Клятва.

Том 1. Розділ 2 - Швидкоплинне літо.

Дзеркала не завжди показують правду. Коли люди дивляться у них на свої обличчя, то спочатку світлові промені відбиваються від поверхні дзеркала, потім один раз заломлюються в рогівці, проходять через зіницю, знову заломлюються вже в кришталику, проектуються на сітківку, перетворюються на нервові сигнали і, врешті-решт, потрапляють до потиличної частки¹ в мозку. Але перед тим, як зображення дійде кінцевого пункту, воно може бути викривлене фільтром любові до себе. Строго кажучи, не існує такої людини, яка б дивилася на себе з об’єктивної точки зору. Очі людей бачать лише те, що хочуть бачити, а на основі цього вони потім добудовують решту такою, якою бажають їй бути. Коли ви підходите до дзеркала, то підсвідомо стаєте під певним кутом та робите певний вираз обличчя, що допомагає вам виглядати більш гарними, і тим самим ви звертаєте увагу лише на ті частини свого лиця, в яких ви найбільш впевнені. Тому більшість людей, які кажуть: «Я погано виходжу на світлинах» — просто не можуть прийняти реальність того, якими вони насправді є, бо сприймають лише той образ, ту найкращу сторону себе, які показує їм дзеркало за мовчазною змовою. Принаймні я так думаю. Більшість людей не знають про цей фільтр допоки не стають старшими настільки, щоб навчитися його відрізняти. Нещасливі люди — чи, якщо подивитися з іншого боку, неймовірні щасливчики — проживають свої життя, не знаючи про це. В їх молодості всі навкруги принцеси та принци. Ніхто з них навіть не задумується, що вони насправді не Попелюшка, а радше одна з її зведених сестер. Проте з віком люди починають відчувати, що вже не є залежними від самоусвідомлення та оцінки інших, а тому вже не мають вибору, окрім як змінити бачення самих себе. Я не принцеса. Я не принц. Я усвідомив це на початку літа у четвертому класі. Ми тоді обговорювали, хто яку роль візьме у п’єсі, яку будуть ставити на шкільний фестиваль мистецтва в вересні. До того моменту я вважав свою родиму пляму просто великою плямою (в найкращому випадку). Навіть коли однокласники дражнили мене за неї, я думав, що подібні глузування нічим не відрізнялися від глузувань над тими дітьми, які носили окуляри чи мали пухкі щоки — тому я і не вважав це чимось дивним. Навіть коли вони обзивали мене якимось асоціативними з цією плямою іменами я не почувався погано. Насправді я насолоджувався, тому що це було доказом, що зі мною легко поладнати. Однак заява одного хлопчака показала мені, що я помилявся. — Як щодо «привида опери»? — він підняв руку, а потім вказав на мене. — Бачите, Йосуке буде ідеальним привидом! Декілька днів потому під час уроку музики ми тридцять хвилин дивилися відео мюзиклу «Привид опери». Привид носив маску на правій стороні обличчя, щоб приховати своє жахливе лице, тож той хлопчак, побачивши його, імовірно відразу подумав за мене. Ті слова певно задумувалися просто як незначний жарт, без наміру висміяти. Хоч декілька людей і захихотіли приховано, і навіть я подумав: «Ага, я зрозумів». Однак, коли наша тридцятирічна завжди лагідна класна вчителька почула його жарт, то просто вибухнула люттю. Вона грюкнула кулаком по столу, злісно прокричавши: — Хіба не знаєш, що є речі, які заборонено згадувати?! — а потім схопила жартівника за комір сорочки та змусила стояти перед усіма впродовж усього уроку. Це тривало допоки не пролунав дзвінок на обід. Очі хлопчака почервоніли від сліз, а атмосфера в класній кімнаті стала гнітючою. Відчувалося, наче через мене весела підготовка до фестивалю вже такою не видавалася. У кімнаті, в якій ніхто не говорив — чутно було лише тихе брязкання столових приборів — я усвідомив правду. Оу. Значить моя родима пляма не те, з чого можна сміятися та знущатися. Це недолік, і такий серйозний, що дорослі через нього мене жаліють. Порівнюючи з «вадами», як окуляри, чи пухкість, чи веснянки, які всього лише привертають до себе увагу, ця пляма була іншого роду вадою — вона змушувала інших відверто мені співчувати. З того дня у четвертому класі я став незвично тривожним через погляди інших. Коли я усвідомив цю правду, то став помічати, що куди більше людей, ніж я думав, звертали увагу на мою родиму пляму. Можливо я надумував собі, або так дійсно подіяла палка промова вчительки, проте більшість однокласників стали негативно ставитися до моєї родимої плями. В усякому разі я і сам зненавидів цю пляму, що вкривала моє лице. Я почав шукати в бібліотеці, як її позбутися, однак моя схоже відрізнялася від звичайних спадкових плям, таких як Невус Ота чи Монгольська пляма, тож я не знайшов ефективних методів по її видаленню. Бували також випадки, коли вони з часом самі зникали, але такі дива, схоже, траплялися лише зі світлішими плямами, ніж моя. Коли я був молодшим, моя мати тягала мене по різноманітним лікарням, проте все виявлялося безуспішним. Опісля ця тема роками не піднімалася в нашій родині, проте побачивши, що я того літа зненацька знову почав відчайдушно оглядати пляму, мати знову почала водити мене по лікарнях. Я пам’ятаю, як у кожній з колонок грала одна й та сама музика. Люди в залах очікуваннях, які теж мали якісь захворювання шкіри, відразу відчували полегшення, коли бачили пацієнта, у якого все було куди гірше, ніж у них. Відвідуючи всіх цих дерматологів, я дізнався, що є люди, яких прокляли куди серйознішими проблемами зі шкірою. Але від цього факту легше не ставало. Навпаки, я стомився бачити скільки безпричинних хвороб існувало у світі. Моя ситуація, звичайно, не була найгіршою. Проте це не означало, що так буде завжди. З часом моя скопофобія² почала погіршуватися, а з цим ставала дивнішою і поведінка, через що я став більшим диваком, через що я ще більше жахався поглядів оточуючих — це безкінечне коло згодом досягло такого піку, що я ледве розмовляв з кимось у школі. Я був одержимий параноєю, думаючи, що всі відчували огиду при погляді на мене, та не міг повірити навіть в найдружніші усмішки.   Однієї ночі я прокинувся від раптового холоду, невідомо чому його відчувши. Не схоже, що я підхопив застуду, та і температура навколо була приблизно двадцять один градус, а все одно тіло нестерпно трусило. Я рвучко підхопився на ноги, стрибком опиняючись біля шафи, щоб дістати звідти пухову ковдру, а потім вернувся назад, кинув її поверх легкої ковдри, якою до сього укривався, та пірнув у ліжко. Навіть вранці мене продовжувало трясти. Через це я пропустив день у початковій школі, а наступного дня неохоче натягнув зимове пальто, щоб піти до школи. Моя мати запідозрила, що це була вегетативна атаксія³ та почала таскати мене по різним лікарням, проте там лише розводили руками, не знаючи, як мене лікувати, тільки прописали відлежатися вдома. На щастя, окрім ознобу інших симптомів я не мав, тож поки буду тепло вдягатися, це ніяк не вплине на моє життя. І ось так у мене трохи раніше розпочалися літні канікули. Це було промерзле літо. Допоки навкруги дзижчали цикади, я обкутувався товстими ковдрами, попиваючи теплий чай. Уночі я наливав у пляшку гарячої води та притуляв до себе, поки засипав, тремтячи. Коли батьки йшли на роботу, я нишком вибирався на вулицю, щоб вдихнути свіжого повітря; цікаво, що