Як побудувати ідеальний прихисток? Просто витрачай гроші. (1)

“Обов’язково запам’ятай: номер 1 - Брюнель, номер 3 - Семмюль, номер 6 - Хаґ’ю, номер 8 - Нотюн.”

Я вказала на запис, нашвидкуруч виведений на звороті креслення маєтку.

— Знаєте, що це? — запитала я у Ванілі. — Це було написано на звороті плану будівлі. Я розумію, що Брюнель — це назва містечка, а Нотюн — вулиці в столиці. Але що таке Семмюль і Хаґ’ю?

Ваніль нахмурила брови й довго вивчала напис, перш ніж здивовано нахилити голову.

— Це не мій почерк. Скоріш за все, це писав мій батько, — сказала вона. — Якщо це на кресленні було, то, мабуть, якось пов’язане із маєтком. Але після того, як будівля перейшла у мою власність, питати було вже пізно.

Згадка про спадщину натякнула на її родинну історію. Схоже, що батько Ванілі володів Халупкою та заповів його їй перед смертю.

Але цей запис викликав цікавість, тож я продовжила допитуватися:

— Якщо це стосується маєтку, то чому там згадується Нотюн? То ж просто столична вуличка.

Очі Ванілі раптом розширилися, ніби вона щось пригадала.

— Може, це адреси інших маєтків родини Лускін? По факту, резиденція на вулиці Нотюн у нас теж була.

— А Хаґ’ю і Семмюль?

— Хаґ’ю… — вона задумливо натиснула палець до підборіддя. — О! Точно. У Вестморі, на вулиці Хаґ’ю, у мене є маєток під номером десять. Його я теж успадкувала. А ось Семмюль? Тут я не маю жодного уявлення. Якщо згадаю щось пізніше, дам знати.

— А що з числами перед назвами? — запитала я, все ще намагаючись знайти сенс у написаному.

Ваніль і Іден синхронно знизали плечима.

— Без поняття, — відповіли вони в унісон.

Втративши інтерес, Ваніль коротко кивнула. Якщо це всього лише перелік власності родини Лускін, то навряд чи тут варто було копати глибше.

— Гаразд. Дякую за пояснення, — сказала я. Ваніль лише кивнула і, не затримуючись, пішла.

Я акуратно склала креслення й сховала його до кишені сукні, а потім допила свій сік.

Навпроти мене Іден усе ще гортав газету. Коли я випадково глянула в його бік, він трохи опустив сторінку й кивнув на одну зі статей.

— Бачили?

Він розгорнув газету на столі, вказуючи на знайомий заголовок.

[Спадкоємиця родини Сінклер, Чері Сінклер: Найгірша гравчиня у крикет в історії!..]

О Господи.

Під заголовком була моя фотографія — я в спортивній формі, з битою в руках, із юною, сяючою усмішкою. Я виглядала набагато молодшою… І не дивно, адже це була стара стаття.

Коли мені було п’ятнадцять, я обожнювала крикет. Але захоплюватися чимось і бути в цьому вправною — зовсім різні речі.

Мої навички були, скажімо, посередніми, а сили для змагань явно бракувало. Мої пальці не могли нормально стискати биту — були надто слабкими.

Жорстокі насмішки від фанатів та ЗМІ швидко змусили мене усвідомити гірку реальність.

— Де ви це відкопали? — пробурмотіла я, відчуваючи, як до щік приливає рум’янець.

— У поліцейському відділку зберігаються старі газети, — невимушено відповів Іден.

— І ви вирішив розшукати саме це, бо?..

Його губи розтяглися в самовдоволеній усмішці.

— Вивчаю вас.

— Що?

Що, бляха, це означало? Я ошелешено витріщилася на нього.

Він неквапливо відкинувся на спинку стільця, схрестив ноги й витончено зробив ковток еспресо. У цей момент він здавався ідеальною ілюстрацією з глянцевого журналу.

— Ви, панночко — така загадкова,  — промовив він. — Тож я подумав, що вивчення вашого минулого допоможе краще зрозуміти ваші витівки.

О, то це… допит, але навпаки?

Я хотіла запитати, нащо йому це взагалі здалося, але потім передумала. І так у апокаліпсис дізнається справжню причину моїх дій.

Краще не звертати уваги й сконцентруватися на власному виживанні.

— Ви зіграли лише один сезон. Чому ж покинули? — запитав він.

— Хіба стаття не натякає на причину?

— Ну, публіка доволі жорстока… Але ж ви мали якісь навички, якщо грали у такому юному віці?

Я сухо посміхнулася.

