зірок, одначе правда й в тому, що деякі з них насправді правдиві.

Але зазначимо: це не означає, що будь-яка з зазначених раніше легенд правдива. Просто є також чутки, що з'явилися з іншого принципу.

Наприклад, історії, надто неймовірні, щоб в них бодай хтось повірив.

І такий приклад автор наведе. Останнім часом Мережею ширяться чутки про гравця з ніком « » (ім'я — порожнє). Кажуть, в понад 280 іграх він поставив такі рекорди, що ніхто не здатен їх побити. І цей гравець посідає усі світові рейтинги під ніком « ».

Ви, ймовірно, думаєте «Бути того не може». Ну звісно, так думають усі. Тож була висунута доволі проста гіпотеза: «Просто це новий тренд серед розробників ігор — залишати імена порожнім, щоб ніхто не дізнався, хто це. Отже, це не справжній гравець».

Проте, як не дивно, постійно трапляються люди, що кажуть, наче справді з ним грали. Вони кажуть, що він непереборний. Кажуть, він переміг у шахи програми, що навіть гросмейстерів перемагали. Кажуть, що його стиль гри не має жодного сенсу та його неможливо прочитати. Кажуть, що вони програли навіть з різноманітною підтримкою та читами. Кажуть... і кажуть... і кажуть...

І є люд, що їм цікаві ці чутки, навіть якщо зовсім трохи. Тож вони копають глибше. Чому? Все просто: якщо він тримає верхню ланку в іграх для консолі, ПК та соцмереж, у нього просто має бути акаунт. А якщо він є, тоді можна подивитись його історію, та все одно не може бути, щоб така людина справді...

Тож вони пирхають та шукають... і тут капкан захлопується.

Адже такий користувач і справді існує, і він справді зветься « ». Він є на кожній консолі, у всіх соцмережах, й історію « » може подивитись будь-хто охочий. А там він знайде таку кількість трофеїв, що, здається, їм кінця-краю немає.

А ще ось що цікаво: в історії « » не міститься жодного програшу.

І з цього моменту теорії змови тільки розростаються. А все тому, що, навіть якщо з фактами не посперечаєшся, повірити в них неможливо.

Та це, певно, якийсь хакер, що видалив всі записи про програші.

Певно, це спілка геймерів: найкращих з найкращих.

І так далі, і так далі. І таким чином повільно народжується нова міська легенда.

Але провина також лежить і на тому, хто породив її — « ». Зрештою, у нього є акаунт, і він мав змогу розставити все по полицях. Однак, він як сам нічого не сказав, так і не відповів на числені звернення. Також він майже не ділиться жодною інформацією про себе, тож все, крім того, що він — японець, — нерозгадана загадка. Ніхто також не бачив його обличчя. А саме такі фактори сприяють розвитку міських легенд.

І на цьому.

Настає час познайомитись.

Ось і він. Непереможний король всесвітнього рейтингу більш ніж 280-ох ігор. Легендарний геймер, що не припиняє ставити нові рекорди. « » з плоті й крові!..

— Га?.. Я ж так помру... помру... Ну ось, помер... Гайда... Відроджуй вже мене!

— Сьорб... Гадаю... надто складно грати вдома мишками одночасно, використовуючи ноги...

— Га? Просто відроби мене... гей, сестро! Це нечесно! Я вже три дні ніц не їв, а ти сидиш, прямо навпроти мене, й сьорбаєш локшину? Ще й посеред битви!

— Братику, ти теж хочеш?.. У мене лишилося кілька CalorieMate...

— Вони ж коштують, як нирка. Хто їх їстиме? Відроджуй вже!

— ...Сьо-орб... Угу, звісно.

Шаа... дінь!

— Добренько, ось і мої артеф... Стоп, котра година?

— Е... Досі восьма ночі...

— Восьма ночі? Який незвичний погляд на ніч, люба сестро. А день який?

— Хз... це наче перша, друга... четверта тарілка локшини, тож... гадаю, четвертий?

— Ні-ні, сестро, я не про це. Не скільки ми вже граємо, а котрий день місяця?

