Клятва.

Літо приходить раз на рік.

В умовах звичайного життя ми проживаємо стільки літ, скільки відведено нам років, тому немає такої людини, яка б прожила їх сотню. Судячи по середньостатичній тривалості життя в Японії, ми можемо насолодитися літом лише десь вісімдесят разів, перш ніж помремо.

Я не дуже впевнений, чи вісімдесят це занадто багато чи занадто мало. Життя може відчуватися надміру довгим, коли нічого не відбувається, а коли стається багато чого, то не абияк коротким — цитата Ацуші Накаджіми. Тому для людей, які не можуть насолодитися літом, вісімдесят — велика цифра, але для тих, які чекають його з нетерпінням — надто мала. Так, ймовірно все так і є.

Я ще не дістався навіть до двадцяти літ. І жодне з них не було схожим на інше. Кожне літо мало свій власний блиск. Я не можу сказати, що якесь було кращим чи гіршим за інше. Це як намагатися довести, що певні форми хмар не такі гарні, як інші.

Якщо перетворити всі літа, які я прожив, на намистинки та покласти їх у лінію, то можна помітити, що два з них мають незвичний колір. Літо 1994 року та 1988. Перше — найгарячіше літо в моєму житті, а друге — найхолодніше. Одна намистинка мала темно-синій колір, який нагадував не то море, не то небо, а друга була янтарного, наче ніжно-світлий захід сонця.

***

Зараз я розповім історію найгарячішого літа в своєму житті.

***

Однак, у всьому є своя послідовність. Тому спочатку треба напевно пояснити обставини, за яких все й сталося того літа, вірно?

Давайте трохи перемотаємо до двадцятого березня 1994 року — дня випускної церемонії з середньої школи Південної Мінаґіси.

Саме там розпочалася ця історія.

***

Промивши холодною водою лице, я перевірив отримані поранення в дзеркалі. Над оком кровоточить поріз довжиною близько сантиметра, а на правій стороні обличчя розквітнув великий синець. Проте на відміну від порізу синець там з’явився не нещодавно. Він там завжди був; я з ним народився.

Останній раз я дивився у дзеркало місяць тому, а тому видавалося, що з того моменту родима пляма стала тільки темнішою. Звісно, я кажу це лише з власних відчуттів. Оскільки я зазвичай уникаю дивитися в дзеркало, наявність родимої плями завжди вражає мене, коли знову доводиться бачити своє лице. Але в реальності, ймовірно, нічого взагалі не змінилося.

Якийсь час я продовжував дивитися в дзеркало. Родима пляма мала моторошний темно-синій відтінок; все виглядало так, наче шкіра там була мертвою. Чи наче те місце змастили сажею, або там проросла цвіль, або, якщо вгледітися ближче, вона виглядала як риб’яча луска.

Навіть я думав: «Яка жахлива родима пляма».

Я насухо витер лице рукавом уніформи, схопив свій атестат з полиці та покинув вбиральню. Коли я перестав відчувати стійкий запах аміаку, повітря назовні здалося мені злегка солодким. На платформі станції знаходилися ще декілька таких же учнів, як і я: вони тримали в руках коробки, в яких лежали їхні атестати, сиділи на лавках та розмовляли про щось своє.

Коли я відчинив двері вбиральні, мене привітало таке тепло, наче я опинився у пічці. Я збирався просто почекати тут, допоки не приїде потяг, але платформа, на якій і так спочатку неможливо було проштовхнутися, зараз заповнена учнями, які веселилися пізно вночі після церемонії — стояв жахливий шум, від чого стало не по собі. Зважуючи, що краще: тепло чи тиша — я зрештою вирішив поквапитися на платформу.

У середині березня ночі все ще холодні, тому я збирався застібнути піджак, але помітив, що другий ґудзик відсутній. Я не пам’ятаю, щоб віддавав його якійсь дівчині на пам’ять чи щось таке. Напевно він відірвався під час сутички.

Я вже і забув, що послужило початком бійки. А намагаючись її згадати, тільки виснажився.

Після закінчення церемонії я святкував зі своїми друзями. Проте вони вже й так були запальною компанією, а тому споживання алкоголю тільки ще більше розпалило їхню кров. Ми повинні були лише спокійно поговорити, але якось все перелилося в суперечку, а потім стало бійкою чотири на три. Перші хотіли вже влаштуватися на роботу, а інші піти до старшої школи. Якось так все і було.

