Кольорові вставки

Том 1. Розділ 1 - Розділ 1: Пінг-Понг у Нашій Уніформі

Розділ 1: Пінг-Понг у Нашій Уніформі В ІДТОДІ, ЯК Адачі вперше запропонувала нам пограти в пінг-понг, у нас з'явилося нове захоплення - звісно, непомітне, бо ми прогулювали уроки. Шкільне обладнання для пінг-понгу залишили припадати пилом на другому поверсі спортзалу, і оскільки ми не могли ризикнути відчинити вікно, повітря було задушливим. По краю горища, що виходить на перший поверх спортзалу, тягнулася зелена сітка - реліквія з тих часів, коли в цій школі існував офіційний клуб пінг-понгу. Мета сітки полягала в тому, щоб гарантувати, що будь-які м'ячики, які загубилися, залишались в межах другого поверху. Зазвичай ми вдвох сидимо навпроти неї і коротаємо час за тихими розмовами. Однак на той момент мені стало нудно, тож я з вдячністю прийняла пропозицію Адачі. Жовтень майже закінчився, і ми перейшли на зимову форму, хоча довгі рукави, чесно кажучи, були останньою річчю, яку мені хотілося носити в таку спеку. На щастя, тепла сонячна погода означала, що заняття з фізкультури будуть проходити на спортивному майданчику, а це, в свою чергу, означало, що ми з Адачі могли займатися в спортзалі в повному обсязі. Переконавшись, що ми були самі в будівлі, ми взялися за встановлення столу для пінг-понгу. “Ти ходила в якісь гуртки в молодших класах?” запитала Адачі, намагаючись прикріпити сітку до столу. Ми прогулювали уроки разом близько місяця, але, здається, тема шкільних гуртків ніколи раніше не піднімалася. “Я була в баскетбольній команді, власне. Я дуже захоплювався спортом. Раніше, я завжди працювала допізна на тренуваннях.” “Хм. Я навіть і не уявляла тебе баскетболісткою", - замислилася вона, можливо, тому, що я не здавалась їй такою високою порівняно з нею. "Може, зіграємо, якщо він тобі так подобається?” “Така дитина, як ти, не становитиме великих труднощів.” Але я знала, що пропозиція була несерйозною. “Спокійно, тигрице!” вона засміялася. Насправді, навіть легкий стукіт баскетбольного м'яча створював надто багато шуму; вчителі помітили б нас за лічені секунди. До того ж, ми все ще були у формі. У грі, яка вимагала багато стрибків, ми обидві неминуче б відволікалися на фізику наших спідниць. Пінг-понг, з іншого боку, був не таким напруженим. Це була ідеальна маленька гра, щоб грати тут, далеко від решти світу. Ми з Адачі були першокурсниками, і обидва прогулювали школу. Ми аж ніяк не були давніми друзями чи чимось подібним; навпаки, ми вперше зустрілися саме тут, у спортзалі, і наша дружба була відносно новою. До цього моменту я вже знала про неї досить багато, але багато чого ще не знала... можливо, тому, що мені й не потрібно було це все знати. Коли справа доходила до її зовнішності, Адачі, як правило, завжди була обережною. Її волосся було довшим, з невеликою кількістю вибілених смуг, які не привертали надто багато уваги. Її статура була стрункою, з невеликою кількістю вигинів, про які можна було б говорити, а плечі були настільки опущеними, що я інколи дивуюсь, чи є у неї взагалі плечі. З її гострими очима і тонкими губами, вона мала класичне "обличчя стерви, що відпочиває", але насправді вона була досить спокійною, або легкою на підйом, або називайте це як хочете. Як би вона не сердилася, вона ніколи не підвищувала голос… принаймні, я такого не бачила. Вона часто носила браслет на лівому зап'ясті - великий браслет, що нагадував єдину наручницю, яка завжди виглядала так, ніби намагалася зісковзнути. На відміну від Адачі, моє волосся було помітно знебарвлене до русявого мідного кольору, і я докладала більше зусиль до макіяжу. На таких дівчат, як я, вішали ярлик "правопорушниці" за один крихітний пірсинг, тож природно, що вчителі віддавали перевагу Адачі з великим відривом. Можливо, тому, що вона була гарненькою дівчиною, яка ніколи не суперечила. Однак не помиліться - Адачі була втричі більшим порушником, ніж я. Один погляд на її табель відвідуваності міг би це довести. Але мене бісило те, що навіть якби я була втричі кращою за неї, мене б ніколи не вважали "хорошою" ученицею. Проте, якимось чином, їй все одно вдається отримувати однакові зі мною оцінки. Це мене дивувало. Адачі зняла свій формений піджак і обв'язала його навколо талії. Коли ми поставили стіл, я зробила те саме - частково тому, що не хотіла порвати піджак, але здебільшого тому, що в приміщенні було душно. Потім я витерла макіяж, бо знала, що піт все одно його зіпсує. Далі, стискаючи в долоні строкатий рожевий м'ячик для пінг-понгу, я взяла вільною рукою одну зі старих, напевно, запліснявілих ракеток. Коли Адачі зробила те саме, я вперше дізналась, що вона лівша. "Коли ти востаннє грала?" запитала я, поки ми ганяли м'яч туди-сюди. " Хм... напевно, в класі шостому, у гуртку дівчат-скаутів?" Дівчата-скаути. Це навіяло спогади. "Оx, так, дівчата-скаути... Таке відчуття, що це було вічність тому". Я посміхнулася до себе. Оскільки я граю правою рукою, мені було досить легко спрямувати м'яч у незахищену праву сторону Адачі, тому я зробила це без найменших вагань. У відповідь Адачі зайняла позицію точно по центру і повернула м'яч майстерним ударом з розвороту. “Ого... А ти непогано граєш.” “Думаєш, це добре? Поглянь на це.” Коли м'яч слабенько відскочив до неї, вона перевела ракетку в праву руку і вдарила по м'ячу в мій бік. “Не може бути!” Мої очі розширилися. Звичайно, м'яч пролетів повз стіл і відскочив від сітки позаду мене. Тож ми здебільшого байдикували, граючи в пінг-понг - звичайну гру, хоча й траплялися моменти напруженої боротьби. Тим часом решта учнів школи сиділа на третьому уроці. Нагадайте, який третій урок був по понеділках? Математика? Історія? Я намагалася згадати, але більша частина мого мозку була зосереджена на грі. І знову щось заважало мені дбати про школу. Історія мого життя. Варто зазначити, ми з Адачі не випадково вирішили почати прогулювати разом. Ми почали займатися своїми справами—і, чесно кажучи, Адачі не так часто відвідувала школу. У манзі ви завжди бачите дітей, які прогулюють уроки на даху. Але в реальному житті жодна школа не настільки дурна, щоб залишити дах відкритим для учнів. Навіть якби вони це зробили, який з цього був би толк? Якби ви спробували подрімати там, то, швидше за все, прокинулися б з жахливим сонячним опіком. Тому я завжди обирала горище спортзалу - тиху, віддалену частину школи, заховану від сонячного світла і сторонніх очей. І одного дня Адачі