“Народи вже нарешті дитину”

Це був улюблений вислів мого батька.

Народженій у родині, де жінку бачили лише за інструмент для народження дітей, мені було вже за двадцять — я була на роздоріжжі свого життя.

Під рукою в мене було майже п’ятдесят фото різних чоловіків. Усі вони були партнерами для шлюбу, яких підготував мій батько. Серед них були ті, що проявили ініціативу та викликалися добровільно, адже прагнули його компанії, і ті, які були рекомендовані для зміцнення наших зв'язків з іншими компаніями. Причини були різними, але я була повинна вийти за одного з них заміж і народити дитину.

Це було сенсом мого існування у цій родині.

 

Я не думала, що здатна покохати іншу людину.

Мені цікаво, як усі вірять у щось настільки безформне, як кохання. Для мене це було просто дивом. Той факт, що я не могла робити щось, що могла зробити будь-яка звичайна людина, мабуть було спричинено тим, що я була людиною, яку ніколи не любили належним чином. 

Я перервала роздуми над безліччю питань без відповідей, які тримала в собі з самого народження, і втупилася в фото, що вишикувалися переді мною.

 

Те, що я обрала його, справді було збігом обставин.

Основна причина, чому я обрала саме його, полягала в тому, що його фото було останнім у стосі. Порядок майже пів сотні фотографій визначався тим, як багато користі кожна людина могла принести компанії мого батька. Оскільки він був внизу стопи, для компанії мого батька він був практично нічого не вартий. Як помсту своєму батькові, я взяла його фото до рук.

Чоловік на фото був звичайним чоловіком, якого можна було знайти будь-де. Чоловіком, єдиною справжньою рисою якого була аура старанності, яку створювали окуляри на його обличчі. Крім того, хоча це було фотографією, яку показували потенційній партнерці для шлюбу, він зовсім не посміхався — щобільше, він навіть мав такий вигляд, ніби дивився з-під лоба. Злісно.

Його постать, у якій не було лестощів, справляла протилежно приємне враження.

Переглянувши його біографію на звороті фото, я навіть більше переконалася, що хотіла обрати цю людину.

Його історія свідчила про те, що після випуску з другосортного коледжу він приєднався до компанії середнього рівня, яку можна було знайти будь-де, і цього року стаж його роботи в ній становитиме п'ять років.

І такий чоловік написав, що причиною його кандидатури був порятунок компанії його діда. Я була здивована.

— Який дурень.

Це те, що я бовкнула, коли це помітила.

Він докладав зусиль для одруження з жінкою, яку не кохав, щоб врятувати іншого. Він мав бути неймовірно м’якосердим та непоправно добрим.

— Я не думаю, що зможу тебе покохати, але якщо я тебе влаштовую, то, гадаю, все гаразд.

Це були слова, які він сказав, коли ми вперше зустрілися. Я ніколи не забуду розлючений вираз обличчя мого батька тієї миті, коли він це промовив. Насуплений, з сердито піднятими плечима, він кричав на мене, щоб я відмовилася від цього чоловіка.

Це було так кумедно, що я не змогла втриматися. Лише це змусило мене радіти, що я обрала саме його. І так ми одружилися.

Коли ми тільки-но одружилися, він сказав мені таке:

— Я можу вбити тебе та забрати всі гроші, які ти успадкуєш, собі. Навіть так, я тебе влаштовую?

Я подумала, що він був чоловіком, який говорив цікаві речі. Якби він справді таке планував, то зробив би це мовчки, але, з якоїсь причини, він питав моєї згоди.

Тієї миті, коли він це сказав, я вже була впевнена, що він мене не вб'є, але його очі чомусь були серйозними, і я усміхнулася до нього, перш ніж кивнути.

І придумала гру.

— Це нічого. Питання лише в тому, чи зможу я змусити тебе закохатися в мене раніше, чи не так?

Хоча я мала сумніви, що й сама коли-небудь його покохаю, я могла скільки завгодно вдавати закоханість. З іншого боку, судячи з того, як відверто він мене ненавидів, мабуть, він погано брехав.

Тож, щоб зіграти щасливу пару, я знала, що мені потрібно було змусити його закохатися.