Бійки не були чимось незвичним для мене. Хоча ні, не так — думаючи про це, то ми влаштовували велику сутичку кожного разу, як змінювалися пори року, наче коти в шлюбний період. Може таким чином ми справлялися з відчуттям самотності в нашому сільському містечку, невиразним занепокоєнням щодо майбутнього, і так далі.

А ця напевно буде останньою з тих «бійок за честь». Після того, як сутичка завершилася, я в певну мить усвідомив це, впавши в якийсь урочистий настрій. Бійки не привели до ніякого результату, придатного так називатися, ніби все закінчилося нічиєю. Коли ми розходилися, то та четвірка, яка зібралася на роботу, почала освистувати решту, які підуть до старшої школи. Один, який особливо постраждав, волав, що ще відплатить за все. Справді відповідний для нас кінець. Так і закінчилося моє життя у середній школі.

 

Коли потяг нарешті прибув, а я усівся на сидіння, то помітив, як недалеко біля дверей стояли дві молоді жінки, яким було трохи за двадцять, та вказували на мене. На високій худорлявій були окуляри без лінз, а на низькій більш гладкій — маска на все лице.

Вони перешіптувалися таким чином, що відразу ставало зрозуміло, що говорили вони про щось заборонене. Темою, звісно, була моя родима пляма. Як і завжди. Ось наскільки вона виділялася.

Я вдарив п’яткою по сидінню та кинув у них такий погляд, наче говорив: «Якісь проблеми?», і вони відразу ніяково подивилися в інший бік. Інші навколо мене виглядали так, наче хотіли щось сказати, проте ніхто не наважився вимовити й слова.

Я прикрив очі та замислився. Трясця. Наступного місяця я вже буду в старшій школі — як довго я ще збираюся так нерозумно поводитися? Відповідати так войовничо на все, що мене дратує лише марна трата часу, енергії та довіри. Треба навчитися, як ставитися до всього спокійно та просто пропускати крізь пальці подібні моменти.

Моє наполегливе навчання окупилося — декілька днів потому я отримав листа, що мене прийняли до старшої школи Мінаґіса №1. Ця школа була відома своєю підготовкою до коледжу у префектурі, тому я мав намір розпочати там все заново. Лише декілька учнів могли перейти з моєї середньої школи Південної Мінаґіси до старшої Мінаґіса №1. Іншими словами, ті, хто знав мене в середній школі, навряд чи будуть тут теж. Ідеальна можливість побудувати себе з нуля.

За три роки середньої школи я вв’язувався в купу бійок через свій запальний характер. І байдуже, чи виходив я з них переможцем чи ні: завжди після них виникали якісь погані наслідки. Я вже ситий ними по горло. В старшій школі я хочу залишатися байдужим до незначних суперечок та жити тихим, стриманим життям.

Подібне бажання виникло з того, що у більш просунутій школі, як старша Мінаґіса №1, явно буде менше жалюгідних конфліктів. Не завжди можна судити по якостям людей тільки через те, де вони навчаються, проте ті, яким є що втрачати, як правило, не люблять проблем.

Чутки охрестили старшу Мінаґісу як більш підготовчу школу, ніж звичайну старшу, в якій навчання буде слідувати за вами по п’ятах навіть уві сні, через що не залишиться часу ні на клуби чи якісь інші веселощі, тому і про пристойну юність варто забути. Проте мені все одно на все це. З самого початку я не розраховував на хоча б звичайну молодість, тому ніколи і не замислювався про те, щоб побудувати гарні взаємини з однокласниками та знайти чудову дівчину.

Тому що допоки я мав цю жахливу родиму пляму, люди ніколи не приймуть мене по-справжньому.

Я трохи зітхнув.

Знаєте, я думав, що ті дівчата, які вказували на мене пальцями, були щасливими. Бо люди, які невпевнені у вигляді нижньої половини свого обличчя могли надягати маски, а ті, які невпевнені у верхній половині могли носити окуляри. Проте для тих людей, які хотіли приховати праву сторону свого обличчя, не було нічого. Несправедливо, га.

