Про переродження у роман, світ якого мав зникнути

Ну що ж, так би мовити, моя історія спершу нічим не відрізнялася від інших.

Потрапила під машину, загинула й переродилась у роман.

Ну от знаєте, зазвичай, коли люди думають про реінкарнацію чи перевтілення, в уяві зазвичай вимальовується образ знатної леді в урядному вбранні, оточеної кількома неймовірно вродливими чоловіками, яка живе в розкоші та багатстві. А я що, чимось відрізнялася? Зовсім ні. Ну як сказати, донедавна.

Цей світ, поглинутий ієрархічними титулами, політичними партіями та вищим суспільством що нагадував індустріальну Європу 19-го століття, мав поринути у хаос через те, що містами поширився б вірус. Ну й де цей світ був? У другосортному романі-роматниці з назвою "Кохання у зруйнованому світі". І ким ж я переродилася? Чері Сінклер, надокучливо голосною другорядною персонажкою, котра врешті-решт пожертвувала життям заради одного з головних героїв.

Спогади з минулого життя з'явилися тієї весни, коли мені виповнилося дев'ятнадцять. Три роки до того батьки загинули в аварії, у наслідок чого я лишилася одна-однісінька. Але самотньою не зосталася. Принаймні, у спадок мені лишився цілий статок, завдяки якому життя було мов у шоколаді.

— Гроші — найкраще, що може бути в світі! — хоча й не була дворянкою з походження, жила зі срібною ложкою в роті, бо народилася в родині магнатерії, де гроші водилися більші, ніж у деяких вельмож. То чому б не тринькати кошти направо й наліво, га?!

— Так, так, це теж загорніть. - того дня я навідалася до магазину взуття. Весело мугикаючи собі щось під ніс, я цокотіла каблуками по бруківці в центрі міста. За мною поспішно тупотіла покоївка на ім'я Сюзанна, несучи купу пакунків. Здається, усі погляди були прикуті до нас двох. Вухом я вловила, як дві аристократки ледве чутно почали шепотітися, коли впізнали мене.

— Хіба не це панна Сінклер?

— А сукня яка! Цікаво, хто ж дизайнер?

— Подивися-но на капелюшок, такий гарненький!

Хе-хе. Я відкинула прядки волосся за спину й гордо посміхнулася. Хоча з народження не шляхтичка, та всі вельможі рівнялися на мене. Це тішило душу. Обличчя моє майоріло на перших сторінках випусків газет кожного дня, а автори статтей кликали мене незрілою спадкоємицею магнатерії Сінклер. Але срати я на це хтіла. Що мені до тих невдах?

До того дня, жила я звичайнісіньким життям багатої панночки, ні про що не думаючи. І зовсім не знала, які негаразди трапляться незабаром.

— Панно, зачекайте хвилинку! — нарешті донісши сумки до карети, Сюзанна почала закидувати пакунки на платформу сидіння кучера, бо багажника у цій таратайці не було. Я ж просто спостерігала збоку. Пакунки з взуттям напрочуд важкі, тож покоївка з скигленням намагається покласти їх на платформу.

"Здається, варто допомогти." - прослизнула думка в підсвідомості, після чого, перевіривши, чи нема когось поруч, я швидко підхопила всі пакунки однією рукою та закинула на дах карети.

— Панно... Ви й справді всесильні. — Сюзанна плеснула у долоні та подивилася та мене. Я ж байдуже знизала плечила. Ну а що, її слова – чиста правда.

Звісно ж, такою міццю я з народження не володіла. У дитинстві, тільце навпаки було дуже слабким, однак після прийому ліків, які звідкись дістали батьки, видужало з часом, ба більше, стало сильнішим.

Однак, знаєте, паннам з вищого суспільства негоже мати міць в руках. А враховуючи, що те незріле дівчисько, яким я була до того дня, жадало стати справжньою дворянкою, відчайдушно приховувало цю силу.

— Га?.. — тільки-но я ступила на сходинку до карети, коли раптом відчула, як пройняв мороз.

– Панно, все гаразд?— спитала Сюзанна, дивлячись на мене, майже заскочивши до середини з іншої сторони.

— Так, так, просто...

"Що це за погане передчуття?" — раптом мені стало якось зле, але подумавши, що то не особливо серйозно, я спробувала підняти ногу на наступну сходинку, але раптом втратила рівновагу, не встиглася схопитися за опору та полетіла на бруківку.

Геп! Моя голова з гучним звуком гупнулася на дорогу. А тоді все зникло.

Біль був нестерпним. Таким, ніби здавалося, що хтось розтрощив сокирою череп. А потім, немов крізь прорвану греблю, потік спогадів хлинув у мою свідомість.

Спогади, які здавалися моїми, але водночас чужими, накрили мене з головою, яскраві й виразні, ніби все це сталося лише вчора.

— Що… Що це таке?

І тут мене осінило. Живу я вже не перший раз. А світ, у якому опинилася зараз, — це той самий роман, що колись читала: "Кохання в приреченому світі".

Чорт. Як же іронічно. Життя справді жарти тягне в найскрутніші часи. Немовби я сама — головна героїня роману про виживання.

— Панночко, ви в порядку? — стурбований голос Сюзанни вирвав мене з роздумів.

— Так… — відповіла я, хоча це було далеко від правди. Вона допомогла мені сісти до карети, і я відкинулася на сидіння, намагаючись упорядкувати думки.

