Пролог

Пролог

"Кадзує...як ти думаєш, чому люди створюють сім'ї?"

Тихого осіннього дня дідусь поставив мені це запитання. Це було одразу після буддійської поминальної служби, проведеної на сьомий день після смерті моєї бабусі. Ми з дідусем були наодинці в саду, розсіяно поглядаючи в небо.
Я не зрозумів питання,й,допоки я намагався знайти, що сказати у відповідь, дідусь заговорив. Він мав вигляд людини,осяяної прозрінням:

"Щоб вони не померли самотніми. Це спадало на думку знову й знову, коли я доглядав за твоєю бабусею. Хоча ми так рано втратили нашого сина й твою матір, ти все одно був з нами. Завдяки цьому ми відчували, що наше життя наповнене сенсом. Зв'язки, які ми сформували, триватимуть навіть після того, як нас самих не стане. Для будь-якої живої істоти не може бути більшої гордості".

"Дідусю..."

"Ось чому я хочу сказати тобі це. Кадзує, створи сім'ю. А коли створиш, захищай її, незважаючи ні на що. Ти завжди був розсудливим хлопчиком. ...Ні, мабуть, я повинен сказати, що ти завжди був схильний думати про речі раціонально".

Я мовчав.

"Але, послухай, ти не повинен робити цього, коли йдеться про сім'ю. Якщо ти колись візьмеш їх за руки, то вже ніколи не відпускай. Поклади своє життя на кін і захищай їх до самого кінця, незважаючи ні на що. Якщо ти це зробиш, я впевнений, що коли прийде твій час, ти зможеш сказати: "Я прожив гарне життя". Як твоя бабуся... і як я".

"...Ти так говориш, ніби це твоя остання воля", - сказав я дражливо, але дідусь кивнув на повному серйозі.

"Я доживаю свій вік. Можливо, це останні слова, які я залишу своєму онукові, який одного дня залишиться сам".

Тоді я не міг нічого сказати у відповідь.

А тепер дідусь, ніби тримався тільки для того, щоб побачити, як я вступлю до університету, поїхав до бабусі, щоб побути з нею. Залишившись у будинку на самоті, я прошепотів собі під ніс.

"Я знаю. Я не забув твою останню волю, дідусю".

Створити сімю й захищати її, незважаючи ні на що.

Тримаючи цю обіцянку близько до серця, я мав розпочати своє нове життя. Принаймні, так мало бути.

 

◇ ◇ ◇

 

"О, Герою! Добре, що ти відгукнувся на мій заклик", - сказав чоловік середніх років, який щойно з'явився переді мною. Він був середньої статури й, здавалося, намагався звучати велично. На вигляд йому було близько сорока-п'ятдесяти років. Він був одягнений в червоний плащ, досить товстий, щоб служити плащем, а на голові в нього сиділа блискуча золота корона. Я з першого погляду зрозумів, що цей хлопець - король.

А молода жінка з ніжним виглядом, що стояла поруч з ним, була королевою? Це була вродлива жінка з платиновим світлим волоссям, одягнена в гарну сукню. На вигляд їй було лише близько тридцяти.

Оцінимо ситуацію,подумав я. Безглуздо висока стеля, ряди мармурових колон, а переді мною червона килимова доріжка. По обидва боки стоять солдати, вишикувавшись у стрій, а вперемішку з ними - людина, схожа на типового для середньовіччя прем'єр-міністра.

Це місце виглядало так, ніби зійшло з екрану РПГ. Там був король, палац і ця фраза "О, герою", яку я щойно почув.

...Гаразд, заспокойся, сказав я собі. Паніка не поліпшить твого становища. Першим ділом... Гаразд, я почну зі збору інформації.

"Ч-чому ви так на мене дивитеся? Вас засмутило...., що я викликав вас сюди?" - нервово запитав король, коли я витріщився на нього.

"Справа не в цьому... Я просто не дуже добре розумію ситуацію. Чи можу я попросити вас пояснити?"

"В-ви дуже спокійні. Це дуже обнадійливо..."

"Ваша Величносте..." почав я.

"Н-нічого страшного!"