Потяг зупинився з неприємним різким звуком. Я зійшов на платформу та вдихнув слабкий запах весни.

Сорокарічний касир зі сірим волоссям, перевіряючи білети, грубо витріщився на мене. Схоже його тільки нещодавно найняли, бо тільки новачки так завжди проводжали мене поглядами, коли я проходив повз. Я завмер, замислившись, що сьогодні вискажу йому все, що маю на думці, проте усвідомивши, що позаду мене є люди, передумав та просто пішов зі станції.

Якийсь час я тинявся торговельним районом, що знаходився біля станції. Навколо не було ні однієї живої душі, тому мої кроки у тиші віддавалися відлунням. Більшість магазинів вже закриті, але не тільки через те, що на місто впала ніч. Два роки тому на околиці міста побудували торговий центр, який привабив багатьох клієнтів, а через це центральна вулиця перетворилася на майже суцільні ролети на магазинах. Спорттовари, кафе, електроніка, м’ясна лавка, фотостудія, промтовари, банк, салон краси… Я оглядав вицвілі знаки на кожному магазині, йдучи по вулиці та уявляючи, що там по той бік ролетів. У центрі сього району височіла побита часом статуя русалоньки, яка з тугою в очах дивилася в бік свого дому.

І коли я проходив повз лавки тютюну, яка знаходилася між біжутерією та магазином солодощів, сталося те саме.

Перед вітриною магазину задзвонив громадський телефон. Наче чекав на мене десятиліттями, він задзвонив у відповідний, доленосний час.

Я зупинився та подивився на світлодіодний дисплей телефону, що випромінював слабе сяйво у темряві. Будка, у якій він знаходився, була стара; ні дверей, ні освітлення вона вже не мала.

Хоч це й відбувалося рідко, я знав, що на громадські телефони можна подзвонити. Одного разу в початковій школі мій друг набрав 110 з громадського телефону, щоб просто пожартувати, а потім злякався, коли йому раптово передзвонили. Ця ситуація мене зацікавила, тому пізніше я з’ясував, що кожен громадський телефон насправді має власний номер.

Дзеленчання ніяк не зупинялося. Телефон продовжував дзвонити із сильною, впертою волею, наче кричачи: «Я знаю, що ти тут!»

Годинник на вивісці перукарні показував 9:38.

Зазвичай я б імовірно проігнорував подібне та пройшов повз. Але щось у відлунні дзвінка змусило мене подумати: «Дзвонять саме мені, а не комусь іншому». Я озирнувся, знову зрозумівши, що був тут один-єдиний.

Я несміливо відповів на дзвінок.

— Я маю пропозицію, — без вступу мовила людина на тому кінці слухавки.

По голосу я зрозумів, що говорила жінка, якій, приблизно, було від двадцяти до тридцяти років. Вона говорила спокійно, чітко вимовляючи кожен склад. Голос не був автоматичним; почувши чиєсь дихання, я зрозумів, що зі мною говорила справжня людина. З її боку в слухавку долетів завиваючий вітер, що підказувало, що дзвонила вона, скоріш за все, з вулиці.

«Можливо вона випадково знайшла номер цього телефону, а тепер розважається, лякаючи перехожих», подумав я. Цілком можливо, що вона звідкись спостерігала за тими, хто відповідав на дзвінки, насолоджуючись їхньою реакцією на свої обурливі заяви.

Я не відповів, очікуючи, що вона зробить далі. А потім вона заговорила так тихо, наче ділилася таємницею.

— У вашому серці досі квітне любов, від якої ви не можете відмовитися. Чи я не права?

«Та дай мені вже спокій», я зітхнув. Хочеш, щоб я повівся на це? Я повісив слухавку на місце трохи грубо та пішов собі далі. Телефон позаду знову задзвонив, проте я навіть не озирнувся.

***

Троє хлопців зі старшої школи сиділи навпочіпки посередині дороги, п’ючи пиво із банок. Не рідкість у місті Мінаґіса. Коли ви чуєте «тихе сільське прибережне містечко», то вам подібне місце може здатися милим, однак у ньому окрім пабів та закусочних немає ні єдиного місця, в якому можна розважитися, тому всім підліткам тут нудно до смерті. А ті, які зголодніли по задоволенню, невдовзі вдавалися до пива та сигарет. На краще чи на гірше, проте в цьому місті є багато способів для неповнолітніх отримати подібну розкіш.