“Гра, щоб змусити його закохатися”

Коли я так про це подумала, подружнє життя, єдиною метою якого було народження дитини, почало здаватися мені веселим. Як дивно.

— Зробити так, ніби я й сам вирушив у подорож, і вбити тебе? Здається, мені це вдасться приблизно у 40% випадків.

Я планувала поїздку за кордон ще до нашого весілля. За день до мого виїзду, він сказав мені ось це. Я поняття не мала, що мали означати ці сорок відсотків, але, здавалося, він знову думав про моє вбивство. І знову зізнався мені в цьому. Який дивний чоловік.

Я відповіла, що вважала за потрібне, і день добіг кінця. Рано-вранці наступного дня, я взяла велику сумку та спустилася зі своєї спальні на другому поверсі до вітальні. Я була здивована тим, кого там побачила.

— Раночку.

— …Доброго ранку.

Там був той, хто кілька днів тому став моїм чоловіком, і його зовнішній вигляд був у повному порядку. Я відчувала такий подив, що втратила мову. Він небезпечно насупився та запитав:

— Хіба ти не запізнишся?

Під його спонуканнями, я попрямувала до вхідних дверей, а тоді озирнулася.

— …Побачимося пізніше?

— Мг.

Причиною, чому моя репліка стала запитанням, було те, що я не могла визначити, прокинувся він так рано, щоб провести мене, чи ні.

Він лише кивнув та не відповів на моє прощання, але слова, які я почула, перш ніж зачинити двері, змусили моє обличчя розслабитися.

— Бережи себе.

І це все. Але для мене це було важливою річчю.

 

Ще до того, як я почала усвідомлювати себе, я вже не мала матері. Хоча вона вийшла заміж і стала частиною такої родини, вона померла невдовзі після мого народження, тож моєю сім'єю був лише батько. Мій батько-кар'єрист рідко повертався додому, і ті випадки, коли ми снідали чи вечеряли разом, були достатньо рідкісними, щоб їх можна було порахувати. 

Та навіть так, поки я не перейшла до старшої школи, мене це влаштовувало. Жити з помічницею по господарству, з якою я непогано ладнала, було непогано, та й вона, яка віком була приблизно як моя бабуся, дуже мене обожнювала.

Це були стосунки, побудовані на грошах, вкладених у її трудовий контракт, але в тому віці я не надто цим переймалася та могла покладатися на доступну мені “сім'ю” без батька.

Була весна першого року старшої школи, коли вона померла.

Батько сказав, що найме нову помічницю, але я відмовилася. Адже для мене вона була сім'єю, і це було тим, що ніколи не можна було замінити.

Хоча я категорично відмовлялася, батько все одно найняв одну. Я відмахнулася від неї, але батько силоміць змінив моє ставлення до неї як до члена сім'ї на звичайну “помічницю”, і таким чином я втратила будь-яку “сім'ю” у своєму розумінні.

Так почалося моє життя на самоті.

Це був достатньо великий будинок, щоб самотність завдавала болю. Я сама купувала їжу, сама готувала, сама ходила до школи. Не було нікого, хто проводжав би мене чи зустрічав, і мій батько, який зрідка повертався, навіть не підтримував зі мною належної розмови.

Якщо я ось так помру, чи хтось взагалі помітить, що мене більше немає? Навіть такі думки з’являлися, а потім зникали.

Вони не давали мені мотивації себе вбити, зауважте.

Таким чином, я поволі звикла бути самотньою.

— Бережи себе.

Це були перші слова про моє благополуччя, які я почула за довгий час. Мало того, тим, хто їх сказав, був мій нелюб-чоловік, за якого я вийшла заміж кілька днів тому, і який ще вчора погрожував мене вбити.

Я відчула, що це надзвичайно кумедно, і була сповнена приємного відчуття.

Нездатна стриматися, я сміялася в таксі, яке викликала; спогад про його кисле обличчя, коли він мене проводжав, заповнив мою голову думками про те, як змусити його закохатися. 

Це була кількаденна подорож, і, чесно кажучи, найбільше я веселилася, коли обирала йому сувенір.