Прем'єр-міністр прочистив горло, а король трохи підстрибнув. Побачивши цю маленьку сцену, королева хіхікнула, а солдати подивилися на неї з кривими посмішками. З цього обміну поглядами я зрозумів, що король справді був добродушною людиною, якою він здавався. Я відчував, що йому бракувало ореолу владності, необхідного для правителя країни, але він був тим типом, якого любив народ.

Я поставив своє запитання навмисно спокійно, щоб не залякати його. "Отже, якщо я герой, то це означає, що на нас напав повелитель демонів чи щось таке?"

"Ти, дійсно, швидко все зрозумів. Все саме так, як ти сказав".

Я втратив дар мови. Серйозно...? Це ж не сон, так? Ні, я просто хотів спробувати сказати це. Я можу відрізнити сон від реальності. Це не схоже на туманне відчуття сну. Всі чотири мої органи чуття, окрім смаку, повідомляли мені, що це реальний світ.

Це... реальність... Дозвольте мені повторити. Серйозно?

"Щ-щось не так, Герою? Чому ви раптом схопилися за голову?"

"Ні, не хвилюйся про це. У мене просто трохи запаморочилося в голові." Голова почала боліти, але поки що я мусив із цим змиритися. "Зі мною вже все гаразд. Поясніть, будь ласка, що сталося".

"В-ви впевнені? Дуже добре, я поясню".

Тоді король почав довге пояснення світової історії, наче в старій рольовій грі. Воно було настільки довгим, що, якби це була гра, я б шукав кнопку "Пропустити текст", тому я трохи підсумую для вас, читачі.

Спочатку він розповів про цей світ.

Світ складався з суперконтиненту Ландія та низки островів різного розміру. На суперконтиненті Ландія було багато країн, великих і малих. Окрім людей, їх населяли звіролюди, ельфи, гноми, драконіди та інші раси. Були країни, де ці раси співіснували, країни, де одна раса мала привілейоване становище над іншими, країни, які забороняли в'їзд усім, крім представників власної раси, й багато інших. Ці країни мали різні форми правління, й часом вони боролися одна проти одної за панування. Однак відтоді, як з'явилися володіння Повелителя демонів, на перший погляд здавалося,що всі країни зайняли позицію взаємного співробітництва.

Далі король розповів про Володіння Повелителя Демонів.

Близько десяти років тому в найпівнічніших районах суперконтиненту Ландія з'явився вимір під назвою "Світ Демонів", і звідти хлинули монстри різних розмірів і форм, вкинувши Північні країни в хаос. Країни об'єдналися в союз і організували каральне військо, щоб відправити їх у світ з якого прийшли демони.

Однак,це каральне військо було знищено. У світі демонів існували "монстри", які мали мінімальний (або, як дехто вважає, взагалі не мали) розум, а також "демони", які були розумними й до того ж могутніми воїнами. Саме ці демони знищили каральне військо. Крім того, хоча це ще не було перевірено, люди пліткували про існування правителя,який керував нечистю - "Короля Демонів".

Після цієї битви країни втратили свої основні бойові сили, й жодна з них не мала сили захистити себе від монстрів, що з'явилися зі світу демонів. Демонічні сили, які до того часу володіли лише територією, еквівалентною невеликій країні, спустошили Північні країни й підпорядкували собі третину континенту. Цю територію тепер називали "Володіннями Повелителя Демонів". Хоча їхній наступ на деякий час зупинився, подейкували, що це сталося тому, що розширення лінії фронту розосередило демонів і монстрів, що дозволило окремим країнам утримувати лінію протистояння. Це не означало, що людство мало якийсь вирішальний спосіб змінити ситуацію. У прифронтових країнах ситуація зайшла в глухий кут.

Після цієї експозиції король розповів про одну країну.

Це було Королівство Ельфріден, держава середнього розміру на південному сході континенту. Форма правління - монархія. Ця країна була заснована багатьма расами, які співіснували разом, і, хоча король був людиною, представники інших рас приймалися тут без дискримінації. Незалежно від раси, кожен мав громадянство, й, окрім посади "короля" міг отримати будь-яку роботу, яку забажав. Навіть прем'єр-міністр, який раніше скаржився королю, був напівельфом, з людським та ельфійським походженням.