думали сусіди, бачачи мене у купі ковдр під палаючим сонцем. Коли мати зрозуміла, що вегетативну атаксію викликав стрес через родиму пляму, вона перестала цікавитися моїми днями в школі. — Що ж, просто відпочивай, — ось і все, що тоді вона сказала. — Не хвилюйся, якщо тобі невдовзі не стане краще. Насправді, краще може подумаєш, як впоратися з цим ознобом? Якби я продовжував перебувати в такому стані до зими, то що б тоді зі мною було? Бо навіть у літні дні, коли температура перевищувала тридцять два градуси, я відчував, наче знаходжуся на арктичному полюсі. Якби температура навколо впала нижче нуля, то я б напевно змерз до смерті. Чи може б впав у гарячку та вибіг роздягнутим у сніг. Проте я так і не отримав шансу дізнатися це. Через двадцять днів, коли мої літні канікули розпочалися трохи раніше, озноб пройшов сам собою, наче його ніколи і не було. Просто скажу, що все це сталося завдяки Хаджікано Юі . *** Мій перший день у старшій школі привітав мене приємною погодою. Просунувши руки у рукави білої літньої сорочки та взувши нові лофери, я відчинив двері, відразу потрапивши у обійми спеки, якою просочився навіть асфальт. Схоже, що якийсь старець поливав свій сад, тому що чорна дорога сяяла краплями води. Стовпи електропередач та дерева відкидали виразні тіні, а від високих фукі, що росли на порожній ділянці, пахло травою. Від усіх цих відчуттів трохи запаморочилося в голові. Цього року мені виповниться шістнадцять, однак початок літа досі відчувався, як у перший раз. Проте, гадаю, я і цього разу не звикну до нього. Літня пора року приносить зі своєю появою надмірну кількість бажання жити. Сонце випромінює світло в десятки разів сильніше, дощові хмари рясно поливають основою життя землю, рослини ростуть в геометричній прогресії, комахи гудять як божевільні, а люди в захваті танцюють у спеці. Однак поруч із життям завжди крокує нога в ногу смерть. Причиною, чому історії про привидів стали нерозривною асоціацією із літом, є не простий факт того, що вони допомагають забути про спеку. Можливо, ми всі несвідомо зрозуміли, що чим сильніше палає вогонь, тим швидше він згасає. Це надмірне бажання жити потребує багато енергії, за що нам доведеться пізніше розплачуватися. У всякому разі, ми ховаємо спогади про ці надмірні життя та смерть у нашій пам’яті до наступного літа, де з кожним днем вони все більше й більше блідніють. Тому нас і дивує це кожного разу — розуміння того, наскільки все ж таки літо насичена пора року.   Неправильно прикинувши, я думав, що вийшов із дому з купою запасу часу, проте дістався станції якраз перед прибуттям потягу. Всі пасажири вже висипалися на платформу, я почув, як заскрипіли гальма. Коли я показав працівнику свій проїзний та пройшов крізь турнікет, то почув, як позаду хтось підбадьорливо звернувся до мене: «Приємної поїздки!». Обернувшись, я зрозумів, що то був контролер, який зазвичай відверто витріщався на мою родиму пляму. Хоч мені це і видалося дивним, я просто пішов далі та сів на потяг. У вагоні, в якому я опинився, повітря просочилося запахами поту та тютюну, через що я відразу відчув огиду. Озираючись навколо у пошуку вільного місця, я помітив біля стіни двох дівчат, вдягнутих у різні форми старших шкіл — одна з них вказувала на мене. Я застогнав, зрозумівши, що сміються вони знову з моєї родимої плями, і зухвало окинув їх поглядом — дівчина відразу, наче замислившись, що не так зробила, ніяково опустила очі, сором’язливо усміхаючись. Подібну реакцію я отримував надзвичайно рідко, тому дещо розгубився. Ще й нещодавно той працівник привітався зі мною; може світ став трохи м’якше поводитися з іншими, поки я лежав у лікарні? Я похитав головою; ні, такого просто не може бути. Можливо у всіх просто настрій піднесений через настання літа. Я зійшов з потягу трьома зупинками пізніше, вливаючись у натовп школярів, одягнутих у таку саму, як у мене, уніформу, та попрямував до школи — шлях зайняв десь приблизно півгодини. Мабуть поблизу була ще й початкова школа, тому що повз нас проходила велика кількість учнів різних класів. Кожен третій з них дивився на мене та ввічливо зі мною вітався. Я вагався, проте вітався з ними у відповідь. Якщо від станції йти просто прямо, перетнути залізничний переїзд та потрапити у багатолюдний житловий район, то можна попасти в школу, в яку я й вступив: старшу школу Мінаґіса №1. Саму будівлю відшукати легко, проте парадні ворота були настільки малими, що їх можна сприйняти за задній вхід — тим, хто відвідував школу вперше, доведеться декілька разів пройтися вздовж заіржавілого паркана, щоб їх помітити. На загалом похмурій будівлі висіли три плакати, на яких невиразними літерами були написані досягнення невиразних клубів. Карнизи, до яких не дотягнувся дощ, темніли брудом, який неможливо було очистити та який виглядав як пошарпаність, якщо дивитися знизу. Я відвідував це місце лише двічі, але без сумнівів — це старша школа, якій до елегантного вигляду, як до місяця. Поки я йшов від станції до школи, то краєм ока помічав дивний рух. Зупинившись та обернувшись, я зустрівся поглядом зі своїм відображенням на дорозі. То це рухалося всього лише моє відображення. Я вже збирався піти далі, як дещо мене зупинило. Потужне, неспокійне відчуття. Застигнувши на місці, я оглянув себе з усіх боків, перевіряючи одяг — проте з уніформою було все гаразд. Сорочка застібнута на всі ґудзики, нічого з нею не сталося. Штани надягнуті правильно, не навиворіт, ремінь міцно їх опоясував. Але все ж я знову обернувся та вп’явся поглядом у найближче дзеркало. Так, щось не так. Я почав детальніше себе вивчати, намагаючись знайти, що саме. Проте само собою зрозуміло, що це почуття викликало побачене мною в дзеркалі. Не хвилюючись за те, що мої долоні стануть брудними, я відтер запорошену поверхню дзеркала і знову вп’явся поглядом у своє відображення. І тоді я зрозумів. Людина в дзеркалі виглядала так само, як і я. Однак вона не була мною. Хлопчиськові на склі не вистачало одного важливого елементу, який і робив мене мною. Відображення в дзеркалі було незнайомим, проте десь на підкірках свідомості з’явилося почуття ностальгії. Тому що саме так я час від часу уявляв собі ідеальну зовнішність, це було моє «якби все було так». Гігантська родима пляма щезла, не залишивши по собі й сліду, наче її просто стерли. Всі звуки, все і усі навколо відразу відійшли на інший план. Я вражено застряг перед дзеркалом. Відчуваючи сильне збентеження. Ззаду на мене налетів якийсь чоловік, від чого я ледве не впав. Я почув вибачення, проте воно зараз не мало для мене ніякого значення. Побачивши, що я просто продовжую витріщатися у дзеркало, чоловік нагородив мене сумнівним поглядом та пішов собі. А я боязко оглядав з усіх боків праву сторону обличчя, де раніше темніла родима пляма. Зрештою, я зрозумів, що це не якийсь трюк світла чи ілюзія, створена припорошеним пилом дзеркалом. Спало на думку, чи є якийсь безпомилковий спосіб визначити, чи все це було сном чи реальністю. Сни, у яких реалізуються бажання, навряд чи є рідкістю. Більшість снів створені на основі суміші дрімаючого занепокоєння та бажань людей. А сни, в яких ви позбуваєтеся чогось, що робить вас