Від думки, що прийдеться шукати іншу дорогу, я роздратувався, тому просто постарався пройти повз них. Якраз у цей момент один з них почав вставати і вдарився спиною об мою ногу. Хлопець, надто гостро відреагувавши, схопив мене за плече. Я не бажав створювати ніяких проблем, бо і так сьогодні вв’язувався у велику бійку. Проте коли хлоп’яга почав глузувати з моєї родимої плями, я невдовзі зрозумів, що вже заніс кулак.

На нещастя, той, кого я вдарив, здається мав якийсь досвід у рукопашному бою, а тому в наступну мить я вже лежав на землі. Вони витріщалися на мене зверху вниз, викрикуючи брудні образи, але в голові настільки все затуманилося, що я ледве чув їх, наче їх голоси доносилися з-під товщі води.

До того часу, як все прояснилося і я міг спробувати підвестися, трійка хлоп’яг вже щезла, залишивши по собі лише пусті банки з-під пива. Поклавши долоні на коліна, я зробив спробу встати на ноги, проте в скронях так заболіло, наче туди увігнали шуруповерт, через що я не зміг стримати стогін.

Лігши назад на землю, я якийсь час споглядав зорі. Ну, самі зорі я бачити не міг, лише помітив випадково місяць, який сяяв у прогалинах хмар. Перевіривши задній карман, я зрозумів, що гаманець, як і очікувалося, зник, однак сигарети у внутрішньому залишилися на місці. Я витяг зігнуту сигарету із зім’ятої коробки та запалив її запальничкою.

А потім раптово подумав про Хаджікано Юі.

Я провчився разом із нею в одному класі три роки, з четвертого по шостий клас. У ті часи, коли я кожного разу потрапляв у бійки та отримував поранення, як зараз, Хаджікано завжди так сильно хвилювалася, наче це її побили. Вона була нижчою за мене десь на двадцять сантиметрів, тому вставала навшпиньки, щоб погладити мене по голові та дати настанови. «Більше не вв’язуйся у ніякі бійки!»

Опісля вона витягувала свій мізинчик та наполягала на клятві на мізинцях — такий вже Хаджікано мала метод. Коли я неохоче простягав свій у відповідь, вона задоволено усміхалася. Я ніколи не стримував цю обіцянку, багатьма днями пізніше знову отримуючи поранення, проте вона терпляче намагалася мене змінити.

Оглядаючись назад, тепер здається, що єдина Хаджікано сприймала мене всерйоз.

Вона була гарною дівчиною. Ми з Хаджікано обидва притягували до себе увагу людей, проте з повністю різних причин. Я через свою потворність, вона через свою вроду.

У віддаленій початковій школі, де вчилося багато незадоволених собою дітей, ідеальні, здавалося б, зовнішність та таланти Хаджікано Юі були в певному сенсі жорстокими. Багато дівчат намагалися не стояти біля неї, коли фотографувалися, а багацько хлопців нероздільно її кохали, розбиваючи собі серця.

Хаджікано лише своєю присутністю змушувала усіх навкруги здаватися. Діти, які вчилися в одному із нею класі, суворим способом зрозуміли, що у світі завжди між кимось будуть відмінності, які ніяк не подолати, як би не старатися. Подібні ірраціональні речі, які більшість усвідомлює тоді, коли йдуть до середньої школи та починають наполегливо вчитися, відвідувати клуби, закохуватися — ми всі зрозуміли вже тоді завдяки одній її присутності в наших життях. Пізнати таку правду всього лише в початковій школі надто жорстоко — хоча я дізнався її навіть раніше завдяки своїй родимій плямі.

Люди були спантеличені тим, що така неймовірна Хаджікано товаришувала з таким хлопчиськом, як я. За їхньою думкою ми були повними протилежностями. Але якщо б ви спитали мене чи Хаджікано, то ми відповіли, що є схожими, принаймні у тому, що до нас ставилися не до як нормальних людей, щоправда і з різних причин. Ця відчуженість стала ниткою, яка нас пов’язала.