— Так ти ж... не працюєш... Яка тобі різниця?

— Є різниця! Адже в онлайн іграх існують івенти та турніри!

Юнак та дівчина спокійно собі насолоджувались онлайн-грою, не зважаючи ані на відсутність зорового контакту, ані на те, де був їхній співрозмовник. Крім татамі кімната була просто забита незліченними консолями та чотирма комп'ютерами на кожного, — а отже вісьмома в сумі, — і це не враховуючи проводи, що зміями тягнулися підлогою, а також порожні коробки з пластиковими чашками з-під локшини та іншої, як вони це називають, «їжі». Тож колись простора кімната більше такою не здавалась.

*Татамі — японська мата, циновка розміром 91*182 см. Отже 26 м2

І в такій обстановці, у світлі LED-дисплеїв, що їх вони як справжні геймери обрали за швидку частоту оновлення та низький показник відбиття, що попереджав сонячні бліки, хоча, власне, сонця навіть не було видно за товстими шторами... Отже, в такій атмосфері вони вели свою розмову.

— Брате... ти взагалі збираєшся... роботу шукати?

— А ти збираєшся сьогодні йти до школи?

Більше вони не говорили.

Брат: Сора (空 з яп. «небо» або «порожнеча»). 18 років, безробітний, незайманий, непопулярний, соціально атрофований, залежний від відеоігор. Парубок зі сплутаним чорним волоссям. Носить джинси та футболку, виглядає як типовий відлюдник.

Сестра: Шіро (白 з яп. «білий» як колір). Також типова відлюдниця. 11 років, прогульниця, жертва знущань, соціофобка, залежна від відеоігор. Дівчинка, що не дуже схожа на свого брата, особливо своїм білим волоссям, хоча про нього, варто зазначити, вона піклується не більше. Одягнена в матроську форму молодшої школи.

Канджі їхніх імен разом читаються як «Кӯхаку», що означає «Порожній».

Отже, є й такий вид чуток. Про деякі ти шепочеш у темряві, а деякими мариш на яву.

Словом, тепер ми розуміємо процеси, що стоять за міськими легендами. Якщо коротко, то вони являють собою людські бажання — це ми вже зрозуміли. Все тому, що світ є хаос. В ньому немає долі, лише збіги. Несправедливі. Дурні. Позбавлені жодного сенсу. І люд, що помічає це, та визнавати не бажає, бажає натомість надати цьому світові хоча б на крихту крутості. І саме ось що є результатом таких бажань: чутки, легенди.

І тепер прийшов час зробити цю доволі некруту реальність більш крутою і для вас. Як щодо однієї такої легенди?

Мені хотілося б почати її наступним чином:

Чи чули ви? Кажуть, одного дня гравець, що грає надто добре отримує імейл. Всередині міститься зашифроване повідомлення та посилання, що веде до якоїсь гри. І якщо ти переможеш у цій грі...

— Я все... Спатоньки пішла.

— Агов, стривай! Хто мене хілитиме?..

— Ти сам можеш хілитися...

— Ну, в теорії, так! Якщо на додачу до двох персів, якими я граю руками, я гратиму за твоїх двох ногами!

— ...Розважайся.

— Стій!.. Будь ласка, Шіро, благаю! Якщо ти зараз підеш спати, всі... ну гаразд, я... я ж так помру! А-а-агх-х. От холєра, ну гаразд. Я тобі покажу!

Наразі, на підлозі вже горою лежали п'ять пустих чашок з-під локшини. Іншими словами, брат і сестра вже п'ять днів грали без перерви на сон. Сестра вляглась головою на консоль, не зважаючи на відчайдушні крики свого брата, що вже перетворювались на плач. Тоді до її вух долинув інший звук — біньк. Він пролунав з планшету, що означало наявність нового електронного листа.

— Брате, пошта.

— Брат зайнятий. Брат грає чотирма персонажами на чотирьох різних екранах. Як гадаєш, він може зараз ще щось робити?