неповноцінним, напевно є одним з прикладів. Тому я і не міг відразу прийти у захват — спочатку треба підтвердити, що те, що я бачу реальність. Спершу я спробував закрити очі на десять секунд. Може це так виходить тільки у мене, проте коли уві сні я закриваю очі чи затуляю вуха, щоб завадити потоку інформації текти, то найчастіше цим руйную ланцюг асоціацій, а потім мене викидає зі сну. Коли мені сниться кошмар, і я розумію, що це всього сон, то застосовую саме цей метод. Проте минуло вже десять секунд, двадцять, тридцять, а я досі не відчував ніяких змін. Я почувався так само, як і до сього. Я відкрив очі та подивився у дзеркало. Воно, звичайно, показало моє відображення без родимої плями. Це не сон. Наразі поки буду думати про все так. Тоді маю нове питання. Що відбувається? Я відчайдушно замислився. Проте не тільки через недостачу сну в голову не лізли ніякі теорії, спроможні такими зватися. Десь в глибині серця я усвідомлював, що якщо не заспокоюся, то на думку так нічого й не спаде, а ніякі хвилювання точно не нададуть мені відповідей. Тільки якщо я не повірю в деяку абсурдну історію, то так і буду кружляти по колу, обдумуючи інші варіанти. Але я досі не міг її прийняти. Допоки я не почую про все саме від неї, то не зможу прийняти такого висновку. Хочу прямо зараз піти кудись, де є громадський телефон, проте я не знав, як це зробити, коли досі не орієнтувався у цьому районі. До речі, принаймні один телефон може ж бути десь у школі. Напевно піти зараз до неї буде найкращим рішенням. У всякому разі, я не можу стирчати посеред дороги вічно. Навкруги вже нікого не було, тож якщо не покваплюся, то не зможу вчасно прийти на перший урок. Я неохоче відвів погляд від свого відображення та подивився на будівлю школи, яку було помітно крізь проходи між найближчими будинками.   Незважаючи на те, що сьогодні був мій перший день у новій школі, все вмить перестало мати якийсь сенс. Хоч я і намагався слухати класного вчителя у вчительській, яка пропахла швидкорозчинною кавою, все одно не міг зосередитися. А вчитель тим часом давав усілякі, які тільки можливо, поради пристрасним тоном, говорячи більше, ніж потребувалося. «Приєднатися зараз до класу буде важко, без сумнівів, проте всі твої однокласники приємні люди, тож просто належно старайся і все у тебе буде добре»; «ти певно захочеш з усіма познайомитися до літніх канікул, тому щасти з цим»; і так далі. Вчитель виявився чесним тридцятирічним чоловіком із зачесаним та сяючим волоссям. Звали його Касаі. Через хвилин п’ять, як він почав усе пояснювати, в учительську увійшов інший учитель зі згорбленою спиною та щось прошепотів тому на вухо. Його настрій відразу зіпсувався, він сказав мені почекати трохи тут та пішов з кімнати. Коли Касаі пішов, я і сам вийшов, не питаючи ні у кого дозволу, та увійшов до вчительської вбиральні. Щоб знову перевірити, що моя родима пляма дійсно щезла. Я не міг нічого вдіяти з тривожним відчуттям, що якщо я хоч на хвильку відвернуся, все знову стане, як раніше. Тому що як просто вона щезла, так просто могла й повернутися. І, звісно, я просто безпідставно хвилювався. Плями дійсно досі не було. Не відриваючи погляду від дзеркала, я притулився до стіни, наче вмить втративши будь-які сили. З тих пір, як я так пильно вдивлявся у своє лице, минули роки. «Непогане личко», подумав я, наче воно не було моїм власним. І тоді я зрозумів, що не зможу і кроку зробити звідси. Напевно я відчув бажання хоча б секундою довше не відводити погляду від власного зображення, намагаючись закарбувати його в пам’яті. Якщо відвернуся, чи повернеться пляма? Якщо не буду дивитися у дзеркало і звикну до «себе без родимої плями», чи помітить мій розум, що тіло не відповідає моєму світосприйняттю і тоді створить її знову? Я не міг не хвилюватися за подібне. Напевно минуло пара хвилин або навіть більше двадцяти, перш ніж Касаі відкрив двері вбиральні та покликав мене. Почувши його «Гей, Фукамачі», я нарешті прийшов до тями. — Я розумію, що нормально хвилюватися у свій перший день, проте не пропадай так раптово. Ніколи не хвилюючись про подібне, мені було все одно на однокласників, з якими я невдовзі зустрінуся — проте я не горів бажанням цього пояснювати. Я вибачився за раптове зникнення, а Касаі поплескав мене по плечу. — Не накручуй себе. Все буде добре. Стоячи вже перед класом, я не пам’ятаю, що сказав їм, представляючись — гадаю, щось більш-менш зв’язне, що я десь колись почув, лише б все скоріше закінчилося. Голова була забита думками про зниклу родиму пляму, тож зараз був не час для усього цього. Судячи з похмурого обличчя Касаі, представився я доволі неохоче. Я почув, як між учнями здійнялися перешіптування. Перше враження про себе я залишив найжахливіше. Ну, я ніколи і не мав намірів стати дружнім у класі, тож мене не хвилювало, якщо всі вмить мене зненавиділи. Відсутність плями — не просто ілюзія. Зазвичай, коли люди вперше зі мною зустрічалися, то вони або зацікавлено витріщалися на неї декілька секунд, або відводили очі та намагалися не зустрічатися знову зі мною поглядами. Проте ніхто з цих учнів так не поводився. Вони, схоже, просто думали, що я мав погані соціальні навички. Після мого скудного представлення та обов’язкових оплесків від інших, Касаі вказав на пусте місце десь на кінці класу та сказав мені сісти там. Біля вікон стояли два ряди по сім столів, а в інших п’яти рядах було по шість. Моє ж місце знаходилося в тих двох перших у самому кінці. Йдучи до свого місця, я відчував на собі інакші ніж зазвичай погляди. Проте я не був впевнений, чи дивилися вони на мене із зацікавленням, думаючи, чому цей їхній однокласник прийшов до школи аж через три місяці після початку року, чи дивилися принижуюче, бо я не зміг нормально представитися. Після того, як Касаі повідомив ще деякі новини, ранкова класна година скінчилася та без затримок розпочався перший урок. Майже тридцятирічна вчителька англійської з коротким волоссям, схоже, не придала ніякого значення тому, що в класі раптово з’явилося нове лице. Я не сильно вслухався у її слова, витріщаючись на пусту сторінку зошиту та думаючи про свою родиму пляму. Я почув стрекіт чорних цикад, які засіли у деревах, що оточували шкільну стоянку для велосипедів. Усі учні, слухаючи вчительку, мали неабиякі серйозні лиця. Коли вони чогось не розуміли, то робили неспокійні вирази облич, а коли розуміли щось, чого не могли донедавна, то виглядали щасливими. Ці учні дуже відрізнялися від тієї зграйки, з якою я вчився у середній школі. Урок скінчився вмить ока, настала перерва. Мене не оточили відразу учні, яких з’їдала зацікавленість, та не засипали питаннями. Деякі з них лише косо на мене подивилися, оскільки я просто розсіяно сидів за столом, ні з ким не заговорюючи, і на цьому все. Половина учнів зібралася в групки та про щось розмовляла, а інша сиділа над зошитами та підручниками. Мені хотілося піти пошукати громадський телефон, проте не думаю, що десяти хвилин на це буде достатньо в школі, яку я не знав. Тому прийдеться почекати до обіду. Сонце нещадно світило прямо на мене, тому я відвернувся від вікна і подивився на переднє пусте місце, яке знаходилося не прямо, а