Як побудувати ідеальний прихисток? Просто витрачай гроші (10)

— Сьогодні у маєтку немає роботи?

— Що?

— Дрова, наприклад?

—  Учора ви нарубали їх стільки, що вистачить на два роки.

Іден буквально завалив двір дровами за один день. Величезна купа полін лежала в кутку саду, нагадуючи про маніакальне завзяття поліцейського до цієї справи.

— Тоді допоможу з чимось іншим.

Та що за хуйня? Що з ним не так?!

Я зиркнула на Ідена з підозрою.

Стежити за мною зібрався?

В принципі, не дивно. Допомога — чудове прикриття, щоб залишитися поряд і слідкувати за мною. Він ж той самий хлоп, який носа до маєтку за кожної можливості намагався всунути, хіба ні?

Поки я намагалася зрозуміти його мотиви, нас перебив Нокс.

— Про що це ви тут балакаєте?

Як тільки він заговорив, рука Ідена сама собою потяглася до сокири. Гей, та це вже занадто, певно?-

Нокс з піднятими руками відійшов назад, маючи доволі таки наляканий вигляд.

— Тихо, тихо! Я просто запитав.

Я зробила вигляд, що не чую цього балагану, й почала йти від них. Треба й далі облаштовувати свій любий прихисток. Нехай самі розбираються.

Але на відміну від моїх очікувань, вони, як два вірних пса, одразу кинулися за мною.

— Я зайнята. Відчепіться.

— Певен, я чимось зможу бути корисним. Тут багато чого поладити потрібно.

— Чері, ви ж самі просили моєї допомоги, хіба ні? Стільки комах наловити треба!

Вони озивалися по черзі, тупцяючи за мною мов хвостиком. Іден оскалився, як розлючений вовк на Нокса і загарчав.

— Навряд чи ти приїхав в цю глушину просто так. Не знаю, що ти там задумав, але якщо не хочеш отримати по пиці, забирайся.

— А я так бачу, дехто виріс у вуличну гопоту, якщо не гірше. Хто побачить, і не подумає, що ти поліцейський, з бидлотою сплутають, хах!

— З таким обличчям мене не сплутають із паршивцями. Тож з’їби назад у Бентон, поки по пиці не заїхав, виблядку.

— На відміну від декого, мене запросила сама панночка Чері. За-про-си-ла!

Я голосно зітхнула:

— Уґх, стуліться вже.

Вони миттєво замовкли. Зиркнули обидва якось знервовано і позакривали писки.

Іден поводився як зразковий джентльмен, коли мав справу зі мною, але щойно з’являвся Нокс, ця його маска сповзала.

Цілком зрозуміло — він просто шукає спосіб піймати мене на гарячому. Але от щодо Нокса я не була певна. Його наміри залишалися загадкою.

Ну, раз уже він тут — буду використовувати його в роботі, а якщо почне палки в колеса ставити, викину з маєтку.

Маючи так мало часу, додаткова пара рук тут би не завадила. Замислившись над вирішенням дилеми, я подерлась на схил.

Увійшовши на територію маєтку, Ідена я поставила ремонтувати стіни, адже підрядник був зайнятий дечим на даху, а саме будував катапульту.

А щодо ельпіну, насіння його компостом не живилося, тож я вирішила садити його просто в непідготовану землю. Ну. Точніше вирішила змусити Нокса посадити це нещастячко.

Сьогодні також мали привезти меблі, тому я була зайнята ще більше, ніж учора.

— Спадкоємець Ланкастерів лагодить стіни? Ха!

Нокс, сидячи поруч у позі метелика, крутив у роті льодяник і насміхався з свого колеги. Певно закінчив саджати рослинки ще до кінця робочого дня.

Ну, не дивно, що Ідену його прилупашити кортіло…

Раптом я пригадала — вони ж постійно билися в академії.

І ось, зараз не краще. Іден миттю хапає Нокса за комір і жбурляє на землю.

Ну дитсадок, чесне слово. Хіба ці двоє не старші за мене? А так і не скажеш.

Як вони головними героями бути можуть? Хоча один з двох — брат героїні, тож він взагалі не рахується.

У цей момент, поки я спостерігала за дурною недо-бійкою, з-за воріт почулося знайоме:

— Панночко, оце ви в нетрі забралися…

Сюзанна, ледь тримаючи у руках набиту валізку, ввалилася на територію маєтку.