Більше він й не знав, що сказати, адже одночасно керував мишками обома руками та ногами. Він не міг відірватися від виру подій та кнопок навіть на секунду.

— Та певно спам якийсь. Забудь!

— Може... це від друга?

— Ем... чийого?

— Твого?..

— Ха-ха. Непогано ти підтрунькала мене. Щойно, люба сестро, це було прямо по болючому.

— Я... певна, що... ти розумієш... чому я не сказала «мого».

— Та хай там як, це певно спам. Зажди, ти спати думала, чи як? Якщо ні, то гайда, допоможи-и мені-і-і! Бляха-бляха-бляха, помру, зараз помру!

Брат: Сора. Ще раз: 18 років, безробітний, незайманий, непопулярний, соціально атрофований, залежний від відеоігор. Хтось на кшталт нього не мав змоги завести собі ані дівчину, ані хоча б друга, тож, одна навіть думка про лист в категорії «Друзі» здавалася маячнею. У його сестри, як виявилось, в цьому плані те саме.

— ...Ех... Так ліньки.

Але, скинувши з себе дрімоту, Шіро підвелася. Хай йому грець, якщо це просто спам, але якщо це щодо нової гри, таке не можна пропустити.

— ... Брате... де планшет?

— Третя година, друга купа, під четвертою порно-грою зверху — а-ах, зараз ногу зведе!

Ігноруючи братові страждальні стогони, Шіро пішла у вказаному напрямку, розгребла купу та знайшла те, що шукала. Можливо, ви спитаєте: нащо ж двом невдахам-відлюдникам планшет? Але це доволі дурне питання — звісно, для ігор. З іншого боку, у вищезгаданої двійки була й інша причина, аби придбати планшет. Вони створили безліч ігрових акаунтів, а для них потрібні поштові скриньки. ПК здебільшого вони використовували для ігор, тому, щоб не відволікатись, вирішили натомість синхронізувати всі тридцять з гаком скриньок на планшеті. Такий підхід можна назвати «найефективнішим». А можна просто «дурним».

— ...Звучало як «біньк»... Це сповіщення до третьої основної адреси... Цієї, еге ж?

Завдяки своїй феноменальній пам'яті Шіро чудово орієнтувалась у пошті, тож невдовзі, коли на фоні її брат протяжно видихнув, — адже, зрештою, зміг виграти в онлайн-битві, ще й самотужки керуючи чотирма персонажами, — вона прочитала листа.

Нове повідомлення. Тема: Любі « ».

Сестра здивовано схилила голову. « », або, іншими словами Сорі та Шіро, було не так вже й незвично отримувати листи. Запити на битву, інтерв'ю, різноманітні челленджи — словом, купа всього. Однак, цього разу...

— Брате...

— Йой, і що ж це може бути? Моя люба, хвора на голову сестра, що нещодавно казала, що піде спати та змусила свого брата тащити всю гру самотужки попри фізичні обмеження, а потім взяла й не пішла?

— Диви...

Наче й не почувши братового сарказму, вона показала листа на екрані.

— Га? Якого біса?

Все скидалось на те, що брат теж виявив дещо особливе у листі.

— Зберегти — ОК, лут — ОК...

Переконавшись, що він зберіг прогрес та закрив вікно, — вперше за п'ять днів, — брат відкрив поштову скриньку на комп'ютері та примружився.

— Звідки вони знають, що Порожній є братом і сестрою?

Та й справді. Брат знав, що в Мережі розвелось багацько чуток, мовляв, « » — більше ніж одна людина, але проблема була не в тому. Окрім посилання, в листі було написано лише одне речення: «Любі брате та сестро, чи не ніколи ви не почувалися так, ніби народилися не в тому світі?»

— Що за чортівня?

Слова були трохи — ні, неймовірно — дивними. Посилання також було незвичним. Наприкінці не було коду країни, наприклад, «.jp». Такого роду посилання ведуть на певні скрипти сторінки, а отже це пряме посилання на гру.

— Ну і що... збираєшся робити?