правіше. Схоже, учень, який сидів за тим столом, не прийшов сьогодні до школи, проте і всередині столу нічого не було. На спинці стільця було написано число «1836» перманентним маркером. Що воно значило? Звичайно, що не номер місця. Пролунав дзвінок на урок, і розсіяні учні хутко кинулися до своїх столів. Не минуло й декілька хвилин, відколи розпочався другий урок, як мене вразила така сильна сонливість, наче на повіки поклали каміння — не знаю, чи то від нестачі сну минулої ночі чи дивних подій сьогоднішнього ранку. Не бажаючи дрімати в перший день, я ущипнув брову, відчайдушно борючись зі сном, проте, на нещастя, через декілька хвилин очі закрилися самі собою. Я спав якихось двадцять хвилин, але мені наснився дивний яскравий сон, у якому родима пляма повернулася. Вмивши лице у вбиральні, я підняв погляд та помітив її у дзеркалі. «Ах, ну звісно, то був лише сон». Мої плечі опустилися. Уві сні я почувався пригнічено, проте якось полегшено. Можливо, через те, що якою б огидною вадою вона не була, я якось притерся до своєї родимої плями, так довго з нею проживши. Або, може, я відчув полегшення від того, що тепер не доведеться відчувати тиск, бо зникла причина для відмовок, бо я позбувся значної перешкоди. Прокинувся я від того, що хтось тицьнув мене в плече. Знадобилося трохи часу, щоб усвідомити, що я зараз ні в палаті лікарні чи в своїй кімнаті вдома, а в школі, в класній кімнаті. А значить розбудив мене не доглядач чи хтось з батьків. Я подивився вправо. Мене розбудила моя сусідка, яка дивилася на мене так, наче була приголомшена, що хтось так необережно заклював носом рано-вранці у свій перший день. Замислившись, скільки ж я проспав, я сів та подивився на настінний годинник. Другий урок вже невдовзі скінчиться. Можливо вона розбудила мене для того, щоб я хоча б попрощався з учителем. Я схилив голову в її бік, дякуючи, проте вона вже перевела погляд на дошку. Схоже, вона відверто мене ігнорувала. Може намагалася цим сказати: «Я не потребую твоєї подяки». Можливо вона розбудила мене не з добрих спонукань, а тому що крики учителя на моє клювання носом спричинили б сцену, а їй попросту захотілося цього уникнути. Я підняв на неї очі. Чорне волосся сягало грудей, пасма якого приховували її гарні вуха; в око відразу впали акуратні риси лиця та тонка шия. На перший погляд її обличчя виглядало простим, проте, якщо придивитися уважніше, воно було неабияк гарним. Уніформа старшої школи Мінаґіси №1 у вигляді матроски сиділа на ній так, наче була виготовлена саме для неї. Дівчина виглядала майже комічно, серйозно дивлячись на дошку та показуючи мені тим самим, що є впертою, що з нею так просто не поладнати. Вона сиділа на диво дуже прямо, наче відвідувала якусь чайну церемонію, проте все одно якось нижче, ніж інші дівчата навколо. Простіше кажучи, така дівчина як вона відрізнялася від такого хулігана, як я. Сумніваюся, що наші погляди хоч у чомусь сходяться, навіть у тому, як треба тримати палички. Урок закінчився. Через сон, який мені нещодавно наснився, стало не по собі. Коли я встав зі свого місця, щоб піти до вбиральні та знову перевірити, чи дійсно пляма зникла, дівчина, яка раніше мене розбудила, пробурмотіла «ем…», звертаючись до мене. Проте спочатку я не помітив, що зверталися саме до мене. Якби я мав список людей, які самостійно вирішили заговорити зі мною, то там точно була б лише Хаджікано та зграйка нікчем, які не вписуються в рамки суспільства. Я ніколи і не мріяв про те, щоб хтось на кшталт неї, якій точно довіряють, як учні, так і вчителі, простяг першим мені руку. — З тобою вже все гаразд? — запитала ця дівчина, яка сиділа поруч зі мною, так буденно, наче зверталася до старого приятеля. Я сприйняв її питання лише як частину галасу, проте раптом почув дещо, що могло відноситися до мене, тому поспішно подумки прокрутив запитання та боязко глянув на дівчину, враховуючи ймовірність того, що звернулася вона саме до мене. Наші погляди зустрілися. — Ти говориш зі мною? — запитав я. — Так, — вона сильно кивнула. — Я тебе потурбувала? — Ні, все не так, просто, ем… — я невиразно пробелькотів. — Просто неочікувано, що така дівчина, як ти, перша зі мною заговорила. Обдумавши кілька секунд мої слова, вона трохи болісно усміхнулася. — Невже я виглядаю так, наче мені все одно на інших людей? — Ні, я не це мав на увазі. — Тоді що саме? — Просто, ну… Я подумав, що не сподобався тобі. З тією самою усмішкою дівчина схилила голову в бік. — Чому? Я не суджу тих, з ким ніколи не розмовляла. — Тоді ти зненавидиш мене пізніше. Вона знову стихла на декілька секунд, обмірковуючи мою відповідь. А потім раптом захихотіла, звужуючи очі. Напевно подумала, що я просто зі серйозним обличчям пожартував. — Як зневажливо, — мовила вона. — Чи тобі не подобається бути поруч з тими, кому ти припав до душі? — Не знаю. Не мав ще такого досвіду. — Он як? — дівчина елегантно усміхнулася кінчиками вуст. Напевно знову сприйняла це як жарт. — Я не брешу. Я дійсно ще нікому не подобався. — Так, так, я зрозуміла, — кивнула вона, зовсім мені не вірячи. Стримуючи роздратування, я зітхнув. — А ти, ти багато кому подобалася? — Я не знаю. Теж не маю подібного досвіду, — самовдоволено відповіла сусідка. Не сумніваюся, що то була звичайнісінька брехня. Я насправді не здивувався б, якби дізнався, що в неї одночасно закохуються декілька людей кожного разу, як вона сідає на потяг чи автобус. Я присів на своє місце, приголомшений, нічого не сказавши у відповідь. Тоді дівчина понишпорила у своєму рюкзаку, дістала звідти довгий прямокутний шматок паперу та поклала мені на стіл. — Що це? — спитав я. — Тандзаку⁴, — мовила вона, тримаючи кінчиками пальців інший шматок паперу та розмахуючи ним. — Їх роздавали у коридорі. Я взяла ще один про запас, проте віддам його тобі. — Тандзаку, га? Взагалі за григоріанським календарем Танабата⁵ закінчилася ще тиждень тому, а за місячним — почнеться ще не скоро, хіба ні? — На думку Оріхіме та Хікобоші почати тижнем пізніше чи місяцем раніше не така суттєва помилка. — Он як? — Ага. Тож, як товариші, які нікому не подобаються, нумо побажаємо Оріхіме та Хікобоші знайти когось, кому ми сподобаємося. Якийсь час я дивився на блідо-блакитний тандзаку, а потім повернув його дівчині. — Мені це не потрібно. Можеш використати мій заради себе. — Ем, не думаю, що Оріхіме чи Хікобоші виконають і моє бажання, — сказала вона, тримаючи ручку та дивлячись просто себе. — Проте це гарна нагода подумати про те, чого ти бажаєш. Якими щасливими вони б не були, люди, які не знають, чого хочуть, ніколи так цього і не отримають. Для цього і існують молитви, щоб люди зрозуміли, чого бажають. — Слухай, не те, щоб я все це ненавидів, — відповів я. — Правду кажучи, в мене нещодавно вже виповнилося одне бажання. Всього пару годин тому те, про що я мріяв уже довгий час, збулося. В мене таке відчуття, що якщо я зажадаю більшого, то згодом отримаю за це покарання. — Мої вітання, — мовила дівчина, кладучи на стіл ручку, щоб тихо поплескати. — Дуже заздрю. Чи ти бажав скоріше одужати?.. Або можливо піти до старшої школи? — Ні те, ні інше. Це більш особисте бажання. — Зрозуміла. Тоді напевно краще не буду розпитувати. — Буду