[Побічне завдання завершено: Лекція в Університеті]
: Валюта магазину +0,5
Туалет... Та де ж він? Мені терміново потрібно туди...
Це підтверджувало, що я не був Декулейном.
Навіть якщо частина його особистості передалася мені, то це лише частина, а здебільшого «я» залишився собою, Кім Уджіном, тому мій шлунок болів від накопиченого, непомітного для мене стресу.
Гроу-у-у...
Наразі єдиним, хто знав, що щось не так, був я.
Але ззовні мав ідеальний образ.
— ...
Йдучи коридором, дівчина навпроти раптово зупинилась.
Тому відстань між нами природно зменшилася. Аж поки я не опинився на відстані витягнутої руки, зупинившись.
— Давно не бачились.
Вона першою схилила голову в привітанні.
Це була дуже вродлива дівчина.
Біле тонке волосся та чисті, крижані очі, що нагадували мені ту криваву сцену, яку бачив на моніторі перед тим, як опинитись тут.
Вісім із шістнадцяти смертей Декулейна, були пов'язані з нею.
— Давно не бачились...
Її ім’я Джулі, наречена цього тіла.
І це також персонаж, який у майбутньому підніметься на вершину лицарської ієрархії.
— Як твої справи?
Це було питання, на яке у мене не було відповіді.
Я кинув на неї погляд без будь-якого виразу емоцій. Якби вона була слугою, то, не витримавши мого погляду, опустила б очі, але Джулі мовчки чекала.
Зрештою, прийшлось відповісти:
— Добре.
Це було найкраще, що зміг придумати, однак Джулі нахмурила свої непохитні до цього часу брови.
Вона глибоко вдихнула і сказала:
— Ти пам’ятаєш обіцянку, яку дав мені минулого тижня?
Я застиг і подивився їй в очі. Глибоко в цих красивих очах палав вогонь ненависті.
— Ти порушив обіцянку.
— ...
Взагалі не зрозуміло, про яку обіцянку вона взагалі говорить.
Кивнувши, я спробував пройти повз. Мені дійсно потрібно в туалет.
Джулі ступила вбік і перегородила мені шлях.
— Знову, як завжди?
Ця жінка не давала мені втекти. Вона дивилася на мене з холодним, як лезо, обличчям.
У цій ситуації єдине, що міг би зробити, так це сказати:
— У нас була якась обіцянка?..
Ну я дійсно цього не знав, але по моїй шиї все одно пробігли сироти. Здається, гнів Джулі відчувався навіть на відстані.
Шкіра свербіла. Спина пекла. Мені дуже хотілося почухатися, але це чортове благородне тіло не дозволяло такої низької поведінки.
Натомість я продовжив говорити трохи незграбні речі.
— Серйозно питаю. У мене була гарячка, тому я міг дещо забути.
— Хах.
Обличчя цієї дівчини було сповнене відчаю.
Це було більше схоже на жаль, ніж на злість.
— Чорт забирай. Тепер ти зовсім з'їхав з глузду…
Вона звернулася до свого нареченого холодним і відстороненим тоном, у якому змішалися смуток і зневіра.
— Йди геть, — сказала вона відійшовши вбік.
Навіть пройшовши трохи далі, моя потилиця все ще свербіла від її погляду.
Залишивши коридор і увійшовши у гостьовий туалет, я озирнувся, щоб упевнитися, що ніхто не заходить. І тільки після цього зміг зробити те, що так хотів.
— Ледь не здох від цього свербежу…
Я почав чухати спину і шию, мені нарешті ставало легше.
Здається, що життя з таким характером, який не дозволяє навіть почухати щось не оглядаючись на місце й ситуацію, дуже швидко і нестерпно закінчиться.
* * *
Джулі довго стояла на тому ж місці, навіть після того, як Декулейн пішов. Гнів і біль, які накопичувалися в її серці, палали жаром.
Вона намагалася стримувати ці емоції, але Декулейн виявився хитрішим, ніж вона думала. Врешті-решт він був членом ради університету
— Чорт!
Несподівано, в коридорі з’явилася молода чарівниця рангу «Ефір» з гостроконечним капелюхом. Вона була головою ради, перспективним кандидатом в архимаги і всього лиш однією сходинкою позаду до рангу «Вічності», що дає безсмертя. Проте з усіх знайомих, її особистість не сходилась з характером Джулі найбільше.
Щойно у них зійшлися погляди, то вона прикрила рот руками.
— Боже мій, та це ж дружина професора Декулейна!
— ...
Вони ще не були одружені, але Джулі вже знала, що «цей» тип не називав їх так, тому змирившись, вона просто кивнула.