Сестра спитала так, ніби особливої різниці для неї не було, хоча лист її очевидно зацікавив, адже його відправник, здавалось, знав ким вони є. В іншому випадку вона б просто повернулась до консолі та заснула. Але рішення вона залишила за братом — вона визнавала, що він у цьому плані компетентніший за неї, а саме...

— Ігри розумів, еге ж? Що ж, це може бути блефом, а може — чимось цікавим.

Перевіривши, чи є посилання безпечним, він відкрив його. Але... він не повірив, що все так просто. На сторінці висвітилась простенька шахова дошка.

— Ха-а-а-х... Добраніч...

Сестра, здавалося, одразу ж втратила інтерес та вже була пішла назад спати, та брат спинив її:

— Агов, чекай-но. Це ж виклик для Порожнього. Якщо це високорівнева шахова програма — сам я її ніколи не здолаю.

— Шахи... Дай мені перепочити...

— Та... Я розумію, що ти відчуваєш, але...

Була колись одна програма, що збила з п'єдесталу найкращого гросмейстера у світі, але сестра виграла у неї 20 разів підряд. Це було давно. Було зовсім не дивно, що вона втратила до гри всякий інтерес. Але...

— Порожній не програє. Залишся, принаймні, доки ми не зрозуміємо, наскільки добре вони грають.

— ...Ех-х... Гаразд.

Сора зробив свій крок. Потім другий. Шіро виглядала взагалі не зацікавленою, навіть здавалося, що вона ось-ось засне. Дивилася вона насилу, мов її човен веслувати змусили. Але минуло п'ять-десять кроків, і Шіро вже розплющила очі на 80 відсотків і пильно вдивилася на монітор.

— ...Га? Що це він...

Сора тільки-но почав відчувати небезпеку, як Шіро встала та сказала:

— ...Брате, моя черга...

Брат покірно передав своє місце. Це означало, що сестра вирішила, що тому не виграти. Іншими словами, їхній суперник грає на рівні найкращих у світі. Тож партію продовжила вона.

Шахи це гра з нульовою сумою та скінченною кількістю варіантів на двох. У ній немає місця для вдачі. В теорії, ідеальна переможна стратегія існує. Але це лише в теорії. Це можливо, лише за умови, якщо хтось зможе вирахувати всі 10 в 120-ій степені варіантів, але на практиці це нереально.

Та тільки не для Шіро. Вона впевнено заявляє, що бачить всі ті 10 у 120-ій степені варіантів. Крім того, вона насправді перемогла найкращу у світі шахову програму 20 разів підряд. Часто кажуть, що в шахах білі мають лише обрати найкращий шлях до перемоги, в той час, як чорні здатні лише звести гру до нічиї, але це також лише теорія. Вона грала проти програми, що вираховувала 200 000 варіантів за секунду, і виграла в неї 20 раз підряд, повсякчасно змінюючи колір, лише заради того, щоб вказати на недосконалість програми. І все ж...

— Що за?.. — вона витріщилася на екран.

В ту саму мить брат помітив дещо дивне в цій грі.

— Заспокойся. Тепер ми точно знаємо, що наш суперник — людина.

— Га?

— Програма завжди обирає найкращий крок. Концентрація програми є безмежною, але вона грає лише за визначеною стратегією, тому ти їх перемагаєш. Але цей хлоп... — брат вказав пальцем на екран. — Навмисно робить погані кроки, аби ти збилась. Ти помилилась лише в одному: в тому, що подумала, ніби це помилка програми.

— Мг... — сестра не мала, чим заперечити.

Ніхто не зможе сперечатись, що в шахах — ні, у майже будь-якій грі — її техніка значно переважала братову. Вона насправді геній у світі ігор. Одначе, ігри розуму, читання супротивника та маніпуляції — у всьому, що стосується взаємодії з людьми, брат мав просто надлюдські навички.

— Та не хвилюйся ти, розслабся. Якщо суперник не програма, в тебе навіть менший шанс програти. Просто не збивай ритм, а всі його пастки й стратегії я тобі поясню.

— Гаразд... Спробую.