 

А щодо мого повернення, його першими словами були такі:

— Ймовірність того, що я закохаюся в тебе за пів року, становить 0,001%.

— Зрозуміло.

Тобто на це піде більше, ніж пів року. Це було моє єдине враження. Я вже знала, що половини року не вистачить, щоб упіймати цього чоловіка, тож не особливо цьому здивувалася та просто сприйняла як озвучення факту. Здавалося, він був невдоволений моїм ставленням і трохи роздратувався.

Він заявив:

— Я був впевнений, що ти мене не ненавидиш.

Здавалося, він хотів, щоб я втратила мову.

Впевнена, він хотів побачити гіркий вираз мого лиця та ненависть. І таким чином втамувати своє невдоволення викликане тим, що його купили.

Проте, я з самого початку не мала ані найменшого наміру діяти так, як він хотів, та й він не був з тих чоловіків, що закохувалися у жінок, які робили те, що вони хотіли.

— …Чи можу я спитати, як ти плануєш вбити мене наступного разу?

Коли я з викликом це запитала, він видав безвольний звук. Мабуть, він ніколи не думав, що до такого дійде.

— Ти хочеш, щоб тебе вбили?

— Якщо можливо, я б хотіла, щоб мене кохали.

Це, без сумнівів, були мої справжні почуття.

В мене на очах, він клацнув перемикачем на своїх комп’ютерних окулярах та зробив прогноз на майбутнє. Символи, які я невиразно бачила, складалися в: “Ймовірність того, що я зможу вбити свою дружину так, щоб про це не дізналися”.

Зрозуміло, тож ось що він досліджував, прийняла я це.

То ось що означали ті “сорок відсотків”, про які він говорив перед подорожжю.

Після закінчення запеклої сутички, я передала йому сувенір, на вибір якого витратила кілька годин. Дивлячись на нього, я зрозуміла, що він дорожив цими окулярами, тож зрештою вирішила перестрахуватися і купити йому футляр для окулярів.

Чорний, обтягнутий шкірою футляр. На дні я власноруч вирізала його ініціали. Він був єдиним у своєму роді у цілому світі, якщо можна було так сказати, і, мабуть, так воно й було, але за самим лише зовнішнім виглядом це був футляр для окулярів, який можна було знайти будь-де.

І він з силою жбурнув його у смітник.

Це був шок. Більший шок, ніж я очікувала. Це був вчинок когось, про кого я нічого не думала, тож я не мала б на це зважати, однак закусила губу та промовчала.

Він квапливо повернувся до своєї кімнати, але протягом усієї наступної години я не рухалася з місця.

 

Так почалося наше нове подружнє життя, але поки я це помітила, вже минуло пів року. Я продовжувала свою “Гру, щоб змусити його закохатися”, а він, здавалося, все ще щодня перевіряв ту ймовірність.

— Сьогодні було досить добре — 17%.

Спершу, коли він повідомляв про це кожного ранку, я сумнівалася в його мотивах, але, чесно кажучи, я вже до цього звикла. Словом, це було початком розмови. І я завжди цим користувалася. 

— Це на два відсотки більше, ніж учора. Це добре. Зі мною сьогодні теж сталося дещо добре. Поглянь, які чудові солодкі яйця. Вони тобі подобаються, чи не так?

— …Ти не помиляєшся, але бувають випадки, коли я тебе боюся.

— О, чому це?

— Цікаво, чому.

Несподівано усміхнувшись, він сів на своє місце, і коли я приготувала сніданок, ми поїли разом. Це був звичний перебіг подій. 

Кожного ранку, кожного прийому їжі, я старанно готувала те, що йому подобалося. Не те щоб я хотіла знайти до нього шлях через шлунок, але, на мою думку, між жінкою, яка робила те, що тобі подобається, і тою, яка цього не робила, перша була значно привабливішою. Не говорячи вже про те, що його симпатії та антипатії було легко побачити наскрізь. Він не вмів брехати; коли йому щось подобалося, кутики його рота піднімалися, а коли не подобалося, його брови морщилися. 

— Смачно? Добре зроблено, так?

— Ну…

Здавалося, сьогоднішній сніданок йому сподобався.