зробила той самий вибір, що й я. Це було на початку другого семестру. Коли я зайшла, Адачі лежала без взуття та шкарпеток, мабуть, через спеку. Вона, мабуть, спочатку подумала, що я викладач, тому що, побачивши мене, підскочила, а її милі маленькі пальчики на ногах розчепірилися. Я пам'ятаю це яскраво донині. Після цього ми почали зустрічатися все частіше і частіше. Але ми не домовлялися про це. Час від часу я відчувала, що вона на горищі, тож я приходила, і вуаля, вона була там. Але Адачі рідко залишалася до кінця дня, тож після школи я зазвичай тусувалася з двома іншими моїми друзями. Однак, на відміну від мене, ці друзі були "хорошими дітьми" наскрізь. Вони не лише сумлінно відвідували уроки, а й переписували конспекти, ніби це була їхня робота. Двоє хороших дітей, двоє поганих. З одного боку, це було приємно і симетрично, але з іншого боку, здавалося, що я не можу стати на чийсь бік… Ось про такі речі я бездіяльно розмірковувала, поки м'ячик для пінг-понгу неквапливо відскакував туди-сюди… І все ж, понад усе, мені було комфортно. Це була моя мирна втеча від страждань реальності. *** “Гаразд, досить. Занадто жарко !” поскаржилася Адачі, розстібаючи верхній ґудзик своєї сукні-сорочки. Я кинула ракетку на стіл для пінг-понгу і пішла далі. "Так, з мене досить." Моя сорочка була мокрою від поту і прилипла до шкіри. Я ляснула манжетом рукава, відчайдушно намагаючись створити потік повітря. Потім я зрозуміла, що все ще тримаю м'ячик для пінг-понгу. Я подумала про те, щоб кинути його звідси на стіл, але було вже запізно. У мене було відчуття, що м'яч просто відскочить, тому я вирішила не робити цього. Двірники сюди ніколи не приходили, і шар пилу вкривав підлогу, наче восковий наліт. Очевидно, ніхто з нас не хотів сидіти прямо на пилюці, тому ми використали зелену сітку як покривало і сіли на неї. "Якби ж то був вітерець", - пробурмотіла Адачі, її обличчя почервоніло від спеки. Згодна , подумала я і подивилася на вікно. Я знала, що якщо ми його відкриємо, хтось обов'язково помітить. Тоді вони піднімуться сюди, щоб зачинити його, і нас спіймають. "Може, вийдемо на вулицю? Все одно вже майже обід". Адачі закотила рукави і розстебнула сорочку. Особисто мене б не впіймали за руку, якби я так недбало одягала свою уніформу. Це відштовхувало, навіть якщо формально ми були наодинці. Наступне, на що ви звернете увагу, це як вона махає спідницею - так, ось так. “Як тобі не соромно? Ти руйнуєш шкільну… як це називається…” “Гідність?” “Так, це! Наша гідність ніколи не відновиться!” "То що будемо робити на обід?" - запитала вона, стріляючи в мене поглядом. Гаразд, ігноруй мене. Логічно, що мені було легше вийти і купити їжу для нас обох, оскільки для того, щоб виглядати презентабельно, мені потрібно було лише вдягнути піджак. Адачі, з іншого боку, потрібно було заправити сорочку, застебнути ґудзики, спустити рукави та вдягнути піджак. І якби вона бачила, в якому стані її волосся, то, мабуть, захотіла б його розчесати. "Дай вгадаю - ти хочеш, щоб я тобі щось принесла. Гаразд, гаразд." "Наступного разу я піду". “"Так, вірно. Це те, що ти казала минулого разу". І позаминулого, і позаминулого, і позаминулого, і позаминулого, і позаминулого… Але Адачі лише засміялася. "Просто датську булочку і трохи води, будь ласка". "Гаразд. Якщо все розпродано, я принесу тобі що-небудь". Адачі завжди п'є тільки мінеральну воду. Може, тому в неї така чиста шкіра. Я так їй заздрю... Якби вона порізалася, то, мабуть, теж би водою потекла. "Ти йдеш на заняття після обіду?” "Напевно. А ти? Їдеш додому?" запитала я, схрестивши руки і впираючись долонями в підлогу. “"Хм... ну, я точно не піду на заняття", - незворушно відповіла вона. Я ніколи не питала її, чому вона так часто пропускає заняття, як і вона ніколи не питала мене. Ми були просто двома людьми, які тусувалися разом, намагаючись розвіяти нудьгу за грою в пінг-понг. Я тримала м'ячик для пінг-понгу в долоні, а іншою рукою сильно вдарила по ньому. М'ячик відскочив через усе приміщення з легким тук-тук-тук, поки не вдарився об протилежну стіну і не впав на землю. Звук нагадував легкий стукіт, ніби я стояла біля дверей до серця Адачі. "Пінг-понг - це весело, правда?" - розмірковувала вона, знімаючи свої домашні туфлі. Я згадала вираз її обличчя, коли ми грали, її насуплені брови, коли вона зосередила всю свою увагу на грі. Зрештою, це вимагало великої концентрації. "Так, звичайно. Думаю, я віддаю перевагу змаганням один на один, порівняно з командними видами спорту". В останньому класі середньої школи я усвідомила, що баскетбол - це весело, але я просто не створена для нього. У мені завжди свербіло перевірити свою майстерність, а мої товариші по команді часто скаржилися, що я занадто багато тримаю м'яч. Зрештою, я зрозуміла, що не підходжу для того, щоб бути частиною команди. "Знаєш, це дивно. Якби ми робили це на уроці фізкультури, я б точно не захотіла грати". "Так, я розумію. Я б так швидко звідти втекла", - погодилася Адачі, простягаючи руки над головою. Її лікоть хруснув, і вона застогнала. Дивно. Мабуть, у неї від природи гнучкі лікті. "У нас багато спільного та випадкового, так, Шімамура?" Коли вона вимовила моє ім'я, я звузила очі, хоча сумніваюся, що Адачі це помітила. Чесно кажучи, я ненавиджу своє прізвище. Воно нагадує мені про магазин одягу "Шимамура Ко". Щоразу, коли хтось вимовляє його, мені здається, що вони кличуть мене. Якби тільки мене звали Шімазакі абощо. Поки ми сиділи в тиші, розкинувши ноги, пролунав дзвінок на обід, який відлунням прокотився порожнім спортзалом. Мій шлунок забурчав на знак згоди. "Ну, ось і дзвіночок", - сказала Адачі. "Саме він." "Ще побачимося." Вона помахала рукою на прощання. Я неохоче звелася на ноги, накинула куртку і взулася в домашні туфлі. Переконавшись, що гаманець при мені, я попрямувала до сходів. Зробивши кілька кроків, я оглянулася і побачила, що Адачі тягнеться до своєї сумочки - напевно, щоб дістати мобільний телефон, - але він був трохи недосяжний, тож вона здалася. Ух, знайоме. "Не будь такою ледачою, ледарко", - сказала я їй, незважаючи на свій внутрішній монолог. Я чула, як вона тупотіла ногами на знак протесту, але на той час я вже була на півдорозі вниз по сходах. Щодо того, хто був записаний в адресній книзі її телефону, то це була одна з багатьох речей, яких я не знала. Я ніколи не бачила, щоб Адачі розмовляла з кимось іншим у нашій школі... можливо, тому, що