Саме так була влаштована гра гравця, що тримався на найвищих ланках світового рейтингу числених ігор.

***

Ця партія не була обмежена часовими рамками, тож розтягнулась на понад шість годин. Адреналін та дофамін, що їх виробляли їхні мізки, відбивали відчуття втоми, і її як водою змило. Концентрація сягала небувалих меж. І навіть так, здавалось, битва тяглась не годинами, а днями.

А тоді, нарешті, прийшла вирішальна мить. З динаміків пролунав беземоційний голос: «Шах і мат».

Брат із сестрою перемогли.

Ще довго в кімнаті панувала тиша, а тоді...

— Фу-у-ух... — нарешті видихнули вони, мов гра буквально перехопилювала подих. А коли все закінчилося, вони засміялись.

— Вау... Так довго... давненько я не грала в щось настільки складне...

— Ха-ха, вперше чую, що для тебе гра — складна.

— Просто... вау... Брате, це... точно людина?»

— Ага, я певен. Я бачив, як він вагався, коли ти не клюнула на його наживку, та як він трохи здивувався, коли його пастки не спрацювали. Це точно людина.... Ну або якийсь монстр.

— Цікаво, який він з себе...

Звісно сестру, що знищувала програму за програмою, гросмейстра за гросмейстром, зацікавив цей супротивник.

— Взагалі, це ж може бути якийсь гросмейстер? Програми точні, але люди складні.

— Он як... У такому разі... Далі я хочу... зіграти в шьоги з Рю-о...

— Хтозна: може він і не гратиме більше з нами. Що ж, треба ще над цим помізкувати!

Вони балакали, широко всміхаючись від насолоди, спричиненої ендорфінами від гри. А тоді це знову сталось.

Це було — біньк! — сповіщення щодо нового електронного листа.

— Знову він? Ну ж бо, відкривай.

— Звісно-звісно...

А як щодо змісту? Що ж він був наступним:

«Пречудово. Я мав рацію: адже нелегко має бути жити в цьому світі з такими навичками?»

Двійці вистачило лише одного рядка — їхня свідомість стала тієї ж миті. Вони ледве пережили нещодавню люту битву на LED-дисплеї. Позаду них сяяло штучне світло. Навкруги було чутно лише кулери комп'ютерів й інших гаджетів. Підлогою звивались нескінченні проводи. Всюди розкидане сміття й одяг. Це був простір, в якому не існувало відчуття часу, простір, огороджений від сонячного світла шторами. Тісненький, ізольований від світу простір площею в 16 татамі. Таким був їхній світ: поза його межами не було нічого.

На них нахлинули гіркі спогади. Від народження безталанний брат, що надто добре зчитував людські бажання та наміри. Від народження надто розумна сестра, яка не мала того, хто б її зрозумів; біла ворона з білосніжним волоссям та червоними очима. Брат і сестра, що їх навіть власні батьки покинули й залишили у цьому світі самих. Вони витіснили з серця минуле, що навіть за найкращими оцінками ніхто не назвав би щасливим. А сьогодення... для нього місця також не було. Сестра втупила погляд у підлогу. Брат виплеснув свою злість на клавіатурі. Злість на того, хто змусив її опустити очі.

«Всього лайна світу не вистачить, аби описати, як ми вдячні за твою турботу. Тож хто ти в дідька такий?»

Тієї ж миті надійшла відповідь.

Втім, чи можна це взагалі вважати відповіддю? Лист абсолютно ігнорував питання: «Що ви думаєте про цей світ? Весело у ньому? Легко жити?»

Прочитавши відповідь, брат навіть про злість забув і зустрівся поглядом із сестрою. Їм навіть не треба було обговорювати це: відповідь вони вже знали.

Що це найневдаліша гра всіх часів.

...Дурна гра, що немає ані правил, ані цілі. Сім мільярдів гравців, і кожний робить крок, коли сам того забажає. Якщо виграв забагато — штраф. Як було з сестрою, з якою знущалися через надмірний розум, який інші не розуміли. Якщо втратив забагато — також штраф. Як було з братом, що безліч разів помилявся через що на нього постійно кричали вчителі й батьки, а він все широко всміхався у відповідь.