вдячний. — Ну, тоді, — вона вказала на тандзаку, яке я тримав. — Натомість побажай щось для мене. — Що саме? — запитав я. — Волі, — відповіла вона. — Будь ласка, побажай, щоб я була вільна. Настала моя черга намагатися зрозуміти підтекст у її словах. Хоч по її лагідній усмішці я зрозумів, що сприйняти все можна і як жарт, якась крихта щирості все ж почулася у її голосі. — Добре, — ось і все, що я відповів, підхоплюючи ручку. А потім запитав: — До речі, як тебе звати? — Чіґуса. Оґіуе Чіґуса, — відповіла вона, не відриваючи погляду від тандзаку. — А ти Фукамачі Йосуке. — Так, я знаю. Коли продзвенів дзвоник на наступну перерву, ми знову почали розмовляти про щось незначне. Судячи по словам Чіґуси, я, схоже, навряд чи пропустив щось важливе — нічого, що вони встигли пройти, на щастя, не виходило за рамки мого самонавчання. Як тільки настала обідня перерва, я відразу вийшов із класної кімнати. Пірнувши в найближчу вбиральню, я втретє перевірив лице у дзеркалі, підтвердивши, що ніяких змін за цей час не відбулося. А потім, проклавши собі шлях крізь натовп людей у коридорах та на сходових клітинах, я спустився на перший поверх, щоб відшукати телефон. Потрібне мені я знайшов назовні біля торгового автомату — невдалий вибір розташування. Ось тут і почалися проблеми. Я не мав намірів самостійно зв’язуватися з тією жінкою. Я очікував, що коли опинюся в зоні чутності, то вона відразу сама подзвонить, але телефон наразі залишався смертельно мовчазним. Я присів на питний фонтанчик у коридорі та витер піт з чола. Прямо біля вікна дзижчали цикади так, наче змагалися у тому, хто гучніший. Учні один за одним підходили до торгового автомату купити щось поїсти. Можливо через купу людей навкруги вона так і не подзвонить. Якщо подумати, то ця жінка дзвонила тільки тоді, коли я був зовсім один, і поки без винятків. Напевно вийшло б незручно, якщо хтось, окрім мене, почув цю розмову. Прочекавши десять хвилин, я трохи зголоднів. «Напевно краще поки здатися і піти нарешті поїсти», подумав я. Бо я так можу просто вічність просидіти, чекаючи дзвінка, який так ніколи і не пролунає. У ті рази, коли вона дзвонила, я постійно відчував незвичне почуття тривоги. Піднявшись на другий поверх, я купив залишки оніґірі з шісо, а потім зупинився на хвильку у вбиральні, щоб перевірити лице. Який це вже за рахунком раз? Враховуючи, що раніше я ніколи не дивився у дзеркало навмисно, я за сьогодні напевно надивився в нього на два роки вперед. Вийшовши зі вбиральні, я попрямував на четвертий поверх у класну кімнату. Більшість учнів обідали та весело балакали зі своїми друзями, проте Чіґуси серед них я не помітив. Можливо вона пішла провідати друзів у іншому класі. Я присів на своє місце, і тоді хлопець, який сидів переді мною, раптом розвернувся та поклав лікоть на мій стіл. У нього було довге темне волосся та дружній вираз обличчя. Помітивши, які в нього підтягнуті ноги, я ненароком подумав, чи грає він у футбол. — У тебе були страшенно довгі весняні канікули, га? — сказав він, нахиляючись вперед настільки, що між нами залишилося менше тридцяти сантиметрів. — Гей, здається, що Оґіуе поклала на тебе око. Кльово, кльово. Чуваче, та я заздрю! Хоч мене і вразила його фамільярність, я спокійно відповів: — Ми лише декількома словами перекинулися. Це не означає, що я їй сподобався. Хлопець драматично похитав головою. — Ти кажеш так лише тому, що не знаєш Чіґуси Оґіуе. Хіба в тебе не виникло таке дивне відчуття, коли ти з нею говорив?.. Почувши це, я пригадав свої короткі розмови з Чіґусою. — Коли ти згадав це, то так, вона є трохи дивною. Схоже, вона звикла надто ввічливо поводитися. — Ось воно, — підхопив хлопець, піднімаючи вгору вказівний палець з неприємною посмішкою. — Вона вся така із себе принцеска. Не знаю подробиць, проте, мабуть, її родина доволі багата. Таке нескладно уявити. Порівнюючи зі звичайною школяркою, в поведінці Чіґуси відчувалася суттєва різниця, яка свідчила про краще виховання. Вона певно дихала зовсім іншим повітрям, їла іншу їжу, а ще її ростили з іншою філософією, ніж нас. — Я тільки не розумію от що, — поцікавився я вголос. — Навіщо такій заможній дівчині відвідувати таку віддалену школу? — Нам теж це здається дивним. Чому, як думаєш? Може намагається дізнатися, як воно, жити звичайним життям? — Для отримання подібного упередженого досвіду може бути лише одна причина. Не знаю, коли Чіґуса повернулася, проте вона раптом опинилася за спиною хлопця. — Ой, ти чула, — здивовано пробелькотів хлопець, намагаючись приховати те, як йому стало незручно. — Якщо збираєшся пліткувати про когось, то, зроби ласку, роби це там, де тебе не почують. Хлопець потягнувся рукою до потилиці, кілька разів її почесав, скуйовджуючи волосся, а потім зухвало відкинувся на спинку стільця. — Запитаю прямо, поки підвернувся такий шанс. Чому ти обрала цю школу, Оґіуе? — Щоб зрозуміти, як воно, жити звичайним життям, — скромно відповіла Чіґуса. — Схоже, хтось загострив зуба, — пожартував він з болісною усмішкою. — Сприймай все трохи простіше. Інакше ніколи так нікому і не відкриєшся. — Я якраз відкриваюся йому, — Чіґуса вказала на мене. — А ти цьому заважаєш. — Тоді вибачаюся, — зітнув плечима хлопець. Раптом з групи чотирьох чи п’яти учнів, які сиділи в іншому кутку кімнати, хтось його покликав. — Наґахора, воруши булками! Хлопець відгукнувся на це, потім сказав мені: — Ну, складай Оґіуе компанію, — хлопнув мене по плечу та пішов до своїх друзів. Він, імовірно, не така вже і погана людина. А ще не схоже, що він затаїв якусь образу на Чіґусу. — Він більше нічого дивного тобі не розповідав? — запитала Чіґуса. — Хочу поділитися, що він говорив: «це честь вчитися в одному класі з найгарнішою дівчиною у школі». — Він точно не розкидувався такими лестощами, — пирхнула вона. — Скажу на всяк, щоб уникнути будь-яких непорозумінь: моя родина точно не заможна. Ця чутка була правдивою, просто дуже давно. Тому що зараз у мене ідеальна середньостатична сім’я. Поки я обмірковував, наскільки величезна розбіжність у її та моєму розумінні поняття «середньостатична сім’я», я надкусив своє оніґірі та запив його чаєм. Чіґуса дістала зі свого рюкзаку ланч-бокс, який хоч і виглядав трохи дивно, проте привабливо, покритий лаком. — Чому це не пояснити, е… Наґахорі? — А навіщо? — вона схилила в бік голову. — Можливо, я досі хочу, щоб вони так неправильно думали. Можливо, мені приємно від того, що вони думають про мене, як про багачку, та тримають дистанцію. До речі, Фукамачі… Хочеш разом пообідати? — Я не проти, проте… Ем, я тебе не потурбую? Обличчя Чіґуси на якусь мить скам’яніло, наче їй щойно неприйнятно збрехали, проте вже в наступну вона прикрила долонею рот та розсміялася так, наче щось її сильно розсмішило. — Гадаю, це я повинна була тебе запитувати. Ем, Фукамачі, я тобі не заваджу? — Звісно, ні. Насправді, я тільки вдячний. — Вдячний обідати разом з найгарнішою дівчиною у школі? — Ага. — Хоч я знаю, що це жарт, ці слова роблять мене щасливою. Чіґуса підійшла до мого столу, поставила біля нього стілець на відстані приблизно тридцяти сантиметрів та присіла, притримуючи спідницю однією рукою. Її краватка з двома білими лініями при