вона так рідко з'являлася на уроках. Ми останнім часом багато часу проводимо разом - може, вона приходить сюди тільки, щоб побачити мене. Ні, це безглуздо. Я була впевнена, що якщо скажу це вголос, вона ніколи не повернеться до спортзалу. *** Наступного дня Адачі знову запросила мене пограти в пінг-понг; вона здавалася трохи більш охочою, ніж напередодні. З цікавості я погодилася. Після нашої вчорашньої нечестивої боротьби, цього разу налаштування столів пройшло набагато швидше. "Нічого, якщо я почну перша?" "Звісно". Сьогодні м'яч був помаранчевий, а не рожевий. "Х'ях!" вигукнула Адачі, коли вдарила по м'ячу. Це була не звичайна подача - вона вдарила ракеткою по нижній половині м'яча під певним кутом, створюючи дивний ефект крученого м'яча. М'яч вдарився об стіл і відскочив у її бік, але мені було байдуже до його траєкторії. Я була настільки спантеличена її мелодраматичним замахом, що проґавила свій шанс вдарити по м'ячу у відповідь. "Ргхр", - розчаровано пробурмотіла я. Потім я помітила рідкісний, привабливий проблиск дитячої радості на обличчі Адачі. "Вчора ввечері я шукала техніку в інтернеті. Але у мене не було вдома ракетки, щоб потренуватися, тому мені довелося використовувати совок для рису", - пояснила вона, крутячи ракетку в знак самозадоволення. Особисто я була здивована, дізнавшись, що вона так захоплюється пінг-понгом, але промовчала про це. "Це нечесно! Ти не можеш подавати кручений м'яч новачкові!" "Вчись грати, нуб! Х'я!" Прийнявши дивну позу, вона подала ще один м'яч. Цього разу вона, мабуть, вдарила надто низько, бо м'яч відскочив назад і вдарився об стіну позаду неї. Вона кинулася за ним, а потім повернулася, чухаючи лоба. "Правда в тому, що у мене це виходить лише з десятої спроби", - пояснила вона, показуючи мені, як бити кручений м'яч. "Ти, мабуть, єдина людина, яку я знаю, яка стає гіршою з практикою". З такою швидкістю, я думаю, я могла б перемогти її з заплющеними очима. З третьої спроби у Адачі м'яч знову відлетів, вдарившись об інший стіл, а потім об підлогу. Це була її помилка, але оскільки м'яч впав на мій бік, Я була змушена піти і підняти його. І тут я почула голос з першого поверху спортзалу. Серце підскочило до горла, коли я застигла на місці. М'яч відскочив у кут. Я почула дівочі голоси, що долинали знизу. Тим часом Адачі відреагувала так само, як і я. Вона навшпиньки обійшла стіл для пінг-понгу, і ми разом зазирнули через край горища, щоб побачити перший поверх. Здається, дівчата з нашого класу облаштовували волейбольний майданчик на уроках фізкультури. Я знала, що вони з нашого класу, лише тому, що побачила, як мої друзі, Хіно та Наґафуджі, несли жердини та сітку. Якби вони вийшли на сцену і подивилися на другий поверх, то побачили б нас... Моє серце більше не стояло в горлі, але шкіра наче гуділа від статичної електрики. Тоді, коли ми просто сиділи і розмовляли, було легко сховатися від непроханих гостей у спортзалі. Тому я навіть не намагалася запам'ятати повний розклад занять. Затуливши рота руками, ми з Адачі присіли навпочіпки, з жахом гадаючи, чи помітить хтось крихітний стукіт м'ячика для пінг-понгу, що втікає від нас. "Боже мій, я зовсім збожеволіла", - прошепотіла Адачі з посмішкою на обличчі. Адачі, яка ж ти погана дівчинка. Я грайливо штовхнула її ліктем. "Що робитимемо, якщо хтось прийде сюди?" запитала я. Все ще затуляючи рот руками, вона сміялася і дивилася вгору. "Ми могли б відкрити вікно і вистрибнути". "Що? Це ж другий поверх! Ми собі ноги переламаємо!" запротестувала я. Я ніколи не намагалася перевірити, що знаходиться безпосередньо під цим вікном, тому ця ідея мене налякала. Але це була моя провина, що я так серйозно сприйняла жартівливу пропозицію. Адачі задумливо кивнула сама собі. "Зрозуміло. Отже, у тебе дефіцит кальцію". "Ой, та пішла ти!" Оскільки її коментар явно зачепив мене, можливо, це було визнання провини з мого боку. Ми притиснулися спинами до єдиної стіни, що відділяла нас від гомону розмов внизу. Очевидно, вчитель ще не з'явився, тож учні задовольнялися тим, що стояли навколо. Хіно та Наґафуджі не знали, куди я хожу, коли прогулюю заняття, тож, напевно, не здогадувалися, що я перебуваю в тому самому будинку, що й вони... Ця думка лоскотала мене. Коли ми з Адачі присіли, ховаючись, нам почало здаватися, що ми робимо щось погане. Тобто, так воно і було, звісно. Але було щось веселе в тому, щоб поділитися цією таємницею з Адачі. Можливо, я просто кайфувала від того, що порушувала правила, чи це було щось особливе в ній? У глибині душі я знала відповідь, але вирішила не думати про це. Тим часом помаранчевий м'ячик для пінг-понгу відкотився аж у кут і впав нерухомо. "Може, нам варто почати іноді пити молоко за обідом. Знаєш, щоб не переламати ноги, якщо доведеться терміново тікати", - запропонувала Адачі, і я не могла зрозуміти, жартує вона чи ні. Потім почався обід, і знову її "я піду наступного разу" виявилося неправдою. *** Коли заняття в школі закінчилися, Адачі, як завжди, вже пішла. Вона сказала мені, що коли вона повертається додому надто рано, її мама засмучується, тож я подумала, що вона, напевно, блукає містом, аби вбити час. Щодо мене, то я пішла на заняття після обіду, як і напередодні. Потім, коли пролунав останній дзвінок, я пішла з Хіно та Наґафудзі до книгарні. Зазвичай я ніколи не ходила туди, бо вона знаходилася в протилежному напрямку від мого будинку. Однак сьогодні я шукала щось особливе. Оскільки це був не мій звичний жанр, я не впевнена, що вони взагалі матимуть його в наявності. "Ну, що ти знаєш?" роздумувала я вголос. Стоячи у спортивній секції, я витягла з полиці посібник з тактики гри в пінг-понг. Якщо Адачі шукає в інтернеті, то я шукатиму в книжках, подумала я. Я перевернула її, щоб перевірити ціну. "Йой!" вигукнула я. Ніколи більше не засумніваюся в могутності всемогутньої пошукової системи. Набагааато дешевше. "На що дивишся?" Хіно зазирнула через моє плече, щоб подивитися, що в мене в руках. Ми всі розійшлися, коли вперше зайшли, але їй, очевидно, було цікаво подивитися, що я роблю. Я вже знала, що спроба сховати книгу коштуватиме мені надто багато зусиль, тож показала їй обкладинку. "Ти приєднуєшся до команди з пінг-понгу?" Вона спантеличено нахилила голову. У нас немає команди з пінг-понгу, дурню. Хіно була чимось на кшталт звичайної Джейн. Ніколи не фарбувала волосся, ніколи не крала в магазинах, можливо, навіть ніколи не встрявала в бійку