— Лекція була чудовою! Як і очікувалось від старшого професора, він дуже добре пояснює! Я в захваті від його лекції! Мені б хотілось навчитися його методу викладання.
— Знаю. Бачила.
Вона спробувала так обірвати розмову, але голова ради чіплялася за кожну дрібницю.
— Йой, справді?! Ти так підтримувала свого чоловіка? Ви нарешті ладнаєте?
— ...
Вона ніколи не хотіла підтримувати його як «дружина».
Сьогодні Джулі прийшла, щоб на власні очі побачити, чи дотримається Декулейн обіцянки.
Вона чітко дала йому зрозуміти:
Якщо Декулейн хоче зберегти свою шляхетність, то повинен зізнатися всім у своїх обманах і попросити вибачення. І тільки тоді вона залишиться з ним, навіть якщо світ навколо впаде.
Все одно, якої ганьби зазнають вони через скасоване заручення, але вона не готова бути з таким чоловіком, навіть заради честі сім’ї.
Це відображення переконань, які вона прагне зберегти як лицар...
Лише це.
Вона була певна, що він виправиться.
— Що ж сталося? Сьогоднішня лекція була чудовою.
Всупереч своєму природному благородству, Джулі кивнула, стискаючи зуби.
Декулейн у підсумку порушив обіцянку.
Досягнення, які він здобув, були результатом крадіжки й шахрайства, а не його власних зусиль. Він навіть не визнав цієї підлості й корупції.
Навіть на це у нього не вистачило сміливості. Тепер їй справді слід було відмовитися від цих заручин.
Він назавжди залишиться таким же жалюгідним серед своїх підлеглих, якими він маніпулює, і у своєму власному обмані...
— Ну й нудно ж з тобою. Удачі! Я йду!
Голова ради пішла з надутими губами.
Джулі так і залишилася стояти на мармуровій підлозі, наче пустила коріння. Глибоко всередині неї вирувала збурена суміш спотворених почуттів, яка, здавалося, ось-ось її поглине.
Він Юклайн.
Вона Фрейден.
В її голові лунали слова, які їй хтось колись сказав.
«Декулейн, який виділяється як здатний чаклун, і Джулі, що має талант обдарованого лицаря. Якщо кров наших двох знатних родів об’єднається, це буде вигідно, як з боку спадковості, так і політично»
Однак з часом обидві сім’ї дізналися, що магічний талант Декулейна був нічим іншим, як посередністю.
Декулейн всім збрехав та став професором, назвавши себе «Генієм інтерпретації Магічних Кіл»... Після однієї події, джерело його теорій вичерпалось.
Якби жодна зі сторін не була пов'язана з центральною політикою або якби родини мали менш престижний статус, то хоча б одна з них розірвала б заручини.
Їм було легше один з одним через взаємну повагу, як між престижними сім'ями.
Якщо жоден з них не виступив би проти іншої сторони, заручини не розірвали б, а навіть якби й розірвали, гріхи Декулейна все одно не вийшли б на світло.
Тому Джулі вирішила змусити Декулейна самостійно виправити свої помилки.
Втім, він вчинив жорсткіше, ніж будь-коли, заперечуючи свої ж пороки.
Якщо так, тепер їй доведеться діяти самій.
Цей огидний шлюб треба закінчити.
У будь-якому разі, ця історія має дійти до свого фіналу…
— Ви в порядку?
Обізвався тихий голос лейтенанта, що стояв у неї за спиною наче тінь.
Його звали Верон, чоловік з чорним волоссям, що прикривало його обличчя.
Джулі похитала головою, не обертаючись до нього.
— Все добре. Вже час лекції. Ходімо.
Вона рушила вперед, а за її тонкими плечима йшли багато підлеглих.
Пряма спадкоємиця родини Фрейденів, відома як майстер лицарів Святої Землі. Джулі, котру також вважали прикладом для всіх молодих лицарів у світі, прямувала на свою лекцію.
На відміну від Декулейна, який лише користувався словами, вона проводила «справжнє заняття», демонструючи майстерність і вправність з мечем...
Один з лицарів, що слідували за нею, зупинився. Його червоні очі блиснули з-під густого чорного волосся…
Погляд повільно простежив у бік Декулейна який віддалявся, і холодна, зневірена ворожість потягнулась до його шиї.
Лицар Джулі, Верон, розмірковував…
Сьогодні він шукатиме відповіді на своє нескінченне страждання та біль.
Щоб вберегти свою пані від небезпеки, це була його можливість.
Це те, що він міг зробити.
«Вбити його… Цього огидного, підлого чоловіка. Я переріжу йому горло, потім роздрібню його на маленькі шматочки. Зроблю свою пані щасливою…»
* * *
Кафетерій університету.
Іфрін зітхнула, перебираючи жалюгідний омлет з рисом.