цьому трохи хитнулася. Я почув тихе, майже шепотом «смачного». Після уроків Чіґуса влаштувала мені тур по школі. Я не знав, чи зробила це вона з власної волі, чи той галасливий учитель її попрохав. Але, принаймні, їй це, схоже, не було не до вподоби. — Якщо тобі ще боляче ходити, то не вагайся про це казати, — сказала Чіґуса. — Гадаю, все буде добре, — я потоптався на місці, щоб перевірити свій стан, проте не відчув болі чи що щось було не так. Крізь відчинені вікна у коридорі я почув крики атлетичного клубу, звук ударів бейсбольних м’ячів о металеві бити, як хтось практикувався грі на тромбоні, а хтось з клубу легкої музики хаотично налаштовував гітару. Незабаром відбудуться міжшкільні збори та культурний фестиваль, тож усі були надзвичайно зайняті, намагаючись не зважати на спеку, яка царювала у будівлі. — До речі, Оґіуе, хіба ти не повинна бути зараз у клубі? — Не переймайся, — відповіла вона, кладучи долоню на груди та хитаючи головою. — Я записана в «клубі ікебан», проте щодо нашої активності… ну, ми загалом просто сидімо без справ та балакаємо. До речі, Фукамачі, ти вже вирішив, до якого клубу доєднаєшся?.. — Думаю, що ні до якого. — Точно, ти ж тільки вилікувався. — Та ні, з моїми ногами все гаразд. Я просто не можу уявити, що мені щось десь вдасться. — Ти надумуєш. — Може. Проте мої погані передчуття, як правило, підтверджуються. Чіґуса зупинилася та зазирнула в моє лице. Вона трохи відкрила рота, а потім вмить зімкнула губи, наче ще раз щось обдумуючи, і після того, як деякий час підбирала слова, зрештою, заговорила. — Насправді, Фукамачі… Говорячи відверто, я теж доволі пізно почала цей рік. Мені трохи нездужалося, через що я прийшла до школи тільки на початку травня. Зовсім нещодавно я навіть не могла ходити; я тільки півмісяця тому нарешті встала з інвалідного візка. Тому я розумію твоє почуття розгубленості. Наче світ залишив тебе позаду. Чіґуса видихнула, а потім усміхнулася, щоб мене підбадьорити. — Але я гарантую, що з тобою все буде гаразд, Фукамачі. Я впевнена, що у тебе все вийде. Не можу це довести, але відчуваю, що так все і буде. — Дякую, — відповів я. — Від твоїх слів я почуваюся краще. Ми продовжили наш шлях. Обходячи школу, ми пройшли повз багатьох людей, проте ніхто з них не проводжав мене поглядом, як це було, коли я досі мав родиму пляму. А можливо мене їх погляди просто не хвилювали, бо я почувався добре. У всякому разі, все точно завдяки тому, що моя родима пляма щезла. Мене здивувало те, наскільки легше стало жити в цьому світі лише з незначною зміною у зовнішньому вигляді. Обійшовши всю будівлю, ми змінили на вході взуття та вийшли на вулицю. Після того, як ми пройшли за школу, Чіґуса показала мені, де знаходяться кімнати клубів та другий спортзал, а потім раптом поплескала по плечу та вказала на когось на полі. Подивившись у той бік, я побачив Наґахору, який однією рукою махав нам, а іншою тримав пляшку. Як я і припускав, він є членом футбольного клубу. На ньому був надягнутий білий для тренування одяг, який вже встиг вкритися плямами бруду. — Здається, він чекає, щоб ти помахав йому у відповідь, — прошепотіла Чіґуса мені на вухо. Трохи в цьому сумніваючись, я все ж помахав йому, і Наґахора задоволено усміхнувся, піднімаючи верх великий палець. Відразу після цього їхній тренер почав роздавати вказівки, тому той квапливо кинувся до решти членів. — Він не поганий хлопець, — проінформувала мене Чіґуса. — Якщо закрити очі на його пристрасть до пліткарства. — Схоже на те, — я кивнув. Коли вона закінчила все мені показувати, час перевалив за сьому вечора. Навкруги різко стемніло, задзижчали нічні комахи, на полі увімкнулися ліхтарі, а клуб духових інструментів розпочав групову репетицію. Йдучи прямо до шкільних воріт поруч із Чіґусою, я подякував їй. — Ти багато мені сьогодні допомагала. Я вдячний. — Ні-ні. Це мені випала честь супроводжувати такого інтелігентного пана, — перебільшено мовила Чіґуса, киваючи, трохи повернувши голову вбік. — До того ж, не будь мене, хтось точно б з радістю взяв на себе роль гіда. — Не думаю. Єдиними, хто сьогодні заговорив зі мною, були ти та Наґахора. — Але всі так дивилися, наче бажали поговорити з тобою. — Зі мною? — я не зміг приховати щирого здивування у голосі. — Я їм щось не так зробив? — Ти дійсно песимістичний, Фукамачі, — усміхнулася Чіґуса. У тиші ми спустилися доріжкою до річки. Приблизно половина ліхтарів вздовж дороги не горіла чи слабо мерехтіла, а біля тих, що сяяли яскраво зібралися комарі та жучки. З сусіднього рисового полю безперестанно квакали жаби, десь у далині я почув як глухо гальмував потяг. Із вентиляції чийогось дому повіяло жареною рибою. Я замислився, що ніколи і не думав, що у свій перший день буду йти з кимось додому зі школи. Коли настав час іти різними дорогами, Чіґуса глибоко вдихнула. — Ем… Фукамачі. — Що б це не було? — відповів я жартома ввічливо, і її очі злегка усміхнулися. — Ну… так. Якщо тебе щось хвилює, не вагайся сказати про це мені. Будемо переживати разом. — А, зрозумів. Не обов’язково казати, що ти вирішиш це щось. — Так. Тому що на практиці мало хто може дійсно допомогти вирішити проблеми інших. — Безумовно, — погодився я. *** Можливо, просто можливо, я зможу жити повноцінним життям. Я почав так думати, коли невимушено гуляв вулицями поза станцією. Схоже, я сподобався Чіґусі та Наґахорі, а серед однокласників ніхто наче не виглядав поганим. Та і від навчання відставати не буду теж. Я не можу бути в цьому впевненим, адже минув лише всього один день, проте наразі нема про що хвилюватися. Ні — якщо і є про щось, то, звісно, про повернення родимої плями. Слова Чіґуси: «З тобою все буде гаразд, Фукамачі», — зробили мені дійсно щасливим. Але вона змогла це сказати лише тому, що не знала, як я насправді виглядаю. Не знала, наскільки я огидний. А я не знав, як довго ці зміни у моїй зовнішності протримаються. Якщо до призначеного дня я не завоюю серце Хаджікано, то моє лице стане таким, яким і було. Якщо моя родима пляма повернеться вже завтра, що тоді скаже Чіґуса, побачивши моє обличчя? Вона досі зможе упевнено сказати мені: «з тобою все буде гаразд, Фукамачі»? Або, можливо, як вона і сказала, я був надто песимістичним, і що відсутність чи наявність плями мало що змінювала. Тоді, може, я не стільки вже й багато проблем мав, як думав, а просто донині потрапляв у погані обставини… Як зазвичай, я просто намотував навкруги кола, роздумуючи, що думки інших ніколи не дадуть мені нічого знати. І все ж я не міг не думати про це. Я очікував почути відлуння дзвінка. В голові крутилося стільки запитань, які я хотів задати тій жінці. Наскільки далеко потрібно зайти з Хаджікано, щоб перемогти у цьому парі? Що більш важливо, так чи з’явиться переді мною Хаджікано? Коли? Чи може мені краще самому піти її пошукати? Я зупинився. Я хотів лише трохи побродити перед тим, як піти додому, але раптом зрозумів, що загубився. Я стояв на дорозі, не освіченій ліхтарями, на шляху до цього навіть торговий автомат не попадався, а бар’єрне огородження вздовж дороги прямо ледве виднілося серед високої трави. Але не схоже, що я надто збився з курсу, тому я просто продовжив йти, сподіваючись