з дівчинкою з іншої школи... Не те, щоб я сама робила щось з останнього. У неї були великі круглі очі, і вона була чарівною в нехитрому сенсі - з тих дівчат, які роблять власні звукові ефекти, коли займаються спортом. Вона завжди була готова до всього; якщо ви попросите її зробити сальто назад, вона, ймовірно, спробує це зробити прямо зараз. Її головним хобі була риболовля, і вона часто скаржилася, що в нашому класі не було однокласників-рибалок... але я відволікаюся. "То чому пінг-понг? У "П'ятничному роудшоу" був епізод про настільний теніс чи що?" "Ні, мене ніщо конкретно не надихало. Просто захотілося, і все", - ухильно відповів я. Це було надто складно пояснити... Гаразд, ні, не складно. Я просто не хотіла пояснювати. Не прочитавши жодної сторінки, я повернула книгу на місце на полиці. Мені просто доведеться шукати в Інтернеті, як це робив Адачі. Водночас я уявляла, як вона дражнитиме мене за те, що я "копіюю її", і це мене розлютило. Настільки розлютило, що було б дуже незручно, якби вона не дражнила мене за це. "Агов! Не залишайте мене!" - гукнула Наґафуджі рівним, непереконливим голосом, вимагаючи нашої уваги, підбігаючи до нас з Хіно. Великі груди і окуляри. Це все, що потрібно було знати про Нагафудзі. Її волосся було шовковистим і ідеально прямим - з ним було дуже весело гратися. Коли вона не була в шкільній формі, вона зазвичай розпускала його, дозволяючи йому спочивати на грудях. Вона була не лише фізично але й зрілою особою... хоча й трохи дурнуватою. "То про що ви розмовляли?" "Не хвилюйся про це", - сказала Хіно, ляснувши Наґафудзі по грудях. "Гаразд, тоді не буду", - відповіла Наґафуджі, ляснувши Хіно по голові. Імовірно, Хіно та Наґафуджі були друзями ще з молодших класів. Але я познайомилася з ними лише в старших класах, тож їхня дружба зі мною була дещо стриманішою. Проте дружба не була тією річчю, в яку можна було вдертися силоміць. Спробуй підійти надто близько, і інша людина може відштовхнути тебе. Тоді все ускладниться. "Це було сексуальне домагання, і ти це знаєш. Пояснись." "Я розумію, що ти соромишся свого тіла, тож вирішила допомогти тобі почуватися комфортніше", - весело відповіла Хіно, ніби вона не зробила нічого поганого. Насправді, я жодного разу не бачила, щоб вона вибачалася за свої витівки. У неї, мабуть, сильне почуття власної гідності. А може, вона просто дурепа. "Ти соромишся?" запитала я Наґафуджі. Вона сором'язливо відвела погляд, потім кивнула. "Коли у тебе великі груди, хлопці, як правило, витріщаються. Тож, так... я не можу нічого вдіяти, але почуваюся трохи сором'язливо". Вона склала руки на грудях, що, звісно, абсолютно нічого не приховувало. "Б'юся об заклад, всі хлопці в нашому класі фантазували про те, як би до них доторкнутися", - відповіла я. "Фууу… Це трохи гидко", - глузує Наґафуджі, відсахнувшись. Чесно кажучи, вони, мабуть, уявляли собі набагато гірше. Але я не хотіла виглядати непристойно посеред книгарні, тож трималася елегантно. Озирнувшись на книгу про пінг-понг, я зітхнула. "Це просто ціна, яку доводиться платити за популярність", - пожартувала Хіно, ляснувши Наґафуджі по грудях так само, як хтось плескає свого друга по спині. "Ой, моя рука зісков—аггх!" У відповідь Наґафуджі сильно вдарила її по голові. Я відійшла подалі від цього видовища, щоб не асоціюватися з ними. *** Зрештою, ми вийшли з магазину втрьох. Повірте, я ніколи не могла по-справжньому втекти від цих двох. "Ти часто прогулюєш уроки, Шімамура. Що ти робиш зі своїм часом?" запитала Хіно, коли йшла поруч зі мною, несучи в поліетиленовому пакеті щойно куплений журнал. Наґафуджі теж обернулася, щоб подивитися на мене. Як на пару хороших людей, їм було страшенно цікаво дізнатися про життя студентки-прогульниці. На жаль для них, мені не було чого розповісти. Мій спосіб життя не був настільки привабливим, щоб відволікти моїх друзів від життя, в якому вони покірно боролися з сонливістю на уроках. То що ж мене приваблювало? Не знаю. "О, я просто байдикую. Іноді сплю, або дивлюся в простір, або граю на телефоні..." Або граю в пінг-понг. Але це я залишу при собі. "Класно, мабуть", - прокоментувала Хіно, хоча насправді в її голосі зовсім не було заздрощів. "І ти робиш це в кампусі? Я думала, що вчитель рано чи пізно знайде тебе", - спантеличено зауважила Наґафуджі. Вона була гарною дівчинкою, яка ходила тільки туди, куди треба, тож цілком природно, що вона не могла придумати, де б сховатися. І я не особливо хотіла зіпсувати ні її, ні Хіно. "О! Споримо, я знаю, куди ти йдеш!" несподівано заявила Хіно. "Га?" Мої очі розширилися. Я знала, що вона, ймовірно, блефує, але все ж таки. "Як щодо того, щоб знайти її наступного разу, коли вона прогуляє урок?" весело запропонувала Наґафуджі Хіно. "Будь ласка, не треба", - відповіла я, напівжартома, напівроздратовано. Я справді не хотіла, щоб вони мене знайшли. Точніше, я не була впевнена, що Адачі хотіла б, щоб вони знайшли нас разом. "О, так, згадала. Минулої неділі я була на рибалці і зустріла справжнього дивака!" чомусь з гордістю повідомила Хіно. "Ну і що? Ти постійно зустрічаєш диваків". Чому вона завжди думає, що це якесь досягнення? Неминуче кожен, з ким мене знайомила Хіно, виявлявся диваком. Це було дивно, насправді. Чи має вона якийсь природний дивакуватий магнетизм? В такому випадку, чи не зробить це мене теж диваком? "Краще бути диваком, ніж збоченцем", - зауважила Наґафуджі. Гаразд, але те, що може бути гірше, не робить це добром. “"Цього разу це була дитина, одягнена в щось схоже на космічний скафандр!" радісно вигукнула Хіно. Поки ти щаслива, я гадаю. Поки Хіно розповідала нам історію про те, як вона познайомилася з новим поповненням своєї колекції диваків, ми пройшли всю дорогу назад до школи. Звідти ми розійшлися додому кожна своєю дорогою. Хіно та Наґафуджі поїхали автобусом, тож я провела їх до автобусної зупинки, а решту шляху додому пройшла сама. У моїй родині був велосипед, але мені рідко випадала нагода користуватися ним самому, оскільки він був потрібен мамі, щоб добиратися на роботу. Вона була супер-атлетичним гімнастичним кроликом і крутила педалі з такою нелюдською швидкістю, що прямо надихнула принаймні одну міську легенду в нашому містечку. Коли ми проїжджали заправку, Хіно показала нам вперед. "Дивіться!" Коли ми повернулися в тому напрямку, куди вона показувала, вона опустила руку. Тоді я все побачила. “Ох.” Це була Адачі. Люди не повинні сидіти на паркані, що