Я не пам’ятаю, про що ми говорили, коли були разом. Здається, то не було чимось важливим. Чи, ну, можливо більшість часу ми насправді і не провели за розмовами, а просто сиділи поруч. Тиша, яка оточувала мене з Хаджікано, була на диво скоріше приємною, ніж ніяковою, наче ми таким чином тихо підтверджували, що є друзями. Поки вона мовчки дивилася кудись у далечінь, я спостерігав за нею.

Лише одну розмову між нами я чітко пам’ятав.

— Я думаю, що твоя родима пляма чудесна, Фукамачі.

Ось як вона відповіла на якісь там слова, якими я сам себе висміював з приводу своєї родимої плями. Так, вони просто зісковзнули з язика — щось типу: «Я здивований, що ти залишаєшся з таким як я», гадаю.

— Чудесна? — перепитав я. — Ти певно жартуєш. Тільки подивись на неї. Вона настільки жахлива, що може когось налякати.

Хаджікано присунулася ближче, оглядаючи мою родиму пляму зблизька. З дурнуватим серйозним обличчям, вона дивилася на мене з якихось десятків секунд.

А потім зненацька ніжно доторкнулася до неї вустами. Навіть без єдиної миті сумнівів.

— Налякати? — вона жартівливо усміхнулася.

Саме так. Налякати настільки, що можна і померти.

Я поняття не мав, як на це відповідати. Хаджікано після цього просто змінила тему, наче нічого не сталося, не даючи мені й шансу зрозуміти намір її дії. Можливо, за цим нічого і не крилося. В будь-якому випадку, ця подія ніяк не вплинула на наші взаємини. Ми просто продовжили бути хорошими друзями.

Я не думаю, що подобався їй через те, ким був. У той час Хаджікано мала стільки доброї волі, що не знала куди її подіти. Якщо вона проявляла її до надто легковажних людей, то тоді вони починали сильно хвилюватися та гучно їй дякувати, тому їй і потрібно було обирати тих, які не влаштовували подібного цирку.

Хаджікано не знала, наскільки кожен її рух та вчинок змушували моє серце битися частіше.

Коли ми закінчили початкову школу, я пішов до державної середньої в районі Мінаґіса, як і більшість наших однокласників. Середня школа Південної Мінаґіси — це така школа, в якій посеред коридорів стоять мотоцикли, вчителів зіштовхують з веранд, а спортзал розмальовують графіті. Якщо маєте здоровий глузд, вас така атмосфера зведе з розуму вже через два тижні. Я його не мав, тому зі мною все було добре.

Хаджікано пішла у віддалену приватну школу для дівчат. Середня Міцуба — дуже висококласна школа. Я не знав, яке життя вона там вела. Я не чув ніяких про неї чуток, та і насправді не дуже ними переймався. Ми з нею жили в різних світах.

Відтоді я більше ніколи не бачив Хаджікано.

«Зрозуміло», я кивнув сам собі. Хай це і справді буде любов, від якої я не можу відмовитися, як це окреслила жінка по той бік громадської слухавки.

Якщо вона мала на увазі саме це, тоді таким коханням точно є Хаджікано.

***

Закінчивши палити, я струхнув з себе сентиментальні спогади та піднявся. Все тіло нило від болю. Навіть у горлі трохи поколювало. Можливо я встиг підхопити застуду.

«Що за жахливий день», подумав я.

Проте цей нещасливий день досі не скінчився.

Повертаючись додому, я проходив повз зруйнований молодіжний готель — і, звісно, так як стояла ніч, навкруги не було ні єдиного будівельника — стався один випадок.

Навколо будівлі височіло огородження, зроблене з пласких плит, висотою близько двох метрів. Звідти пролунав зловісний стукіт. Мені він здався підозрілим, проте я продовжив іти. Аж раптом щось всередині гучно надірвалося, і відразу після цього одна з плит силоміць впала на мене.

Погані дні залишалися поганими до кінця.

Чому мене не роздавило, хто подзвонив у 119, що сталося після того, як приїхала швидка… Нічого з цього я зовсім не пам’ятав. Коли прийшов до тями, то вже був у кімнаті лікарні з загіпсованими ногами. Минуло декілька митей — і я відчув, як усе тіло накрив такий біль, що мені захотілося заволати. Перед очима вмить потемніло, а мене жбурнуло в холодний піт.

Назовні приємно щебетали ранкові пташки.