 

І ось так промайнув рік.

Приблизно тоді мій батько почав чіплятися до мене з питаннями, чи я вже маю дитину. Навіть якщо він мене про це запитував, ми спали в окремих кімнатах, і чоловік не виявляв жодних ознак бажання чогось подібного, тож неможливе було неможливим. Якби я мала дитину, це було б Другим пришестям.

Коли я сказала про це своєму батькові, на мене знову накричали. Він пристрасно розповідав про те, що щастя жінки полягало в тому, щоб залишити по собі дитину, але було неважко уявити, що він просто хотів спадкоємця, враховуючи його вік.

— Більше мені не телефонуй.

З цими словами, я поклала слухавку, і, вірний їм, наступного разу він увірвався до мене додому. Це був вихідний, і він увірвався до мене, коли тут був чоловік, тож я запанікувала більше, ніж можна було уявити.

Мій батько вимагав у нього пояснень. Адже, зрештою, телефоном я проговорилася, що окремі кімнати були його ідеєю.

— Я не маю жодного наміру її торкатися. Я її не кохаю, і маю сумніви, що й вона відчуває, що хоче, щоб я її торкався. Призначення жінки — це не інструмент для народження дітей. Якщо це та причина, з якої ви видали її за мене заміж, тоді саме ви зробили неправильний вибір. Тож дозвольте мені негайно з нею розлучитися, і, будь ласка, видайте її заміж за того, кого вона покохає належним чином. 

Ці слова змусили замовкнути і мене, і мого батька.

Батько пішов з дому, ніби втікаючи, а я зробила кави:

— Дякую.

— Не розумію твоєї подяки.

— Ти зробив це з думкою про мене, чи не так?

— Я… лише хотів розлучення, — похмуро сказав він, сьорбаючи каву.

Він справді був доброю людиною. Здавалося, він сам цього не усвідомлював, але це справді були слова на мій захист. Я розтулила рота, щоб висловити більше вдячності. Але слова, що з мене вилетіли, в результаті були вкрай перекрученими:

— О, тебе це справді влаштовує? Якщо ми розлучимося, ти не зможеш вбити мене заради моїх грошей, і ця велика сума віддалиться від тебе.

— …Маєш рацію. Я б цього не хотів.

— Можу я почути твій наступний план?

— Якщо я скажу тобі, тоді ти спробуєш уникнути смерті, хіба ні?

— Як твоя дружина, я маю рішучість прийняти від тебе все, що завгодно. Я б хотіла, щоб ти не недооцінював мене.

— Навіть якщо це буде ніж?

Горнятком кави, він торкнувся моїх грудей, і посміхнувся самими губами. Я вихопила горнятко з його рук та випила його вміст.

— Навіть якби воно було наповнене отрутою.

Коли я сказала це з посмішкою, він розсміявся. З цим способом життя, хіба це не був перший раз, коли я побачила його справжню усмішку? Зберігаючи на вустах цю легку усмішку, він підняв палець:

— Тоді, можна мені ще кави? Без отрути, якщо можливо. 

— Я ніколи навіть не думала напоїти тебе отрутою, любий.

Коли я сказала це та погодилася, він повернувся до свого звичайного безвиразного стану. Це відчувалося дещо сумно, тож я вирішила, що точно змушу його засміятися знову.

Лише пізніше я зрозуміла, що тієї миті вже закохалася.

А це ж я мала змусити його закохатися — це чесно було жалюгідно та сороміцьки, але після цього моє життя стало для мене як коштовний камінь.

Я й досі не розуміла кохання. Але для мене він був важливим.

…

Відтоді минуло ще півтора року, а нашому шлюбу було вже три. Я досі грала в “Гру, щоб змусити його закохатися”, і добре опанувала його смаки у макіяжі та вбранні.

Зайшовши так далеко, я вже була ніким іншим, як закоханою жінкою, проте маленька частинка моєї гордості не дозволяла мені це прийняти.

Хоча і потроху, він теж змінювався. Зокрема, він почав допомагати мені в хатніх справах. Спочатку це все лишалося на мене. Я мовчала до певного моменту, але нещодавно висловила йому свій протест, що хоча й сиділа вдома, я все ще мала роботу, тож хіба це не було нечесним? Він легко погодився на розподіл домашніх обов'язків, і тепер щоденне прання та винесення сміття були його відповідальністю.