Роман, який виринув у моїй пам’яті, був історією про апокаліптичне виживання, де головна героїня, Аврора, в оточенні вродливих чоловіків  — майбутніх коханців і соратників — шукала спосіб створити ліки від смертельного вірусу. Табори вцілілих стали центрами влади, а Аврора, крок за кроком, підкорювала їх, нарощуючи свою могутність.

Але була одна невеличка проблема.

— Цей роман так і не досяг кінця.

Джерело вірусу так і не розкрили. Єдине, що я знала напевно, — через два роки після початку пандемії Аврора зустріне геніального вченого, який зможе створити ліки. Саме тоді вони й дізнаються, що її брат, Іден Дункан Ланкастер, має вроджений імунітет до вірусу.

Чорт забирай.

А що ж Чері? Її роль зводилася до нестерпного ниття і бурчання. У одній зі сцен, за сумісництвом, останній для неї, панночка влаштувала істерику, накликала на себе біду, була вкушена зараженим монстром і загинула безглуздою смертю.

— Панночко, ви плачете? — Сюзанна простягнула мені хустинку.

— Ні, це просто піт, — швидко відповіла я, витираючи обличчя.

— Гаразд…

Які ще сльози?.. Не те, щоб мені сумно було, просто розпачливо!

Але чому… Чому саме я?

Чому мене закинуло в цей роман? І чому з усіх можливих світів — саме в апокаліпсис?!

А най би всіх вкурвило!

У самому серці столиці королівства Ґрейден, місті Бентон, височів розкішний маєток родини Сінклер. Його бездоганні білосніжні стіни були вкриті витонченими золотими візерунками, які так і волали про заможність і марнотратство господарів, а дах потопав у лавандовому цвітінні. Було очевидно, що власники маєтку більше дбали про розкіш, аніж про гармонію інтер’єру.

На третьому поверсі знаходилася найбільша кімната в будинку, в якій навіть окрема гардеробна була. На столі завжди стояло триповерхова таця, доверху наповнена смаколиками, а повітря пронизував ніжний квітковий аромат від запалених ароматичних свічок.

Поруч височіло ліжко, цілком позолочене, наче зійшло зі сторінок казки про принцес. І саме на ньому я зараз лежала, змучена, втомлена, не спромігшись навіть повечеряти після повернення додому.

Хотілося просто заперечити чимось цю абсурдну реальність.

У моєму минулому світі пандемія коронавірусу перетворила ПЛР-тести на буденність. Проте я була однією з тих, кому пощастило уникнути зараження. Навіть дякувала Богові за свою удачу… а потім, бляха, узяла й загинула в безглуздій автомобільній аварії.

І тепер я опинилася тут — у світі роману, який балансував на межі зникнення через подібну чухню.

От же ж доля насміхається. Складність мого життя підскочила на рівень вище.

Узяли вищі сили, врятували, і заради чого це все? Щоб вкинути до ще більш конченої божевільні?

Тоді згадалося відоме прислів’я: Якби знала, що завтра кінець світу, посадила б сьогодні яблуню. Але в цій реальності воно мало сумнівний сенс. Особливо для мене, панни Чері Сінклер.

У цьому світі я нещодавно втратила сім’ю й не мала нікого, хто б міг мене підтримати. Яке ще саджання дерев, тут би за власний рахунок прожити…

Хоча, можливо, можна розраховувати на Гаррісона.

Гаррісон Ґовард, сімейний юрист Сінклерів, не був мені кровним родичем, але ми виросли разом, і завжди був мені за старшого брата. А серед прислуги у маєтку єдина людина, з якою я по-справжньому була близька, — моя люба покоївка на ім’я Сюзанна.

Занурена в думки, я лежала на ліжку, коли до кімнати увійшла Сюзанна, несучи в руках стос газет.

— Панночко, ось газети, які ви попрохали принести, — сказала вона, простягаючи їх мені.

Я сіла, протерла очі й узяла газети.

— Дякую.

Перегортаючи сторінки, я шукала ту саму статтю, через кілька хвилин натрапивши на заголовок:

Аналіз витрат Чері Сінклер! Наскільки далеко зайде марнотратство нахабної спадкоємиці?

Не те.

Стаття розписувала мої фінансові звички, перелічувала сукні, які я носила. Щоразу, коли мої вбрання з’являлися в журналах, їхні фасони ставали трендом.

Люди просто обожнюють пліткувати про мене, — з іронією подумала я й перегорнула далі.

Масштабний похорон у маєтку родини Кейсі! Представники дому заявляють, що померлі — прислуга, яка страждали від інфекційної хвороби…

Ось воно.

Як я й підозрювала. Точно так само, як і в романі, щось знову відбувалося в маєтку маркіза Кейсі.

Чорт. Отже, спогади з мого попереднього життя справжні.

Трагедія в романі почалася саме з підозрілих експериментів у володіннях маркіза Кейсі. Алхіміки, яких він фінансував, проводили незаконні досліди, що зрештою спричинили випуск у світ смертельного вірусу. Маркіз, намагаючись уникнути відповідальності, стулив пельку і втік.

Після виходу цієї статті, рівно через три місяці, світу настав кінець.

Я швидко глянула на дату публікації.

ДВА місяці вже минуло!

— Ні… Не може бути… Трясця твоїй матері!

Залишався лише двадцять один день. Менше місяця.

— От курва! Двадцять один день — це надто мало!

Я схопилася за голову, намагаючись не розридатися.