— Сюзанно! Нарешті ти приїхала!

Я підстрибнула з землі та щосили побігла до неї.

— Панночко!

Ми схопилися за руки й почали радісно кружляти по саду.

— Дорога була важкою, певно?

— Є таке, та нічого. Раз я житиму тут, треба звикати.

От же ж золото! Я ніжно гладила її по маківці, аж раптом Сюзанна помітила Ідена та Нокса.

— О? А це хто?..

— Робітники. Ходи-но краще розпаковуватися, аніж на цих придурків дивитися.

Я навіть не стала знайомити її з ними, і так більше ніколи не зустрінуться після настання апокаліпсису.

Обидва нещастячка зиркнули на мене з явним засудженням, але Сюзанна просто озирнулася на них, а потім кивнула, взяла валізу й зникла в маєтку.

Одразу після цього прибули меблі з сусіднього містечка, Кінтне. І, оскільки Іден і Нокс все одно тинялися без діла, їм довелося допомагати вантажникам.

Я роздала всім напої й задоволено спостерігала, як Халупка почала набувати вигляду справжнього житла. Нарешті з’явилося відчуття, що все ставало на свої місця.

Якби хтось спитав мене, як побудувати ідеальне сховище, я б без вагань відповіла.

Треба тринькати гроші.

Чим більше я витрачала — тим кращим воно ставало.

Коли вантажники враз з Іденом, заглянули в комору, з’єднану з кухнею, і побачили всі запаси їжі та реманенту, вирази їх обличчя одразу перемінилися.

— Це схоже на воєнний бункер…

Коли почула це від одного з робітників, нарешті зрозуміла, що непогано так підготувалася.

14 днів до кінця світу.

Іден і Нокс засиділися допізна, допомагаючи мені сортувати припаси.

Після такого тяжкого робочого дня, я не поскупилася та виділила кімнати обом, аби ті лишилися на ніч. Відрубилися обидва просто миттєво й до ранку не прокидалися.

Вранці Іден зніяковіло підійшов до мене.

— Вибачте. Не планував залишатися на ніч.

Я швидко привіталася і махнула мішечком, набитим дзвіночками у знак прощання, виходячи з кімнати. Іден ж витріщився на мене, явно здивований.

— А навіщо вам це?

— Ой, та дурниці. Я сьогодні надто зайнята буду, тож з вами панькатися не матиму часу. Якщо побачите нашого дорого лікаря, попрощаєтеся за мене.

Я швидко окинула його поглядом і поспішила на вихід з будівлі.

Сюзанна одразу ж кинулася слідом, схопивши накидку.

— Панночко! Зачекайте!

Коли ми дотупцяли до саду, я простягнула їй жменю дзвіночків і витягнула мотузку з поясної сумки.

— Що ви збираєтеся з ними робити?

— Розвішу у лісі.

Монстри чутливі до звуку, тож є сенс зробити невеличку пастку.

Я прив’язала мотузки між деревами, щоб у потрібний момент їх можна було потягнути й зчинити галас.

Потім узяла лопату і вирила траншеї навколо маєтку.

Навіть повісила таблички:

"УВАГА: ПОПЕРЕДУ ПАСТКИ."

Химери читати не вміють, а от люди — так.

Сюзанна зупинилася, спантеличено глянувши на мене.

— Де ви навчилися такому?

— Ну…

З фільмів?

Для сучасної людини вигадати щось подібне — не проблема.

Але для аристократки з цього світу, особливо з моєю репутацією легковажної спадкоємиці — це було немислимо.

Спогади з минулого життя — мій головний козир.

Я швидко вигадала виправдання й відповіла буденно:

— Коли я була маленькою, батьки часто брали мене в подорожі. Ми частенько їздили на Захід, і там я підгледіла чимало цікавого.

Сюзанна уважно вдивлялась у моє обличчя, і вираз її очей аж кричав:

"Що ви, в біса, робили в тих подорожах?"

Я просто усміхнулася, бо не мала чого додати.

Як би там не було, мої приготування до апокаліпсису просувалися.

Але, схоже, в Брюнелі мене вже встигли охрестити навіженою панночкою з будинку з привидами.

Раптом закортіло очі хустинкою протерти, аж так дрижаки хапнули.

Це точно нормально?