рано чи пізно натрапити на знайому вуличку. Проблукавши зблизька сорока хвилин, я нарешті дістався знайомого місця. Виявилося, що я зробив ціле коло, опинившись знову біля школи. Вона вже давно закрилася на сьогодні, тому, за винятком учительської на першому поверсі, всюди стояла темрява, яку розбавляли лише знаки виходу, розвішані то тут, то там, сяючи зеленим сяйвом. Тільки зараз я помітив, що поруч зі школою знаходилося святилище. Коли я завернув за кут, маючи намір обійти школу до фасаду, в око раптом потрапили яскраво червоні торії⁶. З обох боків воріт стояли статуї Інарі⁷, а за нами пролягли великі кам’яні сходинки, які вели до інших величезних торії на верху. Окинувши сходи поглядом, я прикинув, що там їх приблизно зі сотню, а пройшовши такий довгий шлях до цього, в мені навряд чи залишалася бадьорість підійматися ще й наверх. Я навіть ніколи не цікавився святилищами, та і навряд чи через нього проліг короткий шлях до станції. І все ж, я почав підійматися сходами, наче щось мене підштовхнуло це зробити. То виявилося ще тим випробуванням. Я вже підіймався нескінченну кількість хвилин, сорочка просочилася потом. Обабіч росли високі кедри, чиє коріння пролізло деінде під кам’яні сходи, вище їх підіймаючи. Досягнувши вісімдесятої сходинки, я перестав рахувати. Озирнувшись униз, я поклав долоні на коліна, намагаючись віддихатися, а потім звільнив від думок голову та продовжив шлях. Я вже почав відчувати біль у раніше пошкоджених ногах, проте не міг повернути, коли вже зайшов так далеко. Подолавши останню сходинку, я опинився на рівній ділянці, шириною приблизно ширше за двадцятип’ятиметровий басейн. Схоже, що це було не просто святилище, а ще й парк; гойдалки, гірки та лавки майже сором’язливо забилися в кутки. Судячи з високої дикої трави під лавками, сумніваюся, що це місце часто відвідували. Я повернувся та побачив старшу школу Мінаґісу №1 і райони навколо неї як на долоні. Присівши на сходи, я тяжко зітхнув, оглядаючи школу, домівки та супермаркети унизу. Холодний вітер лоскотав покрите потом тіло, даруючи приємні відчуття. Відчувши, що я насолодився скромним видом, я піднявся, щоб ще раз пройтися довкола, перш ніж повертатися. І саме тоді позаду пролунав якийсь звук — наче іржавий метал ковзав по чомусь. Я дійсно злякався, почувши його. Говорячи собі, що це всього-на-всього скриплять від вітру гойдалки та гірки, я глибоко ковтнув, озираючись. Побачивши, звідки лунає дивний звук, я ледь не скрикнув. На гойдалці хтось сидів. Через темряву я не міг розгледіти її лице, проте судячи з росту та загального вигляду, там сиділа дівчина десь мого віку. На ній майоріла вільна, поношена біла сорочка та була надягнута коротка спідниця, тож можна подумати, що дівчина щойно вийшла зі своєї кімнати. У таку годину, в такому місці ще й так одягнута, одинока дівчина на гойдалці мала дійсно дивний вигляд. І навіть не було потреби себе питати: «що, небес заради, вона тут робить?» Вона відкинулася на спинку гойдалки та дивилася угору. Там нагорі розкачувалася мотузка. Мотузка, звисаюча з жердини, була зв’язана в кільце — подібне можна зустріти на гімнастиці. Проте кільце було трохи широке для цього, що здалося дивним. Так, з першого погляду можна сказати, що зав’язала цю мотузку дівчина, яка сиділа на гойдалці та яка збиралася надіти її собі на шию. Мотузка висіла не прямо над однією з гойдалок, а посередині між ними; під нею стояла купа старих книжок, які, можна подумати, принесли сюди з найближчого звалища. Наче якийсь п’єдестал, книжки були розташовані трохи позаду висячої мотузки, тож надівши її собі на шию, дівчина зможе легко зробити крок уперед, а решта справи вже за гравітацією. Прямо в цю мить дівчина якраз збиралася привести цей план у дію. Вона повільно сповзла з гойдалки та зняла босоніжки. Обережно вставши на кіпу книжок, вона потягнулася до мотузки та накинула її собі на шию. Дмухнув сильний вітер, зашуміли дерева. Схоже, вона досі не помітила, що окрім неї у цьому парку був ще дехто. Я поступово наближався до гойдалок, бажаючи бути готовим діяти негайно: почати її переконувати, чи витягувати звідти, чи щось ще, не важливо — якщо вона наважиться на дещо необачне. Я сфокусувався на власних кроках, щоб не видавати своєї присутності, а цвіркуни тим часом задзижчали тільки гучніше. Їхнє рівномірне цвірінькання заповнило собою простір, відчуття часу та відстані стали поняттями нечіткими. Якщо не буду обережним, то можу перечепитися та впасти. Відчуваючи, як потроху кружиться голова, я просувався вперед крок за кроком. І коли я вже майже був на безпечній відстані, дівчина раптом помітила повзучу тінь і подивилася прямо на мене. У наступну мить сталося не «щось необачне», а просто дівчина здивувалася, через що ненароком оступилася. Через мою присутність вона впала назад — якщо намагалася померти, перш ніж я б зміг її зупинити, то слід було падати вперед. Але можливо моя поява налякала її, тому вона спробувала визволитися з мотузки та зійти з п’єдесталу. Проте через поспіх мотузка не послабилася, а навпаки тільки стягнулася навколо шиї дівчини через те, що та втратила рівновагу — і відразу з цим вона послизнулася на книжках, як, спочатку, й планувалося. Кіпа розсипалася, нога дівчина просвистіла у повітрі. Мотузка з глухим звуком затягнулась сильніше. Якусь мить я нічого не міг вдіяти. Тому що, хоч до цього я і думав: «Я мушу її врятувати», — то раптом мене вразив переляк і навпаки з’явилося відчуття, що треба бігти якомога далі звідси і якомога швидше. Я вперше опинився у подібній ситуації, коли чиєсь життя висіло на волосинці. Я чомусь відчув, що якби не спробував її врятувати, то якась зловісна темрява навколо її смерті отруїла б і мене. Тож перед тим, як тіло само зрушило з місця, беручи верх над будь-якими причинами, я завагався. Я рвучко кинувся вперед, підбігаючи до дівчини та кладучи руку під її праве стегно, щоб підняти її тіло. Лівою рукою я нашарив шию дівчини та схопився за мотузку. Проте через вагу дівчини мотузка сильно затягнулася і не так просто було скинути її. Дівчина тяжко закашляла. Поки я наосліп возився з вузлом, дівчина раптом вчепилася мені в руку настільки люто, що я не очікував відчути подібну силу від її маленького тіла. Розв’язувати мотузку ставало дедалі важче. Я роздратовано вчепився пальцями в її тіло, а вона у відповідь лише відчайдушніше забилася. Було таке відчуття, наче минали не секунди, а хвилини. Права рука вже починала німіти, коли мотузка нарешті розв’язалася. Від полегшення я послабив хватку і, все ще утримуючи дівчину, впав уперед. Перш ніж я встиг усвідомити, її обличчя опинилося дуже близько. Завдяки місячному сяйву, а ще тому, що очі вже звикли до темряви, я зміг чітко її розгледіти. Однак не відразу зміг прийняти те, кого побачив. Подібне не могло статися, переконував я себе, вперто відмовляючись вірити в побачене. Але в той же час я ось що подумав: «Значить, час нарешті прийшов». І я покликав її по імені. Вперше за ці три роки. — Хаджікано. Дівчина широко розплющила очі. Від поту її волосся прилипло до щоки та шиї, а через кашель її очі трохи засльозилися. — Йосуке?.. — пробелькотіла Хаджікано хрипким голосом. Наше дихання