І ось так, перш ніж вступити до старшої школи, я страждав від серйозної травми, на повне відновлення від якої знадобилося цілих чотирнадцять тижнів. В обох ногах були складні переломи. Після того, як я прокинувся, мене відразу поклали на операційний стіл, зафіксувавши ноги. Потім освітили рентгенівськими променями; на екрані відобразилися вражаючі переломи, які можна побачити хіба що в книжках. Життю моєму це ніяк не загрожувало, та і схоже ніяких сильних наслідків опісля не буде, проте через це я запізно почну вчитися у старшій школі.

«Ох що ж», подумав я. Для мене не було чимось незвичним потрапляти в лікарню через травми. Я зможу відвідувати школу найраніше в червні, а тоді в моєму класі вже точно всі розподіляться по групах. Але я все одно не дуже хотів заводити друзів у старшій школі, тож не велика проблема. До того ж, якщо подумати, можливо в кімнаті лікарні навіть буде легше сфокусуватися на навчанні, ніж у класі.

І справді, за ці три місяці я страшенно наполегливо вчився. Слухаючи улюблену музику на Уокмені*, я неодноразово перечитував підручники, добряче відпочиваючи, коли зморювався — я вів просте та чесне життя. Кімната пофарбована в білий виглядала як мінімалістичне мистецьке шоу, а за вікном нічого цікавого не було, на що б варто подивитися, тому математика та англійська становили компанію краще, ніж альтернативи.

Як той, хто полюбляв іти в своєму темпі, я вважав цю ситуацію ідеальною. Так все було куди ефективніше, ніж спроби боротися з сонливістю, поки відчайдушно намагаєшся переписати слова та формули з дошки.

Наприкінці травня в мою кімнату потрапив шістдесятирічний чоловік на ім’я Хашіба зі зламаною лівою рукою. Йому схоже сподобалося, що я тихо займався навчанням, тому щоразу, як ми зустрічалися поглядами, він говорив: «Питай мене, якщо тобі щось незрозуміло», зморщено посміхаючись. Я дійсно багато чого не розумів у англійській граматиці, тому декілька разів питав у нього за неї, а він дуже зрозуміло все пояснював, що не скажеш про звичайних учителів у школі. Я запитав у нього про це, а він відповів, що працював колись вчителем. Біля його ліжка купою лежали товсті книжки, написані західними мовами.

Одного дощового полудня Хашіба буденно задав мені питання.

— Що ця родима пляма значить для тебе?

Це було вперше, коли мене подібне спитали, тому мені знадобився деякий час, щоб поміркувати над відповіддю.

— Корінь зла, — відповів я. — Якби я не мав цю родиму пляму, то, гадаю, десь вісімдесят відсотків проблем, які зараз є, самі собою вирішилися. Бо через неї люди мають упередженість до мене, вважають мене огидним, але найбільшою проблемою, яка давить на мене, є те, що я не подобаюся самому собі. А люди не можуть викластися на повну заради того, хто їм навіть не подобається. Не любити себе означає, що ти навіть не можеш спробувати поборотися за себе.

— Гм-м, — підтвердив Хашіба.

— З іншого боку, звинувачувати у всіх негараздах родиму пляму відчувається гарним рішенням, оскільки так я можу уникати того, на що навіть не хочу дивитися. Можливо, я обманюю себе, звинувачуючи її в усіх своїх проблемах, які, насправді, можу вирішити, доклавши достатньо зусиль. Але, в будь-якому випадку, немає сумнівів у тому, що вона негативно на мене впливає…

Хашіба повільно кивнув.

— Зрозуміло. Щось ще?

— Це все. Нічого хорошого у неї немає. Не думаю, що комплекс неповноцінності насправді допомагає людям рости. Він лише є відправною точкою до спотворення світосприйняття. Деякі можуть прийти в лють через сей комплекс, щоб досягти успіху, проте, навіть коли їм це вдасться, вони все одно продовжать мучитися через неповноцінність.

— Те, що ти кажеш, звучить правильно, — відповів Хашіба. — Але дивлячись на тебе, я не можу не думати про от що: деякі серйозні недоліки допомагають рости тим, хто є розсудливим. Звичайно, це стосується тих, хто не може не звертати увагу на свої недоліки.