відокремлює пішохідну доріжку від машин. Але вона сиділа, без піджака і в розстебнутій сорочці, у своїй звичній недбалій манері, поправляючи чубчик перед компактним дзеркальцем. У цьому випадку я не стільки турбувалася про пристойність, скільки про її особисту безпеку. Якби вона втратила рівновагу і впала назад, то опинилася б посеред руху. Поруч з нею стояв синій велосипед. Саме тоді я дізналася, що Адачі їздить до школи на велосипеді. А потім вона нас помітила. "Гах!" Хіно скрикнула від легкого переляку. Я дуже сумнівалася, що вона або Наґафуджі коли-небудь розмовляли з Адачі, і вони не знали, що я з нею дружу. Отже, все, що вони знали, це те, що якийсь випадковий злочинець кинув на них недобрий погляд. Мені потрібно було врахувати це у своєму наступному кроці. Тож... яким був наступний крок? По правді кажучи, я не надто замислювалася над тим, що можу зустріти Адачі за межами спортзалу. Як я повинна була відреагувати? Я бачила, що вона дивиться на мене, але не наважувалася на подальшу взаємодію. Здавалося, вона теж вагалася. Проте я знала, що ми не можемо продовжувати ніяково дивитися одне на одного, тож... я відвела погляд. Я вирішила вдавати, що не знаю її. Коли ми проходили повз Адачі, я з усіх сил намагалась прикинутись, що її там немає - навіть не привіталась. Чи сердилася вона на мене за це? Я оглянулася, щоб перевірити, і наші погляди знову зустрілися, тому я відвела погляд. Боже мій, чому це настільки складно? Здавалося, що ми були парою дванадцятирічних підлітків, які намагалися приховати наші стосунки від решти школи... З іншого боку, я припускаю, що в певному сенсі так воно і було. "Хто це була? Хіба вона не була в нашому класі в квітні?" запитала мене Наґафуджі, заправляючи пасмо волосся за вухо. Ох, щоб мені провалитися. "Ти ставиш це питання щоразу, коли ми бачимося з нею", - зітхнула Хіно. "Справді?" Вона розгублено нахилила голову. Як я вже казала, Наґафуджі була трохи дурнувата. "Її звуть Адачі", - пояснюю я вкотре. "Вона в нашому класі". "І вона злочинниця з великої літери. Принаймні, за словами вчителів", - додала Хіно, констатуючи очевидне. Хто ще може це вирішувати, як не вчителі? "Злочинець, так? Твій друг, Шімамура?" "Без коментарів". В очах Наґафуджі я була в тій самій категорії, що й Адачі. Для неї різниця полягала лише в тому, що я іноді відвідувала заняття, а Адачі - ні. Не було "хороших" чи "поганих" учнів. Ніяких сірих зон. Але ми з Адачі відрізнялися в одному важливому аспекті. Хоча вона була злочинницею наскрізь, я була лише невстигаючою ученицею. Як ігуана, що марнує свій день, сплячи в сонячному промінні. Просто лінива. То що ж робила така злочинниця, як Адачі, сидячи на вулиці? Я озирнувся вдруге, але на той час вона вже поїхала на велосипеді. *** Наступного дня була середа - на жаль, тиждень закінчився лише наполовину. Однак Адачі не прийшла того ранку до горища. Почався перший урок, і якийсь клас, не мій, зайшов до будівлі на фізкультуру. Потім пролунав дзвінок, і вони пішли. Адачі так і не з'явилася. Похмура погода зменшувала кількість світла (і тепла), що проникало крізь вікно другого поверху, створюючи ідеальний клімат, в якому можна було відпочити. Але, незважаючи на мою любов дивитися в космос, до третього уроку я почала нудьгувати. Коли стало зрозуміло, що на третій урок до спортзалу ніхто не прийде, я схопила ракетку для пінг-понгу і дістала помаранчевий м'ячик, який вчора заблукав у кутку. Там я відбила його об стіну, а коли він відскочив назад, вдарила ще раз - ніби грала у воллбол, чи як він там називається. Я хотіла трохи потренуватися, щоб випередити Адачі. Не те, щоб мені це було потрібно, оскільки той "особливий рух", якого вона навчилася, здавалося, тільки погіршував її гру. Але, граючи, я продовжувала крадькома поглядати на сходи. Коли ж вона з'явиться? Я звикла бачити її щодня, тож її відсутність непокоїла мене. Після інциденту, що стався напередодні, я трохи хвилювалась. Я маю на увазі, що, можливо, я просто занадто багато думаю про це, але все ж таки. Що, якби вона перестала приходити в лофт через ту зустріч? Я шкодувала б про це до кінця... можливо, не життя, але семестру, щонайменше. Як тільки розпочнеться наступний семестр, я буду в новому класі, і старі спогади потьмяніють. За своє життя я попрощалася з багатьма людьми, але все це було в минулому. Тепер у мене були Адачі, Хіно та Наґафуджі. Для мене спілкування було схоже на повільне занурення на дно глибокого, глибокого океану... поки врешті-решт ти не витримуєш і не виринаєш, щоб подихати повітрям. "Ох!" Я почула, що хтось піднімається сходами, тож зловила м'яч і стала чекати, щоб дізнатися, хто це. Здавалося б, я мала б злякатися, що це вчитель, але по звуку кроків зловмисника я зрозуміла, що він був взутий у домашнє взуття учня. Звісно, кому ж іще з'явитися на верхівці сходів, як не самій Адачі. Вона кинула на мене один погляд і з полегшенням посміхнулася. Єдине, що було в ній незвичного, - це те, що вона не взяла з собою портфеля з книжками. "Привіт. Трохи запізнилась чи як?" запитала я. "О, ні. Взагалі-то, я вже збиралася йти, але вирішила зайти по дорозі", - відповіла вона, відкидаючи волосся з обличчя. Вже йдеш? Але ж ще навіть не обід... Стривай, це означає, що вона весь цей час була десь у кампусі? "Крім того, я чула, як ти граєш у пінг-понг", - продовжила вона, дивлячись на м'яч і ракетку в моїх руках, поки сідала на своє звичне місце. Вона мене чула? Звідки? Невже це так шумно? Я повернула ракетки для пінг-понгу на стіл, а потім приєдналася до неї на підлозі. За мить я повернулася до неї. "Отже, я бачила тебе вчора". "Звичайно", - кивнула вона. Відчуття між нами було трохи незручним. Це як у дитинстві, коли ти бачиш свого вчителя в ресторані чи ще десь, і вперше усвідомлюєш, що у нього є ціле життя поза школою. З якоїсь причини довге мовчання було дивним чином поширеним явищем у моїй взаємодії з Адачі. Можливо, це було тому, що я ще не вирішила, скільки емоційних інвестицій вкладати у наші стосунки. Зрештою, я могла б називати Адачі своїм другом, якби захотіла, але це нічого б не означало, якщо почуття не було взаємним. "А де твій рюкзак?" "На моєму велосипеді. Мені не хотілося брати його з собою". Здається, у неї не було ні телефону, ні гаманця. Очевидно, вона не збиралася тут затримуватися. Я хотіла попередити її, що її речі можуть бути вкрадені, але вже чула її реакцію: "Ти що, моя мама?" "То ти їздиш до