— Якщо тобі було так важко, ти повинна була сказати мені раніше. Я не хочу, щоб ти померла від перевтоми. Я хочу вбити тебе так, щоб ніхто про це не дізнався.

Віднедавна, щоразу, коли він говорив щось подібне, то починав усміхатися.

Ми перетворювалися на сім'ю — повільно, але впевнено. Я була від цього нестерпно щасливою, і моє серце танцювало від перспективи вперше в житті мати теплу домівку.

 

Потім настав його день народження.

Діючи за заздалегідь розробленим планом, зранку я старанно приготувала вечерю та доклала максимум зусиль, щоб нафарбуватися та вбратися.

Я хотіла піти з ним на побачення. Було ніяково, але це було перше побачення у моєму житті. Я була донькою, яку від усього захищали, і, щиро кажучи, не мала жодних стосунків.

Як же довго я чекала цього дня.

Я вмовила його попри всі відмови та повела до його улюбленого океанаріуму.

Я дізналася, що йому подобаються океанаріуми, досить нещодавно. Коли ми випадково разом дивилися телевізор, там показали рекламу такого. Я зрозуміла це з того, як він дивився на пінгвінів блискучими очима маленького хлопчика. Я була впевнена, що він любив океанаріуми.

Результат був чудовим. Здавалося, йому сподобалося, і я теж насолоджувалася побаченням. Я була щаслива. Коли я розслабилася так сильно, що купила стільки сувенірів, щоб їх можна було нести в обох руках, він спокійно забрав їх у мене та ніс всю дорогу додому — насправді це було частиною, яка сподобалася мені найбільше, проте це було моєю маленькою від нього таємницею.

— Дякую, що народився.

— Нема за що.

Його почервоніле обличчя було прекрасним.

 

Після цього ми почали приблизно раз на місяць гуляти разом. Ми почали з прогулянок у парку неподалік та дійшли до коротких поїздок за межі префектури.

Коли я готувала обіди, він робив кисле обличчя, мовчки їх з’їдаючи, однак я не пропускала того, як піднімалися куточки його губ щоразу, коли я пакувала смажену курку чи яйця.

Наступного разу я спробувала покласти йому на обід саме цю їжу, лише щоб він поглянув на мене з дещо здивованим обличчям та сказав:

— Ти вмієш читати думки?

Це було так дивно, так цікаво… він і досі нечасто усміхався, але навіть так я думала, що наше подружнє життя стало досить приємним.

 

Минув рік, і мої бажання почали прориватися назовні. Відколи ми одружилися, промайнуло вже майже чотири роки.

Тієї миті я зрозуміла, що настав час визнати, що він мені подобався і, можливо, тому, що я прийняла цей факт, ці бажання і зародилися. Я хотіла, щоб він покохав мене. Я хотіла, щоб ми стали нормальною парою та люблячою сім’єю.

І чесно, я так сильно себе цьому присвятила, що думала, що повинна була хоч трохи йому сподобатися. Але з його звичним порожнім обличчям, були випадки, коли я не могла сказати, про що він думав.

Я хотіла дізнатися, як він почувався, тож вирішила перевірити це певним методом. Методом, який він використовував кожного ранку.

Я увімкнула ноутбук старого зразка, який заховала углибині шафи, і активувала передбачення майбутнього. Я деякий час вагалася, що написати у порожньому рядку введення, що невдовзі з’явився. Зі знервованим виразом обличчя, я надрукувала таке:

“Ймовірність того, що чоловік кохає свою дружину”

У наступних полях для чоловіка та дружини, я ввела наші імена, дати народження, ідентифікаційні номери та інші різноманітні речі. А тоді натиснула на клавішу вводу.

“0,000%”

Такою була відповідь.

Відповідь, що впала на мене з гуркотом, нарешті змусила мене зрозуміти. Увесь цей час я боролася з вітряками.