збилося. Спочатку я думав, що саме через це ніхто нічого не промовляв далі. Але навіть коли я перестав задихатися, то все ще не міг вичавити й слова. Горло пересохло настільки, наче я ковтнув відро морської води. Я думав, що в голові буде купа думок. Що коли я нарешті зустрінуся знову з Хаджікано, то навіть не буду знати, з чого почати, а сказати їй хотілося багато чого. Так я собі все уявляв. Проте реальність відрізнялася. З рота не пролунав і єдиний писк. Я не міг прийняти реальність, яку бачив перед собою. На лиці Хаджікано тьмяніла гігантська родима пляма. — Прибери її, — сказала вона. Прийшовши до тями, я прибрав руку з її спини та піднявся, відступаючи. Хаджікано мляво піднялася слідом, поклавши руки на коліна, а потім обтрусила з одягу бруд. Декілька разів прокашлявшись, не сказавши й слова подяки за те, що врятував її, вона пройшла повз мене до входу в парк. Я не зміг піти за нею. Навіть не зміг обернутися, а просто застряг на місці, як дурень, витріщаючись на те, як гойдається гойдалка з пронизливим скрипом. Не знаю, як довго слухав цей скрип. Коли голова нарешті знову запрацювала, я вже втратив Хаджікано з поля зору, майже повіривши в те, що минулі події мені наснилися. Проте звисаюча з жердини гойдалки мотузка та розкидана кіпа книжок не дозволили мені в це повірити. Своїм видом вони наполегливо кричали, що хтось тут нещодавно намагався позбутися життя. Хмари закрили собою місяць, парк відразу накрила густа темрява. Гойдалка нарешті змовкла, проте вібрація від тертя іржавого металу, здається, назавжди залишилася тут відлунням. Десь вдалині я почув дзеленчання телефону. Ноги самі собою понесли до нього, перш ніж я зміг щось обдумати. Нерозсудливо стрибаючи по кам’яних сходах, я майже не падав з них — не стане несподіванкою, якщо в результаті я сильно постраждаю, через що прийдеться знову відлежуватися в лікарні чотирнадцять тижнів. На останніх десяти сходинках я широко стрибнув, приземляючись на землю. Намагаючись вгамувати тяжке дихання, я прислухався, відшукуючи телефон. «Що ти робиш?» набатом стукало в голові. «Що для тебе найважливіше? Хіба не слід піти за Хаджікано, а не випитувати у жінки інформацію? Що тобі справді зараз треба робити? Ти не можеш бути впевненим, що вона не спробує знову скоїти самогубство, якщо ця спроба не вдалася. Хаджікано пішла від тебе і прямо зараз може вже знову спробувати десь повіситися. А найбільшою проблемою є те, що це не Хаджікано втекла від тебе. Ти втік від Хаджікано. Відразу так перелякався, побачивши, що вона виглядає по-іншому. Ти вирішив, що все це занадто для тебе і струхнув. Доказом є те, що коли Хаджікано йшла геть, навіть не кинувши на тебе і єдиного погляду — так, все вірно, ти відчув полегшення. «Я радий, що вона зі мною не заговорила», подумав ти. Якщо прямо зараз не кинешся вслід за нею, то і наступного разу втечеш. І після наступного разу, і після після після наступного разу теж. Задоволений цим? Ти справді цим задоволений? Я запитаю знову: що для тебе найголовніше?» Я завмер. І почув дзеленчання, що лунало з телефонної будки на кутку вулиці. Якщо у мене і виникли запитання — наприклад, чому я зміг почути дзвінок, якщо будка знаходилася так далеко та ще й була зачинена — то ці думки вмить щезли, як тільки я побачив малу й далеку фігуру Хаджікано, котра проходила повз схилу, обрамленому вуличними ліхтарями. Якщо побіжу так швидко, як можу, то, можливо, зможу її наздогнати. Але одночасно з цим я подумав: «І що я зроблю потім? Що мені їй сказати? Як, заради небес, треба вести себе з дівчиною, яка декілька хвилин тому намагалася себе вбити?» Поки я вагався, підійшовши до будки та поклавши долоню на ручку дверей, Хаджікано все віддалялася. І коли я вже майже здався, говорячи собі, що вона вже надто далеко, я помітив кинутий на дорозі велосипед. Напевно із замком, тож використати не вдасться — і я відмахнувся від цієї ідеї. «Воу, воу», запанікував голос у голові. «Чому ти кажеш таке, навіть не спробувавши? Подивись, просто подивись на нього, хіба ти бачиш десь на ньому замок? Напевно велосипед поцупив якийсь шибеник, покатався на ньому та й полишив тут, тому на ньому точно немає замка. І якщо ти так почуваєшся, то чому б не відповісти на дзвінок, поговорити з тією жінкою, а потім кинутися наздоганяти Хаджікано? Чому не зробити ось так? Просто визнай. Ти не хочеш іти за Хаджікано». Хаджікано поглинула темрява. Я ввійшов у будку та безсило зняв слухавку. — Тож, як почуваєтеся після того, як зникла ваша родима пляма? — запитала жінка. — Вже забув про це. Щойно сталося дещо важливіше. — Зрозуміло, — відповіла вона, сміючись так, наче все знала. — У будь-якому разі, умови виконані. Ваша родима пляма щезла, ви возз’єдналися з вашою коханою. Тепер я буду з нетерпінням чекати тридцять першого серпня. Я тремтяче зітхнув. — Гей, у мене є питання… — Що таке? — Обличчя Хаджікано, — вичавив я. — Якого біса на ньому з’явилася та родима пляма? Я почув, як на тому кінці повісили слухавку. Я поклав свою на місце, з’їхав спиною по стіні, опускаючись на підлогу, та подивився на стелю. Не минуло й п’яти секунд, як знову пролунав дзвінок. Я потягнувся до слухавки, щоб відповісти. — Забула сказати вам одну важливу річ. — Не переймайтеся, ви явно забули сказати не одну. — Щасливого шістнадцятиріччя. І жінка знову повісила слухавку. — За це дякую, — сказав я, знаючи, що вона вже мене не почує. Вийшовши з будки, я понишпорив у кишені у пошуках зім’ятої пачки сигарет. Засунувши зігнуту сигарету в рот, я запалив її. Частки фільтру впали на сухі губи, лущачи шкіру. Потекла гаряча кров, залишаючи на білій частині сигарети відбиток вуст, наче помада. «Зараз все справді стає клопітким», подумав я, наче був лише спостерігачем, роблячи першу затяжку. І ось так почалося моє шістнадцятирічне літо. 1 — одна з чотирьох великих часток кори головного мозку, осередок центру зору, містить більшу частину анатомічної області зорової кори. 2 — страх, коли на тебе витріщаються, оглядають наче під мікроскопом. 3 — насправді ознобу, як симптому при ній немає, тому не знаю, чому використали саме цей термін, можливо через те, що при атаксії посмикується тіло від різних причин, у тому числі й від неврозу. 4 — невеликі смужки кольорового паперу, на якому пишуть адресовані до божеств бажання та вішають їх на гілки бамбука. 5 — або фестиваль Зірок в Японії. Національне свято любові, яке святкують 7 липня. Фестиваль Танабата виник із давньої китайської легенди — романтичної історіі про двох закоханих на ім'я принцеса Оріхіме, швачка, і Хікобоші, пастух. Танабата, або Фестиваль зірок, включає японську традицію, згідно з якою люди пишуть свої побажання на маленьких різнокольорових смужках паперу (тандзаку) і вішають їх на гілки невеликого декоративного бамбукового дерева. 6 — ворота перед синтоїстськими святилищами у Японії, які уособлюють межу між суєтним і божественним просторами, позначаючи вхід до світу богів. 7 — японський камі (божество) родючості, рису, сільського господарства, лисиць, промисловості та світового успіху, один з основних камі шінто. Представлений як чоловік, жінка, або андрогін, Інарі інколи виглядає як колектив з трьох або п'яти камі.