— Угрх…
Вона спробувала підставити Декулейна ще в лекційній аудиторії.
Метод «інтерпретації Магічного Кола», яким Декулейн так пишався, був очевидно пустопорожнім, і він не міг скористатися навичками її батька, тому потрапив би в халепу, якби його попросили інтерпретувати нову техніку в ситуації, де він не зміг би обманути.
Звісно, був ризик, що Декулейн принизить її... але щоб так обернути ситуацію?
Вона й подумати не могла, що він виставить людину нечемним дурнем лише за те, що та не назвала своє ім’я. Він і справді складний противник
— Я ледь не померла від сорому...
Пху-ху-ху-ху, — сміх все ще лунав у її голові, але все спрацювало.
— Пф. Виглядає, наче бар’єрна магія, ілюзорного типу.
Іфрін посміхалася.
Як і очікувалось, він, мабуть, був розгублений через брак справжнього досвіду, так?
Яка ще бар’єрна магія? Якби він був у відчаї, то хіба треба вибрати бар’єрну магію?
Ілюзорний тип — це дуже складний вид магії, адже щоб подолати та обманути сприйняття і свідомість інших, потрібна величезна кількість мани, настільки велика, що ефективність зовсім мізерна. Саме тому для більшості технік ілюзійної типу магії обов’язково потрібен «медіум».
Але ілюзійна магія без медіума?
— Ти не просто дурень. Ти справжній ідіот.
Цього разу вона відчувала справжнє задоволення своєю роботою.
— Іфрін! Іфрін!
Гучні голоси наближалися до неї разом зі швидкими кроками. Повернувшись, вона побачила чаклунів з якими познайомилась ще минулого тижня на посадці для новачків.
— Дякую тобі!
— Га?.. За що?
Іфрін лише розгублено кліпала очима. Коли одна чаклунка поклала руки їй на плечі й вигукнула:
— Магічне коло біля входу до гуртожитку!
Минулої ночі на дверях гуртожитку чаклунів з’явилося невідоме магічне коло, намальоване червоною рідиною.
Воно було унікальним, таким, якого ніколи раніше не бачили в академічному світі, тож люди підняли ґвалт, вигукуючи щось на кшталт: «Це диявольська робота!». Згодом новачки, переповнені мотивацією, почали казати: «Я його проаналізую і випущу про це статтю». Конкуренція за те хто перший проаналізує його була шаленою.
— Що?.. Але я нічого не робила.
— Ну годі. Ти ж таки щось зробила? Ти запитала професора Декулейна.
— Га?..
Іфрін почувалася збентеженою.
«Я не серйозно питала його, я просто хотіла розіграти його, розумієш? Що ти взагалі маєш на увазі?»
— Ах~ Це неймовірно. Ми так боялися його, що навіть не наважувалися спитати. А ти така смілива.
— Га? Ні, зачекайте, ця магія... це справді бар’єрна магія?
Іфрін була приголомшена.
«Тобто, ви хочете сказати, що Декулейн таки мав рацію?»
— Так, справді. Якщо припустити, що це бар’єрна магія, і відновити ґрунтуючись на цьому твердженні структуру, то все ідеально сходиться. Вау~ Професор Декулейн справді геній, так? В колі не було жодного медіума, то ж як він здогадався, що це може бути ілюзорна магія?
Рот Іфрін, що повільно відкривався, мало не вдарився об стіл. З її широко відкритого рота чувся лише різкий подих.
— Дякую, Іфрін. Як ми напишемо звіт і здамо його. Я вкажу твоє ім'я також.
— А? Ні, тобі не треба... цього робити... але, т-так, здавайте.
— Добре!
Вони швидко поспішили геть.
Іфрін з пустим поглядом дивилась їм услід.
Які ж вони хороші люди. Вони могли б просто не згадувати це, але все ж захотіли поділитися заслугами...
Однак сама ситуація була не з приємних.
Репутація Декулейна несподівано зросла.
— Й-йому просто пощастило... Він вгадав, так?
Через деякий час Іфрін, яка ще заперечувала, дістала з рюкзака аркуш паперу.
Це був розклад лекцій, написаний професорами Вежі, які от-от мали розпочатись.
[Розуміння елементарної магії]
[Рівень: обмежено для новачків, просунутий (5 кредитів)]
[Лектор: Декулейн фон Ґраган Юклайн]
— ...
Лекція Декулейна.
Хоча в неї й не було схильності до елементів, це не означало, що вона не може відвідувати лекцію. Врешті-решт, елементи — основа всієї магії. Ще з давніх часів казали: «Знай ворога і себе, і ти ніколи не програєш».
— Тільки зачекай...
Пробурмотіла Іфрін, вдивляючись у розклад.