Я хотіла, щоб він покохав мене, тому старанно вчилася готувати та фарбуватися, щодня з усмішкою змінювала квіти, обмінювалася з ним репліками, щоб зрозуміти його трохи краще; але якщо пригадати, я завжди була сама — сама веселилася і сама це все робила. Для нього це все, мабуть, було всього лише неприємністю.

Від початку він вважав мене людиною, яку потрібно ненавидіти, і протягом п'ятьох років, я впевнена, цей факт ні разу не змінювався.

Якщо я так подумати, я навіть ніколи не чула від нього “побачимося” чи “я вдома”.

Думаючи про це, я дозволила своїм сльозам стікати на клавіатуру.

 

Навіть після цього, я продовжила свою “Гру, щоб змусити його закохатися”. Річ у тім, що я просто хотіла йому сподобатися. Втім, якби я думала про це саме так, то відчувала б забагато сорому, тож нічого не могла з цим зробити.

Відверто кажучи, не мало значення, вважав він це неприємністю чи ні. Адже усе це було чимось, що я робила, тому що хотіла.

Я вірила, що одного дня він озирнеться до мене, і знову говорила до нього з усмішкою.

 

І ось, цей день настав без жодного попередження. Звичайний ранок, звичайний час іти на роботу. Я провела його до дверей, як робила завжди.

— Побачимося.

Якусь мить я думала, що мені почулося. Але крім нього там нікого не було, і з того, як він з червоним обличчям відвів очі, я зрозуміла, що не помилилася.

— …Так. Повертайся цілим і неушкодженим, — ці слова відповіді чомусь прозвучали в ніс.

— Побачимося.

Він сказав це знову, цього разу трохи голосніше і дещо яснішим голосом, а тоді кулею втік з дому.

Моє обличчя було вологим. Краплі, що зробили моє лице мокрим, текли з моїх очей; це було чимось, що я зрозуміла лише десять з гаком секунд потому.

Я повернулася до вітальні та подбала про посуд, з якого він їв. Мої кроки були легкими — достатньо легкими, щоб я будь-якої миті могла підстрибнути від радості. А тоді я помітила на його столі забуту річ.

Шкіряний футляр для окулярів.

Я ніколи раніше не бачила, щоб він використовував футляр для окулярів, але він єдиний носив їх у цьому домі, тому той, безсумнівно, належав саме йому. Я взяла його до рук, відчуваючи, що він дещо знайомий. Я подумала, що вже бачила його раніше. Можливо, я просто десь помітила його, оскільки ми так довго жили разом, але моє серце кричало, що справа була не в цьому.

Я перевернула його, поглянула на нижню частину та застигла. Там були вирізані його ініціали, і я їх впізнала.

Це був сувенір. Це був подарунок, який я обрала для нього у самостійній подорожі, коли ми тільки-но одружилися. Футляр, який він жбурнув у смітник за кілька секунд після того, як я його подарувала.

Я стиснула цей футляр, який видавався трохи зношеним, однак добре доглянутим. А тоді обійняла його та знову заплакала.

Чесно кажучи, все мало бути не так. Я мала змусити його закохатися, але перш ніж я це зрозуміла, я закохалася сама, і була сита собою по зав’язку. Я закохалася з такою легкістю, що мені було цікаво, чому це мав бути саме цей чоловік. Існувало безліч чоловіків з кращими за його зовнішністю та характером, і я впевнена, що навіть я могла зустріти такого у своєму житті.

З постійним потоком “чому” я анітрохи не наблизилася до відповіді, однак одне було напевно.

Серед усіх чоловіків, яких я зустрічала у своєму житті, він єдиний навчив мене, що таке “сім’я”.

 

Увесь цей день відчувався приємним. Я зовсім не переймалася покупками для вечері. Тобто, з цим нічого не можна було зробити — в моїй голові не було нічого, крім його улюблених страв.

Готуючи вечерю, я раптово поглянула на календар та мимоволі засміялася.

Сьогодні був мій день народження.

Те, що сталося зранку, повинно було бути якимось подарунком від Бога чи щось на кшталт. І якщо так, то чи не було б добре, якби я трохи відсвяткувала свій день народження? Ніхто не святкував його вже багато років, і я вже майже забула про нього, проте, можливо, один раз було можна. Я маю на увазі, це був такий чудовий день.

