Що робити, якщо знаєш, що світові ось-ось гайки? (6)

Настав час перевірити другий поверх. Піднявшись сходами з холу, я почала оглядатися навколо.

Другий поверх складався з дев’яти кімнат. Найдальша, схоже, була дитячою – з ліжечком і різними речами для немовляти. В інших кімнатах теж залишилися сліди колишніх мешканців, що свідчило про те, що в маєтку колись жило багато людей. Зрештою, він не був таким уже й старим. Незважаючи на пил і подряпини, багато меблів усе ще виглядали придатними для використання.

Перевіряючи кімнати, я вийшла до просторого холу на другому поверсі. Відчищаючи пил із дивана, раптом почула, як позаду мене зарипіли старі завіси. Я завмерла, все ще стискаючи в руках запилений шматок тканини.

Що це було?..

Звук долинув із боку дитячої. Чому саме звідти? Повільно повернувши голову, я побачила довгий, затемнений коридор другого поверху. Наприкінці нього двері в дитячу були трохи прочинені.

Хіба я не залишила їх широко відчиненими? Я точно не закривала двері після огляду кімнати.

Поки я застигла на місці, спантеличена й стривожена, рипіння почулося знову. Тепер я впевнилася, що звук ішов із дитячої.

Зібравшись із духом, я зробила крок уперед. Відтепер це мій будинок, треба з’ясувати, що тут відбувається.

Коли я повільно йшла коридором, звук не припинявся. Здавалося, щось рухалося в кімнаті.

Ковтаючи страх, я зробила ще один крок – і невдало ступила, через що мої кроки голосно відлунилися в тиші.

Рипіння раптово припинилося.

Я застигла.

Це… моторошно!

Сцени на кшталт цієї часто трапляються в фільмах жахів. Частина мене хотіла втекти, але я не могла дозволити собі такої слабкості.

Ні, Чері. У порівнянні з химерами, якісь привиди – пф, дурниця якась!

Зціпивши зуби, я рішуче кинулася вперед і різко розчинила двері.

Сонячне світло пролилося через відкрите вікно, змушуючи штори тріпотіти на вітрі.

Рипіння знову повторилося.

У кутку кімнати, біля вікна, ледь-ледь гойдався старий дерев’яний стільчик-гойдалка.

Вітер… Просто вітер…

— Та ви знущаєтесь, — пробурмотіла я, витираючи холодний піт із чола й зітхаючи з полегшенням.

Це ж не романтика, а справжнісінький виживальницький горрор!

Чому я завжди опиняюся не в тому жанрі?!

За мить, трохи оговтавшись, я підійшла ближче, щоб оглянути кімнату. Саме тоді я помітила, що на спинці крісла-гойдалки вигравіюване прізвище "Сіґрейв".

Сім’я Сіґрейв часто згадувалася у дитячих казках в якості герої, що захищали людство. Їхнє прізвище гравіювали всюди, особливо на дитячих речах. І все ж… прочитавши про них у сьогоднішній газеті, я відчула дивне дежавю.

Стоячи в цій порожній дитячій, я відчула, як піт ковзнув униз по спині.

Потрібно якомога швидше привести це місце до ладу.

Я вирішила викинути всі меблі й ретельно прибрати кімнату – можливо, так вона стане менш страхітливою.

Чи просто варто попросити про допомогу?

Один дзвінок Гаррісону – і в цю глушину приїде спец-команда, яка за лічені дні перетворить цей маєток на першокласне сховище.

Але тоді про нього дізнаються всі.

Я ж Чері Сінклер, а це означає, що від сторонніх очей не сховатися. Якщо світ дізнається про ідеальне сховище для перечікування апокаліпсису, натовпи людей ломитимуться сюди, благаючи про допомогу.

Чи зможу я врятувати когось, якщо сама ледве виживу?

Я не лідерка. Це зовсім не в моїй природі. Тому я не можу дозволити, щоб халупка стала притулком для всіх.

Зітхнувши, я взяла мітлу й почала підмітати.

Прибирання – це теж питання виживання, а тим паче, цій будівлі воно було необхідне. І терміново.

Після цілого дня виснажливої роботи я, ледве жива, завалилася у єдину забігайлівку в Брюнелі. Замовивши склянку апельсинового соку, я без сил впала на стілець.

Краплина холодного поту скотилася з мого чола.

Виживати – так складно.

Ще навіть справжній кінець не настав, а вже валюся з ніг.

Чи не варто просто розповісти Гаррісону всю правду?

Я прокручувала цю думку десятки разів за день.

— Ні, не можна! — раптом вигукнула я.

— Що саме не можна? — пролунав знайомий глузливий смішок.

Я здригнулася.

За столом навпроти, ховаючись за газетою, сидів Іден Дункан Ланкастер.

— А вам ніде жити? — запитала я, зітхаючи.

Іден акуратно склав газету й поклав її на стіл, подарувавши мені свою фірмову хитрувату посмішку.

— Вулиці відтепер — мій дім. Брюнельська поліцейська дільниця – моє місце роботи, тож я зараз на службі.

На службі? Серйозно? А більше схожий на ледаря, що безсовісно байдикує.

— Чудово. Продовжуйте у тому ж дусі, — буркнула я з яскраво вираженою іронією.

Може, варто завербувати його?

Іден – не та людина, яку хочеться мати за ворога. Він надзвичайно вправний у бою, а його навички виживання вражають.

Але це ж яка морока…

Я зітхнула. До кінця світу ще залишався час, тож поки що я відклала цю ідею.

У цей момент офіціантка принесла мій сік, і я раптом впізнала її.

— О? Панна Лускін?

Переді мною стояла Ваніль Едді Лускін, попередня власниця халупки.

Що вона тут робить?

Ваніль вправно притримувала тацю на стегні.

— Підробляю, — буденно відповіла вона.

Почекайте… Вона ж дворянка?

Я хотіла поставити це запитання, але стрималася – раптом це нетактовно?

— Ну, щасти, — пробурмотіла я.

Ваніль коротко кивнула. Проте навіть після цього вона не пішла.

Я здивовано глянула на неї.

Раптом Лускін потерла великий палець об вказівний.

Вона просила… чайові?!