школи на велосипеді? Я цього не знала." "Справді? Хіба ти не бачила, як я розмахую ключем від велосипеда?" Вона витягла з кишені брелок, щоб продемонструвати. До брелока був прикріплений фіолетовий брелок… собаки? Корови? Якоїсь чотирилапої тварини. "Гаразд, тепер я пригадую. Напевно, я не замислювалася над цим". У розмові настало затишшя. Нам, безумовно, було про що поговорити, але нічого не спадало на думку. Адачі, мабуть, відчувала те ж саме; вона подивилася на вікно з іншого боку горища і посміхнулася. "Що ж... Гадаю, я піду". Вона підвелася на ноги. "О... Гаразд", - кивнула я, дивлячись на неї. Вона обтрусила пил зі спідниці і попрямувала до сходів, знову розмахуючи ключем. Вже? Це було швидко. Навіщо вона взагалі сюди прийшла? Просто привітатися, напевно? "Ей, гм... Адачі?" покликала я з підлоги. "Гмм?" Зацікавившись, вона повернулася назад. "Якби тобі довелося або йти зі мною на заняття, або йти зі мною додому, що б ти обрала?" Навіщо я тільки що запитала її про це? Я не знаю. Глибоко всередині я була пронизана дірками. Дірками там, де мало бути моє серце. Можливо, це говорив мій порожній шлунок, але саме тоді дірки кричали на мене, кажучи, що мені чогось не вистачає. Спочатку Адачі подивилася на мене з легким здивуванням... але їй не знадобилося багато часу, щоб знайти відповідь. "Гаразд. Я десь вб'ю час, поки не закінчуться заняття". Звісно, вона обрала другий варіант. Я повинна була здогадатися, що вона не вибере клас. Це було дурне питання. Я посміхнулася. "Зустрінемося на тому ж місці, що і вчора?" - запитала вона. "Звичайно", - відповіла я. Вона помахала мені рукою на прощання, і я помахала у відповідь, трохи менш захоплено. Думка про те, що вона повернулася до школи спеціально для того, щоб піти зі мною додому, здавалася мені дурнуватою - так, справді дурнуватою, - але водночас і кумедною. Тож, з хвилюванням, що зароджувалося в моїх грудях, я проводжала Адачі з посмішкою. Я часто з нетерпінням чекаю закінчення шкільного дня. Сьогодні, зокрема, це відчуття зросло на 20 відсотків. *** Коли в Наґафуджі були клубні заходи, ми з Хіно, яка не ходила до клубу, часто йшли додому самі. Але сьогодні у мене були "інші справи", тож я попрощалася з Хіно і залишила її саму біля взуттєвих шафок. "Ні-і-і-і! Мій внутрішній домашній кролик буде голодувати!" - заволала вона... що б це не означало. Що найкраще в Хіно та Наґафуджі? Вони не намагалися мене "переробити" чи втручатися в моє життя. Максимум, вони могли висловити своє несхвалення. В іншому, вони були задоволені тим, що залишили мене в спокої. Взувши вуличні черевики, я вийшла на вулицю під дрібний дощ. От лайно. Я не взяла парасольку. Я почала йти швидше, і коли я дійшла до воріт школи, то перейшла на біг. Чи чекала на мене тут Адачі? Чесно кажучи, я відчувала себе такою винною, що, напевно, побігла б незалежно від погоди. Не з азарту чи чогось такого. Просто з ввічливості. Я проскочила повз групу хлопців у шкільній формі. Коли я проминула заправку, в полі зору з'явивлась Адачі. Моя провина все ще була присутня, але тепер я відчувала дивне полегшення. Вона була там, терпляче чекала з парасолькою над головою. Я, чесно кажучи, була здивована, що вона взяла з собою парасольку. "Тобі не обов'язково було сидіти на тому самому місці!" Я засміялася, трохи захекана, підбігаючи до неї. Вона знову сиділа на паркані; побачивши мене, вона зістрибнула і схопилася за кермо свого велосипеда. Я зупинилася поруч із нею. Ух... Я зробила це, подумала я, хоча ми ще не проїхали й десятої частини шляху до мого будинку. "Гей! Вибач за дощ." "Ні, все гаразд. Ти ж не можеш контролювати погоду", - усміхнулася вона. "Ось, потримай." На її прохання я взяла парасольку. Звільнивши руки, вона застрибнула на велосипед, підняла підніжку і озирнулася на мене. "У якому напрямку твій будинок?" Я показала прямо вниз по дорозі. "А, зрозуміло." Вираз її обличчя затьмарився, наче вона була розчарована. Я перевела на неї запитливий погляд. "О, це просто досить великий об'їзд від мого будинку, ось і все". Вона показала під кутом 70 градусів від того місця, куди я вказала. Я не здивувавлась, коли дізналась, що вона живе досить далеко від мене, бо інакше ми ходили б до однієї середньої школи. Зачекайте, але тоді... чому вона вчора вийшла на цю вулицю, якщо це так далеко від її будинку? Я ще так багато про неї не знаю. "В який бік ми підемо спочатку?" "А ось це сміливе запитання. Чому б нам не поїхати до тебе додому?" відповіла я. Незалежно від того, до чийого будинку ми зупинилися спочатку, на іншу людину чекала довга дорога наодинці, а я не хотіла завдавати Адачі ще більших незручностей, ніж уже мала. Вона не стала сперечатися. Замість цього вона залізла на велосипед. "Хочеш поїхати ззаду?" - запропонувала вона, постукуючи ногою по задньому колесу. "Можеш потримати парасольку для нас". Мені це здалося цілком розумною ідеєю, але я все одно вирішила подражнити її. "Ми не повинні їздити вдвох, ти ж знаєш." "Ми правопорушники, пам'ятаєш? Ми робимо все, що не повинні". "А, точно. Тоді добре, що ми не відмінники!" "Амінь." Без зайвих слів я застрибнула, поставивши ноги по обидва боки заднього колеса і поклавши одну руку на плече Адачі. Вільною рукою я тримала парасольку вгорі. "Гаразд, я готова". Як тільки я опинилася на своєму місці, вона почала крутити педалі. На початку вона боролася з додатковою вагою, але коли велосипед постійно набирав швидкість, вона, здавалося, знайшла свій ритм. Я подивилася вниз, на її маківку. Зазвичай я бачила лише волосся, яке обрамляло її обличчя, тому вигляд згори був дещо сюрреалістичним. Її волосся майже нагадувало маленьку кудлату тваринку. Цікаво, чи моє волосся виглядає так само з цього ракурсу? Якби один з нас був хорошим, то це був би ідеальний момент у нашій дружбі, коли хороша дитина спробувала б повернути поганого на "правильний" шлях. Але ми обидва були поганими дітьми, тому цього не сталося. Якщо вже на те пішло, ми обидва тягнули один одного все далі вниз. Крім того, парасолька була занадто високо, щоб захистити когось із нас від дощу. "Я не знала, що у тебе є друзі, Шімамура", - прокоментувала Адачі, дивлячись на дорогу, коли ми поверталися тим самим шляхом, яким я прийшла. Її тон був невимушеним, навіть трохи сухим, або, можливо, так здалося згори. Так чи інакше, я чомусь відчула, що все може стати незручним, залежно від того, як я відповім. "Так, знаєш... Не може бути Шімамури без Uniqlo