Пройти її неможливо. Коли б вона мовчала, її цькували з новою силою, а якби говорила — її ненавиділи б за те, що вона перетинає межу. Його ж натомість ненавиділи б за те, що він наскрізь бачив всі людські мотиви.

Неможливо було визначити мету, перевірити стати або хоча б дізнатися жанр. Навіть якщо дотримуватися правил, тебе все одно карають. А найгірше те, що в топі ті, хто на правила чхали. В порівнянні з цим препаскудним життям, будь-яка інша гра проходилася з заплющеними очима.

— Тц... от виродок.

Сора гладив по голові сестру, що досі дивилася у підлогу.

Двійка, що нещодавно показала просто божественну гру, в реальному світі не з'являлась. Там вони були пригнічені, покинуті, залишені на узбіччі, найнижчою ланкою в суспільстві. Їм не було куди йти — світ відвернув від них свій погляд. Таким було їхнє життя.

Спочатку накотилося роздратування, а тоді повернулася втома. Брат вже був потягнувся курсором до кнопки Пуска, аби вперше за довгий час вимкнути комп'ютер, а тоді знову почув Біньк — прийшов ще один емейл. Та хай там як, його рука продовжувала свій рух до кнопки Вимкнути.

Але сестра зупинила його.

— «А якщо є світ, що у ньому все вирішують простими іграми?» — з підозрою прочитала двійка, мимоволі уявивши це і зажадавши побачити на власні очі. — «Якщо є світ, що в ньому правила й мета такі ж прості, як на гральній дошці? Що скажете?»

Вони поглянули одне на одного, самопринизливо посміхнулись та кивнули. Брат опустив руки на клавіатуру. І ось для чого:

— «Так, якщо десь є світ на кшталт цього, то ми і справді народилися не в тому», — мовив він слова, що друкував, а тоді відправив.

А за мить...

Екраном пройшовся статичний шум. Тоді ж, наче клацнули перемикачем, все в кімнаті з глухим ударом здригнулося. Все, окрім екрана з емейлом. Тоді...

— Я-якого?!

Потріскування електричного пролунало так голосно, що, здавалося, будинок тріщав по швах. Брат панічно озирався навкруги, в той час, як сестра вже втратила свідомість, жодної гадки не маючи про те, що відбувається.

Шум все сильнішав, і нарешті досяг рівня білого шуму. А тоді з динаміків — ні, це точно був екран — надійшла відповідь. Але цього разу не текстом — натомість почувся голос:

— Я тієї ж думки. Жодних сумнівів, ви народилися не в тому світі.

Тепер статичний шум захопив не лише екран: він поширився всією кімнатою. А тоді несподівано з пласкої поверхні екрана вилізли білі руки.

— Щ?!.

Дві кінцівки, вийшовши з екрану, вхопили за руки брата та сестру й затягнули їх з такої силою, якій неможливо було протистояти. І потягнули їх в екран.

— Тоді я дам вам нове життя. У світі, де ви й мали народитися!

А тоді...

Все стало білим. Все тому, що коли він розплющив очі, його засліпило сонце. Він впізнав це палаюче відчуття на сітківці, попри те, що давно вже його й не відчував. Коли ж зіниці почали пристосовуватися до світла, він раптом усвідомив дещо. Він був... у небі.

— Га-а-а?!

Його тісненька кімната раптом перетворилася на широкий краєвид.

Але кричав він не тому, що вид, який розгорнувся перед його очима був для нього надто дивним. Його мозок, намагаючись зрозуміти, що відбувається, розігнався так, що ледве сам себе не спалював. Саме тому він й закричав.

— Яко... якого біса?!

Хай з якого боку на це не подивись, хай скільки разів — небесами плив острів. І неважливо, скільки разів він піддавав сумніву сприйняття власних очей чи мозку, та в небі щось летіло, і це був дракон. Далеко в горах, що розташувались далеко за небокраєм, стояли гігантських розмірів шахові фігури. Це вибило з рівноваги ще й його відчуття перспективи на додачу.