Можливо, я навіть зможу створити “сім'ю”.

 

Я була самотньою. Справді самотньою.

Якби я була щасливою, я б сказала: “Я щаслива”

Якби я була радісною, я б сказала: “Я рада”

Якби я була сумною, я б сказала: “Я сумна”

Я завжди хотіла мати “сім’ю”, у якій можна було б говорити про такі дурниці.

 

Так, я куплю торт.

Він повинен бути достатньо великим для двох людей, круглим та зі свічкою нагорі.

Я завжди хотіла зробити це, відколи була маленькою. Насправді я могла б порахувати на пальцях, скільки разів мене запрошували на дні народження друзів, тож зараз я відтворювала сцени, які бачила у своїх снах.

Я була впевнена, що він не скаже мені “вітаю” чи щось подібне. Це нічого — мені було достатньо просто посидіти поруч з ним за тортом.

— Якщо я правильно пам'ятаю, свічки треба задувати одним махом, — промовили мої неспокійні губи.

З легкими кроками, я схопила свій гаманець та вийшла за двері. Мою голову переповнювали думки про плани на вечір, тож, мабуть, тому я була необережною.

…

Я потрапила в аварію

…

Коли я прийшла до тями, то стояла наодинці у темному місці.

Ох, я знову сама. Я раптово зрозуміла це, і мої груди стиснув біль. Зрештою, мабуть, Бог говорив мені не захоплюватися надто сильно. Що життя не було таким легким, що таких поворотів не траплялося.

Тобто, ймовірність складала нуль і нуль-нуль-нуль відсотків, хіба ні? Ймовірність того, що він мене кохав — це нуль. Це навіть більше не було ймовірністю, радше неймовірністю. Навіть якби минув рік, сумніваюся, що ця ймовірність би змінилася настільки драматично.

Його кохання до мене було неможливим ще протягом наступної вічності. Тож, він би не став моєю “сім’єю”. Я відчувала, що він і сам мені таке колись сказав.

І моя свідомість знову занурилася глибше.

 

Наступне місце, куди спливла моя свідомість, було більше сірим, ніж чорним.

Я не зовсім контролювала своє відчуття часу. Багато його минуло чи лише кілька годин. Для мене на першому місці був той факт, що я знову була одна, і мені було зовсім байдуже до часу, тож, можливо, саме тому я його так і сприймала.

Відчуття було таке, ніби на мене звідкись било світло. Хоча мої очі були заплющені, вплив чогось, що пронизувало мої сітківки, повільно змінив моє оточення з сірого на біле.

— Юрі, сьогоднішня ймовірність знову була 0%. Сьогодні в тебе буде гарний день, — почула я голос. Його голос.

Він був трохи приглушеним, але точно його. Але це було дивним. Хіба він коли-небудь називав мене на ім'я раніше? Я подумала про це та зрозуміла, що його голос був слуховою галюцинацією. Слова та голос, які я хотіла почути, довільно транслювалися моїм мозком.

— Сьогодні гарна погода. Коли прокинешся, ходімо разом на прогулянку.

— О, я не бачу цього звідси, але це звучить добре. Я б теж хотіла з тобою прогулятися.

Я відповіла ще до того, як це усвідомила. Як нерозумно, вести з ним ілюзорним внутрішні розмови — це вершина дурості, подумала я. Але навіть так, це було весело, і я радісно відповідала на слова, які до мене долинали.

 

Наступного разу, і рази після цього — щоразу, коли моя свідомість поверталася — я говорила з його видінням.

— Сьогодні я приніс трохи солодких яєць, які приготував. Вони зовсім не смачні, і зрештою я спалив їх, але ти не могла б колись з'їсти їх разом зі мною?

— Звісно! Якщо це щось, що зробив ти, я з'їм це, навіть якщо там буде отрута. Хіба я цього не говорила?

 

— Насправді, сьогодні я вдарив твого лікаря. Я не шкодую, що зробив це, але хочу перепросити, чого б це не коштувало. Але мені не вистачає сміливості. Коли прокинешся, можеш сходити зі мною? Думаю, це додасть мені сміливості.