та H'M[1]", - пожартувала я, хоч і ненавиділа своє дурнувате прізвище. Тоді я відчула, як затремтіли плечі Адачі, і зрозуміла, що вона сміється. "Я думала, що ти пропускаєш заняття тільки тому, що тобі самотньо?" Вона не часто ставила мені запитання про мене. А може, той факт, що я так почувалася, говорив більше про мене, ніж про неї... тож я вирішила запитати її про щось у відповідь. "А як щодо тебе? Є друзі?" "Ммм… тільки ти, насправді". "Ого, це досить сумно". Але, насправді, я була рада це почути. Не те, щоб це було добре… принаймні, не для Адачі. Ми різко повернули за ріг, і з якоїсь причини - можливо, через мою додаткову вагу - цей простий рух змусив мотоцикл втратити рівновагу і ледь не зачепити стіну будівлі. Як тільки Адачі знову взяла мотоцикл під контроль, вона відірвала погляд від дороги і подивилася на мене. "Щ-що?” Вона не одразу відреагувала - просто продовжувала крутити педалі, її верхня частина тіла була нахилена в мій бік. Здоровий глузд підказував мені, що принаймні один з нас повинен дивитися, куди їде, але я не могла відірвати погляду від її обличчя. "Знаєш, коли ти бігла до мене, я дещо помітила". “Так?…” "Ти схожа на кішку, чи не так?" Я чула слабке дзижчання велосипедних шин під нами. "На кішку?" "Тобто, не людина". Ого, грубо. Я дивно бігаю чи що? Чи справа в моєму обличчі? У мене котяче обличчя? "Як так?" "Ти така відсторонена від людей". “Хіба?…” "Гадаю, що так." Тому що ти ніколи не намагаєшся з'єднатися з кимось на особистому рівні, - здавалося, говорили її очі. Мої пальці стиснули її плече. Я могла б визнати, що я не була абсолютно відкритою книгою, але ж всі до певної міри такі, чи не так? Або... можливо, той факт, що я вважала це нормальним, був саме тією причиною, через яку вона вважала мене "відстороненою". Навіть якщо так, хіба вона не була такою ж? З іншого боку, у мене ніколи не було кота, тому я не можу сказати напевно, так чи інакше. "Якщо я " така відсторонена від людей", то чому я їду з тобою на велосипеді, хм?" "Може, ти бачиш у мені кота", - відповіла вона і нарешті повернулася обличчям до дороги. Я мала б відчути полегшення від того, що ми повернулися до безпечної роботи, але все, що я відчувала - це тривогу. Я дуже не любила говорити про себе. Мій розум ухилявся від цієї теми, натомість повертаючись до теми Адачі. Вона теж була "кішкою"? Чи були ми просто парою котів, що ніжилися в сонячному промінні на горищі спортзалу? По тому, як ми жадібно кидалися м'ячиками для пінг-понгу, я, безумовно, побачила схожість. *** "Я не знаю, як звідси повернутися до школи", - сказала я. "Намалюй мені карту." "О, так. Ага." Очевидно, що я не продумала цього до кінця. Проте Адачі з легкістю виконала мою вимогу; вона сягнула рукою до свого портфеля і витягла звідти зошит і ручку. Я майже очікувала, що вони будуть вкриті пилом, зважаючи на те, як часто вона відвідувала заняття. Насправді, це було дивом, що вона взагалі потурбувалася про те, щоб принести свій портфель. Коли ми під'їхали до будинку Адачі хвилин через тридцять, я помітила, що він дійсно білий. Я маю на увазі стіни. З лівого боку було крите місце для паркування, але там не було жодної машини. Я також побачила зелений стовп з мотузкою для білизни, що визирав з-за будинку. Навпроти будинку тягнулася довга смуга сільськогосподарських угідь - три чи чотири різні ділянки, розташовані в один ряд. За ними була одна гігантська будівля… напевно, млин, якби я спробувала здогадатися. Територія навколо мого будинку теж була такою. Все навколо кричало про сільське глухе містечко. Раніше тут було набагато більше сільськогосподарських угідь, а будинків було мало. Запах трави переслідував нас скрізь, куди б ми не пішли. Але тепер, коли житлові райони розширюються, ці сільськогосподарські угіддя зменшуються. У початковій школі я колись намалювала картину придорожніх ферм, повз які я проходила по дорозі до школи і назад; сьогодні цього пейзажу вже не існувало. "Гаразд, все готово", - сказав Адачі. "Цією стежкою я їжджу до школи на велосипеді, тож теоретично з тобою все має бути гаразд". "Теоретично? Що це має означати? Ти думаєш, що я ширша за велосипед?" "Ну, я маю на увазі, якби ти витягнула руки!" Адачі засміялася. Вона вирвала карту зі свого блокнота, а потім простягнула її мені. Навіщо мені простягати руки назад до школи, дурню? Я опустила погляд на карту і простежила шлях пальцем. Тихенько я зрозуміла, що ця "карта до школи" також слугувала і картою до будинку Адачі. Звісно, я не думала, що найближчим часом туди навідаюся. Що, якби я прийшла, а її не було вдома? Було б незручно. "Наскільки ти мокра?" Адачі торкнулася мого плеча, потім волосся. "Боже, ти вся промокла!" "Так, дощ почав йти сильніше, коли ми їхали сюди". Волосся Адачі також було настільки мокрим, що її чубчик приклеївся до чола. Вона зрозуміла, на що я дивлюся, і провела пальцями по волоссю, відкинувши його назад і оголивши лоб. Ця нова "зачіска" надала їй трохи більш дорослого вигляду. "Хочеш зайти всередину і витертися рушником?" "Ммм... я в порядку. Ти ж не хочеш, щоб я капала на весь твій будинок, так?" Відчуття було таке, ніби я просила її дати мені причину для відмови. Вона зітхнула і закотила очі. "Ну ось, ти знову намагаєшся тримати людей на відстані витягнутої руки". Мене розлютило те, що вона це припустила, і мені захотілося накинутися на неї. Не дуже здорово, я знаю. "Гаразд, тоді я, мабуть, зайду". "Мабуть? Тьху, просто йди додому." Саме тоді, коли я нарешті погодилася, ти передумала? Ого, як грубо. Гаразд, неважливо. Я все одно не була настільки прив'язана до цієї ідеї. Але коли я повернулася, щоб піти, вона зупинила мене. "Зачекай, Шімамура. Ось." Вона простягнула мені складну парасольку, яку ми використовували по дорозі до її будинку. "Вона тобі знадобиться, чи не так?" "Так, напевно. Я поверну її тобі завтра, обіцяю". Якщо я піду завтра до школи, то так". Класична Адачі. Оскільки мої руки були зайняті, я помахала їй парасолькою, а потім пішла. Дорога на велосипеді зайняла у нас тридцять хвилин; якщо припустити, що моя додаткова вага сповільнювала Адачі, то, за моїми підрахунками, вона зазвичай витрачала на це близько двадцяти хвилин. Моя швидкість ходьби була, можливо, вдвічі меншою, тож я розраховувала на сорокахвилинну прогулянку. І це лише для того, щоб повернутися до школи. Звідти мені потрібно було ще двадцять хвилин, щоб дістатися додому. Загальний час у дорозі: одна