До того, як почалася гра. До того, як пролилася перша кров. Усе почалося з мовчання. І паперу.
Сіра кухня. Плями плісняви на стінах. Холодильник давно вже порожній, а вікно тріснуло під час бурі. Вона сиділа на стільці, закурювала третю за ранок. Лист лежав на столі. Чорний, без підпису. Просто конверт. Хтось сунув його у двері рано вранці.
Пальці тремтіли, коли розривала край.
«Хочеш почати спочатку? Пройди гру. Виживи. Отримаєш усе.»
Вона не вірила. Сміялась. Потім довго мовчала. А тоді зібрала сумку. Не через надію — через те, що нічого не залишилося.
Того ж дня лист був і в брудному підвалі нічного супермаркету. Серед пляшок, обгризених кабелів і старого телевізора з снігом на екрані. Сидів там чоловік, зігнутий, із ковдрою на плечах. У його руках — той самий чорний конверт.
«Ми бачили, що ти ще живий. Це твій шанс.»
Він довго витріщався на текст, не розуміючи — це жарт? Погроза? Благословення? Потім тихо засміявся. Уперше за тиждень. Якщо це обман — нічого не втратить. Якщо правда — знову буде що пити.
У квартирі з білими стінами, рівними полицями і дитячими фотографіями все було ідеально. Надто ідеально. Чоловік у чорному костюмі стояв перед дзеркалом, пригладжував волосся і перечитував листа, який, здавалося, з’явився сам.
Шрифт у ньому був… знайомий.
«Правила ті самі. Але цього разу — буде складніше.»
Він облизав губи. Дихання почастішало. Під ковдрою на ліжку — маленька лялька. Порожні очі дивилися просто на нього.
У кімнаті з лампою без абажура, серед жуйок, блискіток, обгорток і дзеркал, троє жінок знайшли однакові листи. Одна — засміялася і сказала: «Секс? Гра? Я завжди готова». Інша закрутила волосся, розмірковуючи, чи це нарешті її квиток з цієї обшарпаної квартири. А третя подивилась у вікно й шепнула:
— Якщо мене ще кличе сама доля — я не відмовлюсь.
Інший лист був приклеєний до лопати у господарстві зека на ім’я Іван. Він не питав, як він там з’явився — просто прочитав і сказав:
— О, відпустка?
У спортзалі, де давно вже не світились лампи, боксер темношкірий, втомлений, мовчазний, розмотував бинти. Лист лежав у його рюкзаку.
Він читав повільно.
«Це не ринг. Це — виживання. І, можливо, кохання.»
Він посміхнувся. Тихо. Гірко. Але щиро.
Ніхто з них не знав, хто ще отримав листа. Хто вже пройшов гру. І хто більше ніколи не повернувся.
Усіх їх об’єднувала тиша. І чорний конверт, який мав один зміст:
випробування вже почалося.
На вершині карпатського хребта, між гір і густого туману, білий пухнастий кіт сидів біля прірви. У лапах — люлька.
Він спостерігав за листами. За людьми. За тінями.
У нього не було сумнівів.
— Цього разу… гра буде цікавішою.
Його очі блиснули в темряві.
І темрява відповіла.