— Ти вже дорослий, тож зможеш піти сам. Я проведу тебе лише до половини.

 

— Сьогоднішні квіти — це гербери. Вони мають такий вигляд, ніби личили б тобі. Здається, садівництво в наші дні популярне. Думаєш, колись ми маємо спробувати це разом?

— Звучить добре. Насправді мені подобаються космеї, але вони не зовсім підхожі для садівництва, чи не так? Мені також подобаються фіялки, може, почнемо з них?

 

Його ілюзії часто використовували слово “разом”, і коли я подумала, що це вказувало на мої власні бажання, мені було надзвичайно ніяково. Але чи справді це були галюцинації?

Те, з чим я розмовляю — це фантом. Так я думала, проте чи могли це бути слова, які він сам… коли я подумала про це, моє серце заболіло.

Якби це справді були його слова, я була б така рада. Неймовірно щаслива.

 

Не знаю, скільки разів це було. Я відчувала, що моя свідомість виринала.

Сьогодні його завжди приглушений голос був яснішим, ніж зазвичай.

— З днем народження. Я купив квіти, які не зміг подарувати тобі минулого разу. Цього разу я маю справжню сотню. Дивовижно, чи не так? Коли ти прокинешся, ми зможемо піти купити тобі подарунок. За сім років, не має значення, що ти попросиш, я дістану це для тебе. Але я не маю жодного уявлення, чого б ти хотіла. Наступного разу, тобі доведеться ретельно мені розповісти.

Я спробувала відповісти, як завжди. Але, на диво, саме сьогодні я не могла вимовити ні звуку.

— Гей, сьогоднішня ймовірність знову складала 0%. Чому ти досі в ліжку?

З якоїсь причини, ці його слова звучали в ніс. Він плакав? Коли я подумала про це, то не змогла залишатися спокійною.

— Який колір тобі подобається? Які у тебе хобі?

Чому ти плачеш? Тобі боляче? Сумно?

— Що ти робила, коли мене не було поруч? Які квіти тобі подобаються?

Мені подобаються космеї. Я говорила тобі раніше, хіба ні? Що не так? Ти мене не почув?

— Наступного разу, покажи мені якісь фото з твого дитинства. До якої старшої школи ти ходила?

Я покажу тобі стільки, скільки ти захочеш, і все тобі про них розкажу. Тож тобі не потрібно плакати, я не хочу бачити твоє заплакане обличчя.

Скільки б я не намагалася щось вимовити, мені не вдавалося. Я видавала лише неясні, дивні звуки, і з моїх вуст не злітали жодні слова для його втіхи.

Якщо він плакав, тоді моєю роллю було його втішити.

Зрештою, я його “сім'я”.

Болюче світло обпекло мої повіки. Моє болісно сухе горло видавало лише дивні звуки. Звісно, тією тінню, яку я невиразно розгледіла, був ти. Я б ніяк не змогла помилитися.

— Доброго ранку. Сьогодні ти точно заспалася.

— Доброго ранку, Масахіро. 

Знову, мій голос не пролунав. Знову, він заплакав.

…

— Ти придумала гарний подарунок на день народження? Хочеш новий комп'ютер? Твій старий ноутбук вже зламався, чи не так? Чи краще підійде сумка або намисто? Існує таке враження, що жінкам подобаються дорогоцінні метали, але чи стосується це тебе? — запитав Масахіро одного дня, незадовго до моєї виписки з лікарні. 

— Я справді можу попросити все, що завгодно?

— Так, адже я змусив тебе чекати досить довго. Але, будь ласка, обмежся моїми можливостями. Не думаю, що зможу стати нафтовим магнатом.

— О, я не маю жодного бажання вимагати в тебе щось дороге.

Коли я надула губи, рука, яку він простягнув, щоб погладити мене по голові, відчувалася приємно.

— Тоді назви це. Швидше. Що завгодно.

— Масахіро, будь ласка, дайте мені своє вухо. 

Оскільки я сиділа в кріслі колісному, він нахилив голову ближче. Тоді я сміливо попросила його:

— Масахіро, я хочу створити з вами сім’ю.