Оскільки вони не межували з Володіннями Повелителя Демонів, нападів монстрів було небагато. Однак країна була слабкою від самого початку, й державна скарбниця була не в найкращому стані. Останніми роками особливо гостро відчувалася нестача продовольства, й це тільки загострило проблему біженців, позбавлених житла через розширення Володіння Володаря Демонів, що дрейфували сюди.

Як на внутрішньому, так і на міжнародному фронтах згущувалися темні грозові хмари.

Судячи з усього, відносини з Імперією Ґран Хаосу, найбільшою країною на континенті, не враховуючи Володіння Повелителя Демонів, були напруженими. Імперія була країною, яка мала найдовший кордон із Володіннями Повелителя Демонів. Це також була країна, яка керувала першим вторгненням у Володіння Повелителя Демонів.

Після поразки в війні з Володіннями Повелителя Демонів, Імперія,вочевидь, звернулася до інших країн із проханням про військові виплати. Простіше кажучи, вони просили, щоб країни, які були далеко від Володіння Володаря Демонів, надали фінансову підтримку тим, хто був близько до нього. Хоча це були "прохання", але коли вони йшли від наймогутнішої країни всього людства, вони були ближчими до ультиматуму. Одне з таких прохань надійшло до цього королівства, але за нинішніх обставин йому буде важко його виконати.

Насамкінець король розповів про "виклик героя", який привів мене в цей світ.

Очевидно,в проханні про військові субсидії, яке надійшло з Імперії, було сказано: "Якщо ви не в змозі заплатити, проведіть ритуал виклику героя, який зберігається в вашій країні,й передайте викликаного героя Імперії". Було цілком зрозуміло, що ця країна не мала коштів, щоб заплатити, й, можливо, саме це й було наміром Імперії з самого початку. Можливо, вони хотіли використати героя заради його бойового потенціалу, чи може, препарувати й вивчити його, а то й взагалі не мали до нього жодного інтересу, й просто хотіли використати відмову Королівства у відповідь на їхній запит як привід для вторгнення. Не маючи можливості дізнатися, чого хотіла Імперія, спекуляції призвели лише до ще більших спекуляцій, і королівство стало підозріло ставитися до всього.

У відповідь на ситуацію, що склалася, королівство вирішило провести ритуал виклику героя. Вони ще не вирішили, чи вдасться їм повернути героя, але якщо їм це вдасться, то це принаймні дасть їм карту, з якою можна буде вести переговори. Для цього їм потрібно було погодитися на прохання і показати, що вони мають намір виконати ритуал.

...Тепер, коли ти все це почув, ти, напевно, вже здогадався, що король ніколи не думав, що йому вдасться викликати героя.

"Гей!" - крикнув я на нього, ненароком, і король злякано відскочив назад.

" Ек! Мені дуже шкода!"

"О, вибачте, - сказав я. - "Я на секунду втратив самоконтроль".

Навіть, якщо він так поводиться, він усе одно король. Я втримаюсь від подальшої грубості.

І все ж... Невже мене викликали випадково, й ніхто від мене нічого не чекає? Трохи заспокоївшись, я запитав короля.

"...І що ви плануєте робити?"

"Що?"

"Щодо того, щоб видати мене Імперії".

"Тобто... Що я маю робити? Це справжня проблема." Король дійсно виглядав стурбованим.

Це мене трохи здивувало. Я очікував, що він скаже: "Імперія страшна! Будь ласка, йди й служи їм заради нашого королівства!", а він плакав і благав мене зробити це. Зрештою, він виглядав досить слабкодухим.

"Чому ви так хвилюєтесь?", - запитав я. "Ви боєтеся Імперії, чи не так?"

"Так, боюся! Саме тому я й хвилююся!”   

