Що робити, якщо знаєш, що світові ось-ось гайки? (4)

Жінка, що звернулася до мене, мала світло-блакитне волосся та гострі сірі очі. Її обличчя здавалося холодним і стриманим, але, зустрівшись зі мною поглядом, вона раптом нахмурилася.

— Ви неймовірно вродливі, — промовила вона.

Е-е… Що?

Чому ж вона при цьому так зловісно очі на мене вилупила?

Однак незрозумілі мені емоції швидко зникли з обличчя жінки. Вона простягла руку й представилася:

— Я тут, щоб передати вам ключ. А звуся Ваніль Едді Лускін. Я власниця маєтку.

Її погляд залишався крижаним, але ім'я звучало напрочуд м'яко.

У романі КВПС вона не відігравала значної ролі, тож я майже нічого про неї не знала.

Я підвелася та потисла руку.

— Приємно познайомитися, панно Лускін, — відповіла я. — Ви отримали договір купівлі-продажу, чи не так? Отже, від сьогодні я нова власниця маєтку.

Але варто було нам почати розмову, як Іден знову встряв у бесіду.

— Ви справді купуєте ту розвалюху на пагорбі? Навіщо спадкоємиці Сінклерів таке нещастя?

Я різко обернулася й втупилася в нього злісним поглядом.

— Тихіше! Патякати він тут зібрався, хто я така!

— А чому б і ні?

Бо з того купа проблем вилізе!

Поки я люто шипіла на Ідена, Ваніль втомлено зітхнула.

— Я вже знаю, що ви Чері Сінклер. Це зазначено в договорі.

Ой.

Дійсно. Там же треба було вписати ім'я…

— Але мене це не цікавить. Мені важливі лише гроші.

Її байдужий тон змусив мене зніяковіти.

Тим часом Іден уважно розглядав її пояс і раптом нахмурився.

— Що це?

— Птах.

Я кліпнула.

Що?

Тільки зараз я помітила двох птахів, що звисали догори лапками з її пояса.

Поруч у кобурі виднілася рушниця.

Як я могла проґавити такий цікавий стиль?

— Мер попрохав відстріляти кількох. Добре платять, то й повбивати птахів можна. — пояснила Ваніль.

Ось чому вона протрималася сама пів року!

Це була не лише заслуга маєтку.

Лускін володіла чудовими навичками виживання.

Може, варто найняти її?..

Тим часом, Ваніль передала мені ключ.

— Однак майте на увазі. Це містечко — глухий кут, а маєток і подавно у повній ізоляції. Його ремонт обійдеться вам у непоганий такий гонорар. Я попереджала, що не раджу його купувати. Це було повністю вашим вибором.

Її сухі пояснення збили мене з пантелику.

От як воно бути на місці Ідена…

Я невпевнено кивнула.

Ваніль поправила монокль.

— Я затримаюся в містечку на деякий час. Якщо щось знадобиться — звертайтеся. Але я беру плату за візити.

Плату за візити?

Я приголомшено кліпнула.

— І навіть не зважаючи на миленьке личко, панно Сінклер, знижки не буде.

Що це взагалі означає?!

Ваніль передала план будинку, обернулась і пішла.

Але я поспіхом її окликнула:

— Панно Лускін, зачекайте!

— Що таке?

Хоча вона спинилася, вже перевіряла час на кишеньковому годиннику.

— Чи є в будинку щось незвичайне? Приховані особливості?

Вона скривилася, наче я щойно сказала якусь дурницю.

Але ж у романі маєток звався “ідеальним для виживання”!

— Ну… сад підійшов би для городу, є колодязь… Але більше нічого. Я не надто переймалася цією нерухомістю.

Отже, головні переваги — локація й самодостатність?

Звучить непогано, але… я ще не готова до фермерства!

Коли Ванілла пішла, я вирушила до маєтку.

Іден усю дорогу вештався за мною.

Нарешті, на півдорозі вверх по пагорбу, я розвернулася.

Він неквапливо піднімався схилом, запхнувши руки в кишені.

Його форма була ідеально чистою, навіть після прогулянки по бездоріжжю.

— Чому ви за мною женетеся?! — я зиркнула на нього.

Іден спокійно потер підборіддя, а погляд змістився на маєток.

— Маєток далеченько від містечка знаходиться… — задумливо промовив він. — Ідеальне місце для контрабанди зброї або схованки для відмитих грошей. Але це просто думки вголос.

ЩО?!

Яка ще зброя?!

Тільки не кажіть, що Гаррісон уже щось підвіз сюди…

— Я не маю жодного уявлення, про що ви! — відповіла я. — Але якщо так цікаво, можете роззирнутися…

Я різко замовкла.

Зброя. Нелегальна зброя.

Іден ніколи не говорив просто так.

Якщо Гаррісону щось у голову стукнуло, у маєтку вже може бути цілий арсенал.

Чорт забирай.

— Що, раптом передумали? — запитав Іден, нахиляючи голову.

О, ні, ні, ні, ні.

Я гарячково намагалася щось вигадати.

— Це… Це непристойно!

— Що?

— Самотня жінка не може дозволити чоловікові без запрошення блукати по її будинку!

— Я не просто чоловік, а поліцейський.

— А хіба поліцейські — не чоловіки?

— Це правда, але… Чому наша розмова перетворюється на такий абсурд—

— Якщо ордеру не маєте, то ви просто збоченець, ось ви хто!

Іден задихнувся від подиву.

— З-збоченець?

— Так! Збо-че-нець!

Він видихнув, явно не знаючи, що сказати.

Вираз його обличчя тієї миті був просто безцінний.

Я скористалася моментом і кинулася до воріт маєтку.

Відчинила замок, заскочила всередину, грюкнула дверима й зачинилася на засув.

Фух…

Треба терміново телефонувати Гаррісону.

Я перевірила маєток.

Ніякої зброї не було.

Ну, логічно. Гаррісон не встиг би її завезти.

Але я мала переконатися, тож варто було зателефонувати йому.

Проте телефон був тільки у відділку поліції.

Будь ласка, нехай там не буде Ідена…

Я нерішуче відкрила двері дільниці.

І…

ЩО?!

На підлозі лежав чоловік у лахмітті, ледь притомний.

А зверху на ньому сидів Іден…

…І спокійно пив молоко.

Що це за сцена з якогось фільму про бандитів?!

Сорочка Ланкастера трималася на божому слові, ґудзики кудись позникали.

Чоловік під ним тихо застогнав.

Іден допив молоко залпом, поставив порожню склянку на голову нещасного й загрозливо прошепотів:

— Якщо впустиш — тобі кінець.

Тоді він перевів на мене погляд.

— Панно, ви ж бо так старанно мене уникали, а зараз самі в гості прийшли… Овва, як цікаво.

Бляха муха!