Що робити, якщо знаєш, що світові ось-ось гайки? (5)

Допит собі влаштувати я не особливо хотіла. Саме тому й вагалася, чи варто заходити до поліцейської дільниці.

Можливо, варто було просто попросити подзвонити в когось? Або ж піти звідси тихцем?

Поки я розмірковувала, погляд мимоволі впав на чоловіка, що лежав ниць на підлозі. Він тремтів мов листочок під час бурі, але не смів навіть поворухнути головою, боячись розбити склянку. Я нервово проковтнула клубок у горлі й глянула на Ідена.Цей чоловік — далеко не проста людина, мені ж бо відомо було.

Помітивши моє зніяковіле мовчання, Іден лукаво посміхнувся й кивнув у бік чоловіка, розпростертого на підлозі.

— Цей покидьок — домашній тиран. Не робіть передчасних висновків, — промовив він. — Таке сміття не варте називатися людиною. Його дружина потрапила до лікарні після того, як він вдарив її пляшкою з-під алкоголю, і досі не прийшла до тями.

— Боже милий, — вирвалося у мене. — І ви не забили його до смерті?

Іден розсміявся, ніби це була найсмішніша річ, яку він коли-небудь чув. Судячи з того, як сорочка Ланкастера трималася на святому дусі, я могла закласти окуляри Гаррісона, що саме він був причетний до жалюгідного стану злочинця.

Поліцейський витягнув з кишені годинник на ланцюжку, подивився на час і підвівся.

— То що привело вас до поліцейської дільниці? Чи не прийшли запросити мене до свого маєтку?

— Я помилилася адресою. Вибачте.

Я швидко вибігла з дільниці й зачинила двері.

І тут мене осінило: якщо я хочу скористатися телефоном, то мені доведеться зробити це всередині тієї маленької дільниці… прямо перед Іденом. Це було абсолютно неприйнятно.

Щойно двері клацнули, я почула, як розбилося скло, а за ним пролунав голос Ідена:

— Я ж попереджав: розіб’єш — помреш. О, що таке? Може цього й хотів добитися?

Услід чулися розпачливі верески чолов’яги, але я не зупинилася. Просто не мала права втручатися в цю справу.

Не маючи іншого вибору, я вирушила в сусіднє містечко Кінтне, сподіваючись знайти там телефон.

Але Кінтне виявилося лише трохи більшим за Брюнель. Це все ще була глуха провінція. Єдині телефони в місті знаходилися на залізничній станції та в поліцейській дільниці, але, як виявилося, обидва не працювали.

Це що, жарт? Чи хоч щось у моєму житті може піти за планом?

Урешті-решт я змирилася й вирішила відправити листа поштою.

У своєму посланні до Гаррісона я запитала, чи серед зброї, яку він для мене дістав, є вогнепальна, а також цікавилася ситуацією в столиці. Окрім того, я попросила знайти спосіб перевести Ідена з Брюнелю до столиці, бо це “відрядження” мені здалося достобіса дивним.

Листу знадобиться час, щоб дістатися адресата, але це було краще, ніж телефонувати при Іденові.

На зворотному шляху до Брюнеля я купила газету.

«Відсутність головної пліткарки занурила світське життя в нуду… Де ж усіма очікувана Чері Сінклер?»

Невже це справедливо — звинувачувати мене в тому, що світські заходи стали нудними? Вони, мабуть, просто занудьгували без нових скандалів. Інші статті теж не викликали особливого інтересу.

«Родина Сіґрейв і їхній зв’язок зі стародавніми артефактами…»

Сіґрейв? Але ж це повна вигадка.

У казках, які я читала в дитинстві, вони завжди зображувалися як герої, що захищають людство від зла. Справжнісінькі супергерої. Діти обожнювали цю легенду.

Якби ж така родина дійсно існувала… Хай би вже з’явилися й розібралися з цими химерами.

Я зітхнула. Оскільки новин про чудовиськ не було, я відкинула газету, не задумуючись.

А згодом, завершивши всі справи, повернулася до маєтку.

Настав час зайнятися прибиранням і ремонтом.

Стоячи посеред саду, я поглянула на будівлю, яку придбала. Самотній, занедбаний маєток мав похмурий вигляд, ніби ось-ось з нього виринуть привиди.

У романі не було багато деталей про цю будівлю, тож я не очікувала, що вона виявиться в такому жахливому стані.

Зовнішні стіни двоповерхового маєтку обсипалися, а сад заріс бур’янами після років пустки. Але всередині все було ще гірше. Покинутий мотлох, розбиті меблі, товстий шар пилу — будинок більше нагадував дім страху, аніж житло.

Перш ніж узятися за прибирання, я вирішила якось обізвати свій прихисток. Без цього я нізащо не змогла б прикипіти до нього серцем.

[Тимчасовий прихисток Чері]

Я з ентузіазмом написала це на дерев’яній табличці, але одразу зрозуміла, що назва надто банальна.

— Чогось не вистачає… — замислилася я.

Після невеличкої правки табличка набула нового вигляду:

[Тимчасовий прихисток – Халупка Чері]

Я поставила руки на талію, оглянула свою роботу й задоволено всміхнулася.

— О, ну тепер незлецько.

Я й гадки не мала, що одного дня цей будинок увійде в історію під назвою «Халупка Чері»…

Щойно табличка зайняла своє місце над дверима, я розгорнула план будівлі, який дала мені Ваніль, і почала вивчати його.

На звороті креслення я помітила щось дивне. Хтось вивів кілька слів чорнильною ручкою, а потім старанно їх закреслив.

Тримаючи аркуш перед вікном, я змогла розгледіти бліді літери:

“Обов’язково запам’ятай: номер 1 - Брюнель, номер 3 - Семмюль, номер 6 - Хаґ’ю, номер 8 - Нотюн.”

Я знала, що Брюнель — це назва містечка, а Нотюн — вулиці в столиці. Але що таке Семмюль і Хаґ’ю?

Утім, загадка могла почекати. Наразі було важливіше облаштувати маєток.

Прямуючи коридором, я озирнулася довкола. Раптом дім, що кілька хвилин тому здавався просто занедбаним, видався страхітливою пусткою.

Я зупинилася, глибоко вдихнула й легенько поплескала себе по щоках.

— Ну, тепер це моя халупка. Впораюся.