Що робити, якщо знаєш, що світові ось-ось гайки? (1)

— Якби ти справді була рятівницею моєї сестри, не мала б резону тікати знічев'я, — сказав Іден.

Але навіть якби я залишилася, він би все одно за будь-що намагався б розкрити мою особистість.

Раніше Іден говорив чемно, як справжній джентльмен. Тепер же, після біганини, всі формальності зникли, і він почав поводитися зі мною, як зі злочинницею.

Він потягнув мене за каптур, намагаючись зірвати, але я міцно трималася за бідненьку тканину, приховуючи обличчя.

— Чуєш, знімай каптур, — наказав він.

— Чому ти намагаєшся зірвати одяг з жінки?! Збоченець! — заволала я на всю вулицю. — Допоможіть хтось! Ґвалтують!

— Невдячна, — зітхнув він. — Ну як по хорошому не хочеш…

У його очах з’явився небезпечний блиск.

Трясця, це ж не звичайний поліцейський…

— Якщо так відчайдушно ховаєшся за каптуром, точно якесь відоме личко маєш. А до цього ще й явно щось знаєш про це створіння. Що ти робила тут у такий час?

Він уже майже зірвав каптур, коли раптом у нічній темряві пролунав пронизливий дівочий зойк.

Аврора!

Іден завмер.

Я миттєво скористалася нагодою, вирвалася з його хватки й знову побігла.

— Чорт! — вилаявся він, розриваючись між мною та криком сестри.

Я, на радощах, уже тікала, кинувшись униз по вулиці, аж раптом усвідомила — брошки зникла!

Серйозно, Чері?! Ти вирішила зіграти в Попелюшку, згубивши біжутерію?!

Я хотіла повернутися, але було вже запізно.

Іден уже підняв брошку з землі. Він уважно її оглянув, а потім поклав у кишеню своєї уніформи й кинувся в напрямку, звідки кричала Аврора.

Я тяжко зітхнула й сповзла на землю.

Ця брошка не мала герба магнатерії Сінклер, але була важливіша за всі багатства.

Останній подарунок мого покійного батька.

Рубелітове каміння в центрі мало такий самий відтінок, як моє волосся, а навколо нього сяяли вигравіювані золоті квіти, що відтворювали колір моїх очей.

На зворотному боці були вигравіювані ініціали: Ч.С.

Та навряд чи Іден запідозрить, що це Чері Сінклер.

Зрештою, всім відомо, що Чері Сінклер носа з резиденції вночі не суне, не те щоб химер навпіл розрізатиме.

Втрата цього подарунка від батька розривала мене зсередини, але зараз важливішим було стерпіти втрату й просто напросто вціліти.

Це нічого. Він не здогадається, що це я.

Проте мене не полишало занепокоєння.

Якщо химера вже померла, чому тоді Аврора кричала?

Я хотіла повернутися, але ризик бути спійманою Іденом здався надто великим.

Тому натомість я перевірила коробку з Ельпіном у своїй поясній сумці.

Місія виконана.

Що робити, якщо знаєш, що світові ось-ось гайки? (1)

Відповідь очевидна: рвати кігті.

Час до апокаліпсису: 20 днів.

Термінові новини: Інцидент на вулиці Нотюн 61,  у столиці Бентона! Потерпілою виявилася панна Ланкастер?!

Наступного дня всі газети гуділи про те, що сталося на вулиці Нотюн.

На щастя, загиблих не було.

Аврора в безпеці. Це добре.

Проте в жодній статті не згадувалося про химер.

В усіх статтях інцидент описували як напад невідомого.

Навіть після ретельної вичитки всіх новин, висновок був один: хтось намагався приховати правду.

Занадто підозріло.

З такою кількістю свідків було неможливо, щоб ніхто не розпатякав про чудовисько.

Якщо приховують і таке, значить, комусь це вигідно.

Подібне могла зробити лише одна людина, маркіз Кейсі.

Це він стояв за незаконними алхімічними експериментами та поширенням вірусу.

І це саме він зам’яв інформацію про заражених.

Але є проблема.

Маркіз Кейсі вже помер.

Він став однією з перших жертв вірусу.

Навіть якби я хотіла докопатися до істини, у мене не було для цього ані часу, ані ресурсів.

Та й просто не змогла б нікому пояснити правду.

Якщо навіть Гаррісон, який піклується про мене, вважає, що варто до лікаря звернутися, то що чекати від незнайомців?

Час пакувати речі. Не хочу пропустити поїзд.

Я відклала газету із заголовком про Аврору та продовжила збиратися.

Коробка з ельпіном спокійнесенько лежала у сумці.

Тепер я мала вакцину, що давало хоча б якусь надію.

Якщо гарно облаштую прихисток, зможу протриматися кілька років.

Але ще треба підготувати зброю, продукти, захисні бар’єри…

Стільки роботи!

У двері постукали.

— Панночко, вам дзвінок — почула я голос Сюзанни. — Від пана Ідена

Я різко розчинила двері.

— Що?! Іден? Ланкастер? Той самий Іден?!

Сюзанна кивнула, виглядаючи спантеличено.

— Так, той самий.

Ох ти ж чорт…

Він дізнався, що це була я?!

Я нервово постукала пальцями по столу.

Це через брошку?!

— Що йому потрібно?

— Він сказав, що це конфіденційно, і хоче говорити з вами особисто.

Я задумалася.

Якщо він зрозумів, що брошка моя, то, можливо, він хоче обговорити і домовитися про щось.

Це означає, що він потребує мене і не може відкрито розкрити, що знає, хто шастав тієї ночі у маєтку Кейсі.

Або ж він просто перевіряє, чи я сама покажу носа і підтверджу особу .

Брошка сама по собі ще не є достатнім доказом.

Я швидко ухвалила рішення.

— Скажи йому, що мене немає. Я ж бо поїхала в подорож.

Сюзанна кивнула.

— Зрозуміла. Передам, що ви зараз відсутні.

Задоволена, я взяла сумку та вийшла.

Не можна вплутуватись у подібне. Пора дрипати зі столиці!

Того ж вечора на вулиці Нотюн 61 зібрався натовп роззяв.

Серед них чоловік у темно-синій поліцейській формі сперся на стіну кам’яниці, тримаючи в руках газету.

Його добре посаджена форма підкреслювала підтягнуту статуру, а блакитний плащ, недбало накинутий на одне плече, розвівався на вітрі, додаючи йому вигляду досвідченого спеціаліста.

Перехожі крадькома поглядали на нього.

Його пронизливі блакитні очі бігали рядками статті:

"Ексклюзивні новини! Спадкоємиця магнатерії Сінклер узяла кредит на 100 мільйонів золотих! Майбутня лідерка сім’ї чи початок її трагічного падіння?"

Знову Чері Сінклер на першій шпальті.

Іден зосереджено нахмурився.

— Чим ти це займаєшся? — раптом запитав інспектор Марсель.

— Читаєш чергову статтю про Чері Сінклер?

Іден стиснув зуби, злісно зиркнувши на старшого.

Це прозвучало так, ніби він одержимий нею.