"Якщо дозволите, я поясню, - сказав прем'єр-міністр, роблячи крок уперед. "Наразі існує чітка різниця в силі між нашою країною та Імперією. Ми просто не в змозі відмовити, коли Імперія про щось просить. Поки ми застрягли в цій ситуації, ви - єдина щаслива карта, яка впала нам у руки. Однак, як тільки ми зіграємо цю карту, в нас не залишиться нічого, що можна було б використати в переговорах з Імперією. Навіть, якщо ми зможемо пережити цей раз, роблячи, як вони кажуть, що ми будемо робити наступного разу, коли щось трапиться? Наступного разу, можливо, нам вдасться лише відмовитися від нашої єдиної карти".

Я промовчав. Було неважко зрозуміти, що він мав на увазі.

Те, що сталося з північною Фуджіварою після того, як вони здали свій єдиний козир, Мінамото но Йошіцуне, було гарним прикладом. Тих, хто піддасться залякуванню, випустивши з рук єдину карту на руках, чекає лише поганий кінець.

"Що таке герой?" запитав я.

"Кажуть, що герой - це "той, хто очолює зміну епохи", - відповів прем'єр-міністр.

Хм... Тож це не просто той, хто вбиває Короля Демонів?

"Чи не занадто розпливчасто?",  - я запитав.

"У нас не так багато записів, як ви розумієте."

"...Будь ласка, не проводьте ритуал, якщо це так."

"Я не можу перепрошувати за такий стан речей", - формально відповів прем'єр-міністр.

Рутинне бюрократичне вибачення мені не допоможе... Проте, це проблема. У нас недостатньо інформації, щоб діяти. А це означає, що зараз нам найбільше потрібен час.

"Сер, у мене є пропозиція."

"Яка? Можеш говорити вільно."

"Ми можемо поговорити про те, що буде далі? Не стоячи тут, а десь, де ми зможемо сісти й обговорити це докладно. Тільки я, ви й прем'єр-міністр."

"Хм. Що скажеш, Марксе?"

"Це було б чудово". Прем'єр-міністр, якого звали Маркс, кивнув на знак згоди.

Оскільки я отримав їхню згоду, я звернувся з ще одним проханням. "Будь ласка, також зберіть всі можливі матеріали про цю країну. Особливу увагу приділіть звітам про фінансовий стан, а також матеріалам про сільське, лісове й рибне господарство, економіку, торгівлю й промисловість, землю, інфраструктуру й транспорт. Можливо, нам вдасться знайти гроші, які вимагає Імперія. Крім того, я хотів би отримати матеріали про героїв, які в вас є... але це може зачекати".

"Дуже добре. Я накажу зібрати їх негайно", - сказав король.

На цьому ми зробили перерву, а згодом мене викликали до королівської канцелярії у справах уряду.

Сидячи на зручному дивані навпроти короля й прем'єр-міністра Маркса, ми проводили зустріч за зустріччю. Тобто, ми говорили практично про все, про що можна було говорити: промисловість, економіка, податкова система, сільске господарство, військові приготування, зовнішня політика - ми обговорювали все

Зустрічі тривали цілих два дні. Частково тому, що я ставив запитання про кожну деталь матеріалів, які я попросив їх зібрати, а частково тому, що вони вчепилися в політику, яку я пропонував, до такої міри, що це здавалося дивним. З середини зустрічі король приділяв мені підвищену увагу, наче він став зовсім іншою людиною.

   Минуло два дні. Солдати, які охороняли двері, пізніше розповідали всім, що, коли король вийшов із кімнати, вираз його обличчя був незвичайно радісним й веселим, і що це було обличчя людини, яка прийняла рішення.

Наступного дня після того, як наші зустрічі втрьох закінчилися, король зібрав високопоставлених осіб замку в залі для аудієнцій і голосно проголосив: "Народе мій, я прошу вас уважно прислухатися до моїх слів".

"Я, тринадцятий король Ельфрідену, Альберт Ельфріден, відрікаюся від престолу на користь викликаного героя, Соми Кадзуї! Крім того, я оголошую про заручини моєї дочки, Ліссії Ельфриден, з королем Сумою".

У залі повисла тиша. Всі були вражені до німоти. Єдиною з присутніх, хто залишався спокійним, була, мабуть, королева.

Ця несподівана звістка повністю приголомшила мене…