— Ні, мені давалося жахливо. Мої батьки таємно пожертвували кошти клубу, щоб мене взяли на сезон, про що я дізналася лише згодом.

Зрозуміти, що «успіх» був купленим, а не заслуженим, — справжній удар по самолюбству.

Якби тоді у мене була ця надлюдська сила, усе могло б скластися інакше.

Але навіть якби міць і тоді була, сам факт того, що я жінка, вже створив би труднощі та суспільний осуд.

Я гірко всміхнулася, згадавши минуле.

— Багато людей намагалися наблизитися до мене лише через моє прізвище, — сказала я, дістаючи носовичок і удавано витираючи сльози, яких і подавно не було.  — Частенько непорозуміння зі мною трапляються. Всі думають, що я легковажна світська левиця, яка обожнює розкіш і без вагань пішла б на злочин.

Я гучно зітхнула й з удаваним схлипуванням додала:

— Але я звикла. Нічого. Сильна, впораюся…

Іден не питав, чи зі мною все гаразд. Але я все одно напатякала про це, а потім підвелася зі свого місця.

Що б він там собі не думав, головне, що досі не заарештував мене. Це означало, що в Ланкастера немає доказів, а лише здогадки.

Якщо протримаюся ще трохи, все буде добре.

Треба просто триматися подалі від його рук… аж поки не настане кінець світу.

Що що, а терпіти я вмію гарно.

З цією думкою я стиснула кулаки й вийшла з забігайлівки.

Спиною відчувала, як Іден проводжає мене поглядом, але не озиралася.

Мені треба було повернутися додому.

Халупка досі чекала на прибирання.

3. Як побудувати ідеальний прихисток? Просто витрачайте гроші.

До кінця світу залишилося 17 днів.

Залізнична станція Кінтне, сусіднє місто від Брюнеля.

Я стояла перед станцією, розглядаючи її ззовні.

Дерев’яні рами, заповнені штукатуркою, надавали їй вигляду маленької чарівної пташиної клітки. Це ніби була й затишна, стара будівля, але водночас вона нагадувала мені тюдорівську архітектуру Честера з Англії.

Минулого разу всі телефони тут були зламані, і я могла відправити лише лист. На щастя, сьогодні телефони працювали.

Молячись, щоб дзвінок пройшов, я увійшла до станції.

Інтер’єр був простим: двері, що вели на платформу, квиткова каса праворуч і поруч із нею стійка з телефонами. Навпроти каси в ряд стояли дерев’яні лави.

Я негайно попрямувала до каси у пошуках начальника станції.

— Мені потрібен телефон.

Сплативши необхідну суму, я стала перед одним із телефонних апаратів.

Знявши слухавку, набрала номер.

Оператор відповів, і незабаром мене з’єднали зі столичною резиденцією Сінклер.

Тррр...

Лінія забриніла коротким шумом, перш ніж хтось нарешті підняв слухавку.

Клац.

— Резиденція Сінклер, слухаю.

Це була Сюзанна, моя покоївка.

— Сюзанно! Це я, Чері.

— Ох, лишенько, панно! Я так хотіла вам зателефонувати, але не знала, як додзвонитися!

— Щось сталося? Ти ж мала приїхати сьогодні, так?

— Е-е… справа в тому, що головна покоївка занедужала, тому мені доведеться затриматися ще на день. Я вирушу завтра.

Я ледь не закричала. Вижити ще один день без Сюзанни? Звучало як справжнісіньке катування! Але я змусила себе зберігати спокій.

— Добре. Нічого не вдієш. Просто переконайся, що приїдеш завтра.

Кінець світу не збирався чекати, але цю інформацію я проковтнула, не вимовивши вголос.

— Безперечно! Я вже купила квиток, тож приїду завтра після обіду. А ви, панночко, як? Все добре? Нормально харчуєтеся?

Почувши її турботу, я мало не розплакалася. Всі пережиті тортури промайнули перед очима.

— Звісно! А як справи в столиці?

— Там усе добре, хоча без вас якось… надто тихо.

— Та тихо завжди було.

Сюзанна працювала на мою родину не так давно, щоб знати правду: резиденція завжди порожніла.

Батьки були зайняті бізнесом, а я постійно зависала на вечірках, тож у будинку рідко коли залишався хтось із нас.

— А що з Гаррісоном?

— Ой, він зараз у від’їзді.

— Справді? Він щось казав? Я відправила йому листа, але відповіді не отримала.

— Листа? Я не бачила жодного…

— Що?

— Ох, тепер, коли ви згадали… Останнім часом почали зникати поштарі…

Я застигла.

Що?

— Позникали поштарі? Що ти маєш на увазі?