— Ви впевнені, що не плутаєте розсудливість з неповноцінністю?

— Помилки немає, — зморщене лице Хашіби усміхнулося.

Коли я покинув лікарню, він дав мені книгу: оригінальну версію «Хліб із шинкою» Чарльза Буковскі. Опісля я розпочав її читати по п’ять сторінок в день, тримаючи під рукою англійський словник.

Зрештою, я був готовий розпочати старшу школу тільки на початку липня. На той момент учні вже повинні були закінчити з екзаменами, бути вільними від тиску та з хвилюючим серцем танцювати від думок про літні канікули, які невдовзі розпочнуться.

Літа в старшій школі. Чимала кількість людей кличе ці дні найкращими в своєму житті. Проте, щоб літо засяяло, треба побудувати зв’язки ще навесні. Бути так раптово викинутим зі світу білих стін, повних запаху антисептиків, у цей вируючий відчувалося так, наче я випадково попав на вечірку з приводу дня народження якогось незнайомця.

Чи зможу я витримати в цьому світі?

 

Неділею вночі, після того як я виписався з лікарні, я відправився на узбережжя. Я пішов спати о десятій вечора, проте відчував себе незвично бадьорим, а тому, схопивши тростину, покинув дім через задні двері. Я, як і будь-хто інший, хвилювався через школу, яка розпочнеться вже завтра.

На шляху до узбережжя я зупинився біля магазину та придбав у торговому автоматі пачку сигарет. Дошкутильгавши до пляжу, я усівся там на дамбі та з годину спостерігав за океаном, який слабо сяяв у світлі півмісяця. Я вже давно тут не був, проте значних змін не помітив. Ну, може солоний запах відчувався трохи сильніше, ніж зазвичай.

Повертаючись додому, я проклав собі шлях крізь тихий житловий район. Ідучи ним, я раптом почув, як десь вдалині задзвенів телефон.

Спочатку я подумав, що дзеленчання пролунало з чийогось дому. Але з кожним кроком воно ставало лише гучнішим.

Я зупинився біля телефонної будки, яка знаходилася на автобусній зупинці. Ось звідки лунав дзвінок.

Щось подібне вже траплялося раніше. Я не продовжив ту розмову, тому що вона видавалася безглуздим жартом.

Проте з того дня, як я підняв тоді слухавку, ті слова жінки щодня тяжким вантажем нагадували про себе.

«У вашому серці досі квітне любов, від якої ви не можете відмовитися».

Чи то дійсно був всього лише жартівливий дзвінок?

А якщо ні, то що вона намагалася цим сказати?

Якщо подумати, то я наче з тієї миті весь час чекав, що вона мені знову подзвонить…

Я зняв слухавку та почув знайомий жіночий голос.

— Схоже, ви зрозуміли, що я не в жарти граю.

І я відповів через ці три місяці.

— Я приймаю поразку. Є дехто, щодо кого я не можу здатися.

— Так, вірно, — задоволено промовила жінка. — Пані Хаджікано Юі. Ви досі відмовляєтеся її відпустити.

Я не дуже здивувався, почувши ім’я Хаджікано. Ця жінка змогла визначити моє місцезнаходження та подзвонити з найближчого громадського телефону. Тому і те, що вона знала про ту, хто мені подобалася, не видалося дивним.

— Тож, про яку пропозицію ви говорили?

— А… — жінка здалася враженою. — Як добре ви про все пам’ятаєте, хоч і минуло вже три місяці.

— Просто чомусь запам’яталося.

— Що ж, не будемо про це. Отже, щодо пропозиції, яку я хотіла зробити… Хочете укласти зі мною парі?

— Парі? — перепитав я.

— Пане Фукамачі, — звернулася жінка до мене на ім’я надто буденно. — Одного літа, коли вам було дванадцять, ви закохалися в Хаджікано. Незважаючи на упередженості, які мали до вас оточуючі, вона не звертала на вашу родиму пляму уваги та ставилася до вас, як до рівного, що зробило її богинею у ваших очах. Безсумнівно, що ви допускали раз чи два думку про те, що хотіли б, щоб вона стала вашою дівчиною.

Жінка на мить зупинилася.

— Проте вона була для вас надто далекою ціллю… «В мене немає права її кохати», подумали ви, тому і придушили свої почуття.

