Як побудувати ідеальний прихисток? Просто витрачай гроші (7)

— Овва, так розсмішили. Як ви зрозуміли, що мені таке до вподоби?

Як? Нокс у романі завжди описувався як той, хто шукає всюди лише розваг.

Але замість того, щоб сказати це вголос, я лише лукаво посміхнулася.

— Це написано у вас на обличчі, містере Рудифошьо.

— Ох, мене викрили.

— Викрили? Ви навіть не намагалися цього приховати.

— Ха-ха-ха.

Нокс безтурботно розсміявся. Здавалося, він справді насолоджується цією розмовою.

Проте я знала, що Нокс набагато складніша людина, ніж Іден.

Ті, хто завжди посміхається, зазвичай приховують найтемніші наміри.

Але принаймні я витягнула з нього обіцянку допомогти мені завтра ловити комах у Халупці. Якщо чесно, розв'язання проблеми з ельпіном покрило б 80% моїх приготувань до апокаліпсису.

Це майже як вакцина. Щоправда одноразова.

З цією думкою я провела Нокса й повернулася до своєї кімнати, змучено впавши на старе ліжко.

— Ух. Втомилася так…

Вперше мені захотілося, щоб світові швидше прийшов кінець.

Готуватися до апокаліпсису важче, ніж пережити його!..

Столична резиденція Сінклерів

Гаррісон мовчки сидів у своєму кабінеті, читаючи листа.

Відправник: Чері Сінклер.

Одержувач: Гаррісон Ґовард.

Листи, які так і не було доставлено через зникнення поштаря, нарешті опинилися у його руках. Складно було витягнути записку з одягу померлого листоноші до того, як поліція заарештувала б його, але Ґовард впорався.

Під коротким привітанням було нашвидкуруч виведене речення:

"Гаррісоне, ти ж не купив цілий арсенал вогнепалки через моє прохання?"

Гаррісон втупився в ці слова з виразом глибокого роздуму. Зброя, яку він замовив, дійсно була вогнепальною — нелегально ввезеною з Королівства Брейвуд.

"Я думав, вона зрадіє, адже сама про це попрохала!"

Колись він навіть не замислювався б над подібним. Але останнім часом Чері поводилася дивно.

І чесно кажучи, зміни були на краще.

Після загибелі подружжя Сінклерів у автокатастрофі Чері впала в апатію. Вона жила лише вечірками та бездумно витрачала гроші на вітер, ніби завтрашнього дня не існувало.

А потім щось раптово змінилося.

В її очах з'явився блиск, наче вона віднайшла сенс у житті. Вона почала діяти цілеспрямовано, висувати прохання, які зовсім не пасували її колишній поведінці.

Здавалося, наче перед ним була зовсім інша людина.

Гаррісон підозрював, що щось тут не так, але поки вирішив просто спостерігати.

Добре хоч, що зброю ще не відправили в Брюнель...

— Джойс ще не прибув?

Гаррісон відправив до Брюнелю людину, яка мала навчити Чері вправлятися зі зброєю, але в її листі не було жодної згадки про це.

Якщо це дійсно так, не треба нікого відправляти. Приїжджай сам.

Він продовжив читати.

"Іден Дункан Ланкастер тут, призначили в поліцію Брюнеля. Здається, він щось знає про контрабанду зброї й підозрює, що я до цього причетна. Гадаю, він намагається накопати щось на Сінклерів. Є спосіб відправити його назад до столиці?"

Іден Дункан Ланкастер?

Гаррісон звузив очі.

"Божевільний пес Бентону?"

Тепер, коли він про це подумав, дійсно, Іден копав на нього.

До цього Гаррісон не зважав на це, але тепер, коли той зосередився на Чері…

Чері була для нього родиною.

Колись, коли Гаррісону було п’ятнадцять, він, попри свою кмітливість, не міг дозволити собі навчання в Королівській Академії. Саме подружжя Сінклерів узяло його під своє крило.

У той день, коли офіційно підписали договір про фінансову опіку, він уперше побачив Чері — маленьку п’ятирічну дівчинку, яка визирала з-за ноги пані Сінклер і з цікавістю дивилася на нього.

— То ми тепер родина?

Її голос був наймилішим із тих, що він коли-небудь чув.

"Родина."

Слово, яке раніше нічого для нього не означало.

— Чері потрібен старший братик.

Її золотаві очі, повні самотності, дивилися вгору, поки вона хапалася за його штанину.

Гаррісон тоді зрозумів — Сінклери завжди були зайняті своїми справами.

— Ти гарнюня, отже, пасуєш до нашої родини.

— О, Чері, що я тобі казала про судження за зовнішністю? Характер важливіший.