Краєвид був наче з гри — фентезійний у прямому сенсі цього слова. Він не сумнівався, що на Землі, яку він знав, такого не було. Та важливіше, — найважливіше, — було те, що означало його відчуття невагомості, і хмари, що віддалялися: він зрозумів, що падав. Що вони невпинно наближались до землі без парашутів. Але його вереск раптом перетворився на:

— А, я ось-ось помру.

На усвідомлення цього факту пішло три секунди. Втім, це трагічне усвідомлення раптом перебив рішучий голос ззаду:

— Вітаю в моєму світі!

На фоні грандіозного та дивного пейзажу хлопчик, що падав, широко розпростер руки та яскраво всміхнувся.

— Ось вона — утопія, що про неї ви так мріяли! Дізборт — світ на поверхні дошки! Світ, що в ньому все вирішують звичайними іграми! Так, навіть людські долі та державні кордони!

Шіро, відстаючи від Сори всього секунд на десять, нарешті зрозуміла, що відбувається. Вона округлила очі, хапаючись за брата з виглядом, ніби ось-ось розплачеться.

— Х-х-хто... ти такий?.. — злісно закричала Шіро з усіх сил, але з її грудей вирвався тільки шепіт.

Але хлопчик просто усміхнувся та промовив:

— Я? Ну, я живу о-он там.

Після цих слів він вказав на гігантську шахову фігуру за небокраєм — таку саму Сора вже бачив.

— За термінологією вашого світу, гадаю, мене можна назвати Богом! — награно мило мовив самопроголошений Бог, прикладаючи вказівний палець до щоки.

Та може він і Бог — від цього жодної різниці.

— Та хоч мати рідна. Що нам робити?! Земля вже близько!.. А-а-а-а, Шіро!

Сора притиснув Шіро до грудей та перевернувся так, аби бути під нею. Однак, навряд це мало хоч найменший сенс. Шіро з приглушеним криком уткнулася в його груди обличчям.

А тоді, хлопча, що представилося Богом, безтурботно промовило:

— Сподіваюся ще раз зустрітися з вами. Може, в не такому вже й далекому майбутньому.

А тоді, двійка знепритомніла.

***

— У-угх-х...

Відчуття ґруту. Запах квітів. Коли Сора прийшов до тями, він вже лежав на землі. Тоді ж він, стогнучи, підвівся.

— Якого дідька щойно сталось?...

«Сон?» — подумав Сора, та вголос цього не сказав.

— Угх-х... який же дивний сон, — простогнала сестра, що прокинулася слідом за братом.

«Сестро, блін. Я спеціально не сказав цього, а тепер наступним етапом неодмінно буде «Це був не сон»», — з цими думками він підвівся. Тепер ігнорувати було неможливо — під ногами — ґрунт, над головою — незнайоме небо, а також...

— А-а-а!

Сора зрозумів, що стоїть на краю скелі. В паніці він відступив.

...з краю скелі відкривався приголомшливий краєвид.

...Хоча ні, дозвольте перефразувати. В небесах був острів. А також дракон. А ще шахові фігури за горами, що виднілися на небокраї. Це був той самий краєвид, що вони бачили під час падіння. Отже, це не було сном.

— Агов, сестро.

— М-м?..

Вони говорили, озираючись довкола.

— Здебільшого мені вважалось, що життя — це до безглуздя складна гра для мазохістів. Але це...

— Та-а...

А тоді вони сказали в унісон:

— Невже глюк?.. Якого... нахрін біса? Ото точно неймовірних масштабів провал, а не гра...

А тоді вони знову знепритомніли.

Чи чули ви такі чутки?

Кажуть, одного дня гравець, що грає надто добре отримує імейл. Всередині — лиш кілька слів та посилання. І якщо на те посилання клікнути, почнеться певна гра. Якщо ти переможеш, кажуть, що ти щезнеш з цього світу, а тоді...

Є така міська легенда, яка каже, що тебе запросять в інший світ.

...То як гадаєте? Це правда?