Я не стану заперечувати.

— І? — наполіг я.

— Ви думали, що у вас немає права її кохати… Але в той же час ви думали про ось що: «Якби я тільки не мав цієї родимої плями, то, можливо, наші взаємини могли бути трохи інакшими».

— Так, я думав про це, — підтвердив я. Ну звісно, якщо вона могла бачити мене наскрізь, то і почула думки щодо родимої плями. — Але всі так думають. «Якби я був трохи вищим, якби мої очі були трохи більшими, якби мої зуби були трохи гарнішими…» Більш незвично не мати таких думок.

— Що ж, тоді, давайте спробуємо позбавитися цієї родимої плями, — перервала жінка. — Якщо зможете заволодіти серцем Хаджікано, то виграєте парі. І тоді пляма зникне з вашого лиця назавжди. З іншого боку, якщо вона в вас не закохається, то парі виграю я.

Я притиснув руку до лоба та закрив очі.

Про що ця жінка взагалі торочила?

— Ця родима пляма не щезне, — я роздратовано пробурмотів. — Я перепробував всілякі лікування. Проте жодне з них не допомогло. Це особлива родима пляма. Тож цього парі не буде. До того ж, я не бачився з Хаджікано вже як три роки, з тих пір, як ми випустилися з початкової школи та пішли різними шляхами. Я навіть не знаю, як вона зараз поживає.

— Проте якщо ваша родима пляма щезне, а ви раптово возз’єднаєтеся з Хаджікано, тоді погодитеся на парі?

— Так, звісно. Якщо подібне диво станеться.

Жінка м’яко пирхнула.

— Так, а щодо терміну… Подивимося. Я дам вам п’ятдесят днів. Через декілька годин настане тринадцяте липня, тоді і розпочнеться наше парі, тож час ви маєте до тридцять першого серпня. Будь ласка, закохайте в себе Хаджікано до тієї миті.

І дзвінок раптово перервався. Якийсь час я нерухомо стояв перед телефоном.

Уявляючи таку можливість, я про всяк перевірив лице в боковому дзеркалі машини, яка стояла прямо під вуличним ліхтарем, проте родима пляма, як і завжди, темніла на ньому. Ні єдиної ознаки того, що вона стала світлішою чи меншою, я не помітив.

Значить, то, зрештою, був всього жарт. Хтось, зібравши про мене ретельну інформацію, вирішив погратися з моїми емоціями з химерною відданістю справі та використовуючи складні засоби. Було важко відразу в подібне повірити, проте інакшого пояснення я видумати не зміг. Є багацько людей, яким я не припадав до душі, а в місті, в якому не вистачає веселощів, через що неможливо справлятися з «нудьгою», молодь б зайшла так далеко заради короткочасних гострих відчуттів. Усім просто нічим зайнятися. Тому мені не здається дивним, якщо хтось насправді знайшов номери усіх громадських телефонів лише для того, щоб поглузувати з мене.

Я зітхнув та поклав долоні на коліна, зненацька відчувши себе наче побитим. Напевно довготривала госпіталізація позначилася на моїй витривалості.

Єдиним вірним було от що: я здивований своїм власним пригніченням. Я почав наповнюватися ненавистю до себе за те, що справді пішов перевірити лице в дзеркалі.

Невже я досі не здався?

Я пішов додому, прийняв гарячий душ та заповз у ліжко. Нічний годинник показував три ночі. Тепер у свій перший день в школі я буду клювати носом.

Я закрив очі, вичікуючи, коли нарешті впаду в сон. Лише в подібні миті секундна стрілка грохотить наче метроном, а дихання безконтрольно наслідує її темп. Я витягнувся, щоб змінити положення, проте ефекту це не дало. І хоча вікно було відкрито, в кімнаті стояла дивна вологість, а горло пересохло.

Коли я нарешті провалився у сон, небо посвітлішало, а світанкові пташки та цикади вже вітали новий день.

Лічені хвилини сну. Проте під час цієї короткої втрати свідомості, в моєму житті відбулася дуже значна зміна.

Бо дива трапляються лише тоді, коли на них не чекаєш.

---

*популярний аудіоплеєр в Японії, його стали використовувати як загальну назву для позначення багатьох аудіоплеєрів.