— Але, мамо, ти ж казала, що з татом живеш, бо він гарнюня! Чоловіки мають бути вродливими, ну!

— Ох, люба, ну… е-е-е…

Пані Сінклер спантеличено зашарілася, намагаючись виправити ситуацію та поглядаючи на Гаррісона.

Хоча Сінклери підтримували його фінансово, вони його не всиновили. До того ж, він не був єдиним, кому вони допомагали.

Тому Гаррісон завжди тримався на відстані від Чері.

Але почувши її слова, він дав собі клятву.

Між ними не було кровного зв’язку, але Чері відтоді була його сестрою.

Зв’язок між ними був навіть міцнішим за якусь-там кров.

Повернувшись до реальності, Гаррісон втомлено зітхнув.

"Доведеться особисто доставити зброю."

Він і так планував виїхати в Брюнель, але через ситуацію з Ланкастером усе ускладнилося.

"Це займе ще кілька днів…"

До кінця світу залишилося 16 днів.

— Сюзанна казала, що прибуде завтра.

Позначивши дату на календарі, я замислилася.

Гаррісон не написав, коли саме приїде. Хай тільки не затягує!

Я відклала календар і визирнула у вікно.

Крізь сад, перекинувши колоду через плече, йшов Іден.

Він зняв кітель і закотив рукави білосніжної сорочки, оголюючи рельєфні передпліччя. Його темно-сині формені штани ідеально підкреслювали статуру, а кобура з револьвером міцно трималася на стегні.

Коли він легко скинув колоду на землю й провів рукою крізь золотаве волосся, мої очі самі втупилися в вродливе личко.

"Ох, ну це ж мій типаж на всі сто відсотків..."

Я випросталася і вийшла надвір.

— Добридень.

На моє вітання Іден лише кивнув у бік колоди.

— Куди її перенести?

— Поки що наколіть дрова. Частину занесемо до будинку, решту складемо надворі.

Його погляд ковзнув до дровітні, де вже лежала охайно складена гора деревини. Він скептично хмикнув, упер руки в боки й глянув на мене.

— Ви що, плануєте спалити все містечко Брюнель?

— Ой, не перебільшуйте.

Я ліниво штовхнула його ліктем, але Іден лише спідлоба подивився на мене так, ніби подумки сипав прокльонами. Я миттю відступила.

Схрестивши руки на грудях, він примружився.

— Ви, мабуть, сподіваєтеся, що я впаду з виснаження, міс Сінклер?

— Що?

— Інакше який сенс усього цього?

— Вибачте, який ще сенс?

— Я не з тих, хто так легко вибивається з сил.

Що це зараз було? Здається, він вирішив, що я караю його важкою працею. Я окинула його уважним поглядом і, зітхнувши, кивнула.

— Просто рубайте дрова.

Іден без зайвих слів узяв сокиру, легко провернув її в руці й одним точним ударом розколов колоду навпіл.

Трісь!

Я захоплено стежила за його роботою. Ого, які м’язи.

Несвідомо кілька разів плеснувши в долоні, я швидко опам’яталася.

Ні, мені не час милуватися. Маєток треба перетворити на фортецю!

Саме в цей момент через головну браму зайшли робітники — вони мали зміцнити зовнішні мури. Я кивнула їм і швидко піднялася на другий поверх.

Десь тут має бути вихід на дах…

Я пробіглася коридором, поки не побачила мотузку, що звисала зі стелі біля колишньої дитячої кімнати.

— Ось вона!

Легким стрибком я вхопилася за мотузку й потягнула.

Шурх…

Зі стелі випала драбина, і я видерлася нагору.

Дах був крутий, але з нього відкривався чудовий краєвид. Халупка стояла на пагорбі тож звідси було видно все містечко.

Ідеальне місце для спостереження за монстрами.

Я покликала одного з робітників і наказала встановити перила, щоб дах був безпечнішим.

— І треба зробити катапульту!

Краще приготувати зброю заздалегідь. Самотужки я б її не збудувала, але на даху їй було саме місце.

Я швидко намалювала креслення за принципом важеля й простягнула його чоловікові, що лагодив мури.

— Ви хочете, щоб я встановив катапульту? — Робітник здивовано підняв брову. — Я не зброяр, панянко.

— Але ж ви зможете її зробити, чи не так?

Він насупився, вдивляючись у мій ескіз.

— Гм… теоретично — так.

— Я заплачу в чотири рази більше за початкову угоду.

Чоловік одразу випнув груди й розцвів у посмішці.

— Добренько!  Все буде готово в найкоротший термін!

Оце вже краще. Я взяла позичку в сто мільйонів золотих саме для таких моментів, тож нема сенсу скупитися.