година. "Ух... Це буде відстій..." “Шімамура!” Я почула голос Адачі звідкись наді мною і, піднявши голову, побачила, що вона визирає з вікна другого поверху. Очевидно, вона збігала туди аж нагору. Яка ж дурня, я подумала про себе з посмішкою. "Що таке?" "О, гм... Насамперед, ось тобі рушник для рук!" З цими словами вона викинула рушник з вікна. Відчайдушно намагаючись зловити його до того, як він впаде на мокру землю, я впустила парасольку і простягнула обидві руки. "Навіщо ти це робиш?" Я почула, як вона здивовано пробурмотіла. Неважливо. Принаймні, так мені вдалося його зловити. Я схопила з землі парасольку і почала витирати обличчя. Рушник для рук був лимонно-жовтого кольору. Мабуть, його щойно випрали, бо він не пахнув як Адачі. Не те, щоб мені це було потрібно. “Дякую!” “Без проблем.” Настала довга хвилина мовчання. Адачі випередила рушник словами "спершу про головне", тож я підняла на неї очі, чекаючи, що вона ще скаже. Але вона просто дивилася у відповідь, спершись ліктями на підвіконня і вклавши підборіддя в долоні. Єдиним звуком був проливний дощ. Тим часом, витираючи волосся, я розмірковувала про те, що завтра також поверну рушник Адачі. Потім, нарешті, вона заговорила. "Вибач." "Га? За що?" "За те, що змусила тебе пройти весь цей шлях. Мені соромно", - пояснила вона, хоча по обличчю, звісно, не показувала, що це так. "Давай я просто відвезу тебе додому?" "Що? Ні, ні, ні. Тоді тобі доведеться їхати назад на велосипеді." Чому я хотіла приїхати сюди? Я щиро не знаю. "О, так. Гадаю, це має сенс", - кивнула Адачі зі сталевим виразом обличчя. Ще одна мить тиші. Порожній простір між нею і мною зводив мене з розуму. Я розривалася між бажанням сказати щось - будь-що - і бажанням втекти. Оскільки я не могла придумати, що сказати, я обрала останнє. "Ну, я краще піду. Побачимося." "Так, до завтра... можливо". Якщо. Можливо. Вона відмовлялася брати на себе відповідальність до самого кінця. Як тільки вона зачинила вікно, я обернулася і пішла геть, обмотавши шию рушником, ніби я була людиною похилого віку. "Що за дивний день". Уважно слідуючи шляхом, позначеним на карті, я думала про Адачі. Навіщо їй було їхати двадцять хвилин велосипедом до школи, якщо вона не збиралася відвідувати заняття? Сьогодні ми говорили про друзів. Може, наступного разу запитаю її про школу. *** "Тож наступного дня Адачі-сан завітала до школи так, ніби це було найприроднішою річчю у світі". "Згодна, так? Такими темпами я потраплю в почесний список". Дай мені перепочити, подумала я, стріляючи в Адачі крижаним поглядом, коли відбивала м'ячик для пінг-понгу назад у її бік. Для нас сьогодні була звичайна середа. Ранкові заняття пройшли, і коли пролунав дзвоник, я подумала про те, щоб купити обід для нас двох після того, як закінчиться гра. Але тут я почула кроки, і до спортзалу увійшли два веселі голоси. Вони прямували на горище. "Кажу тобі, звідси долинали звуки", - пояснив до болю знайомий голос, коли дві пари ніг загуркотіли сходами. Коли вони досягли сходового майданчика, я скривилася, незважаючи на власні відчуття. "Тьфу..." "Перепрошую? До тебе прийшли друзі, а твоя перша реакція - це тьфу?" Несучи пластикові пакети зі шкільного магазину, Хіно і Наґафуджі почали підходити до мене… але потім побачили Адачі і завмерли на місці. "Нгх..." Хіно по черзі дивилася то на мене, то на Адачі. Потім Адачі подивилася на мене. Усі дивились на мене. Боже, як би я хотіла зникнути прямо зараз. Але я, звісно, не могла. Натомість я поклала ракетку для пінг-понгу на стіл і сіла на своє звичне місце. "Ти надто спокійно до цього ставишся", - буркнула Хіно. Незважаючи на це, вона сіла поруч зі мною, а Наґафуджі вмостилася навпроти мене. Тим часом Адачі залишилася стояти, поправляючи пасмо волосся. Я покликала її до себе, але вона почухала голову і насупилася. "Ну ж бо, Адачі, - наполягала я". Врешті-решт, вона не витримала. З неохоче скривившись, вона підійшла і сіла на невеликій відстані від нас, оскільки Наґафуджі була на її звичному місці. "Як ви мене знайшли?" запитала я Хіно. "Я згадала, що ти дивилася на книжку про пінг-понг у книгарні, тож я просто склала два і два". "Упс." Отже, це була моя провина. Відчуваючи провину, я краєм ока глянула на Адачі. Вона спостерігала за нами зі своїм звичним сталевим виразом обличчя, і в мене виникло чітке відчуття, що вона не має наміру приєднуватися до розмови. Хіно смикнула мене за рукав і прошепотіла: "Це Адачі-сан?" Вона прямо тут, знаєш. Ти можеш просто запитати її. "Думаю, відповідь очевидна, але так". "А, точно! Адачі-сан!" Наґафуджі кивнула. Ти що, ЗНОВУ забула її ім'я? "Отже, ви друзі!” "Так, мабуть." Цього разу я точно не зможу це відіграти. Хіно розгублено нахилила голову. "Але тоді, чому—ну, добре". На півдорозі свого запитання вона, здавалося, передумала. Наґафуджі подивилася на неї,а потім повернулася до Адачі. "Мене звуть Наґафуджі." "А я Хіно. Приємно познайомитися з вами, пані", - відгукнулася Хіно. Пані? Друже, вона одного віку з нами. І ти ЗНАЄШ це. Адачі показала на кожного з них по черзі. "Наґафуджі та Хіно. Я це запам'ятаю." При цьому Хіно трохи посунулася назад. Навіщо тобі потрібно було так зловісно це формулювати? "Приємно познайомитися", - коротко закінчила Адачі, потім відкинулася на сітку і мовчки втупилася в протилежну стіну. Вона випромінювала таку сильну вібрацію "тримайся подалі", що ні Хіно, ні Наґафуджі не мали сміливості вступити з нею в контакт. Натомість вони обидва повернулися до мене. "О, так, ми купили дещо на обід. Подумали, що можемо поїсти разом". "Тобто вчителі сюди ніколи не піднімаються? Навіть під час уроків фізкультури? Це дивовижно." Я просто хочу, щоб вони не говорили одночасно. Як я можу знати, кому з них відповісти першим? Гадаю, почну з їжі. Я простягнула руку до пластикового пакета, який тримала Хіно, і витягла перший сендвіч, який потрапив мені на очі. "Дякую", - сказала я їй і відкусила кілька шматочків. Потім, нарешті, я відповіла на запитання Наґафуджі. "Коли йде урок фізкультури, ми просто сидимо тихо, щоб нас не помітили". "Неймовірно! Або вони всі - купа сліпих ідіотів, або їм просто байдуже!" вигукнула Наґафуджі в захваті. Особисто мене вразило, що вона примудрялася ображати людей таким оптимістичним тоном - контраст був настільки кричущим, що практично перпендикулярним. На відміну від її грудей, які були більше схожі на вигин дзвону. Але я відволікаюся. "Який ти хочеш, Адачі?" запитала я, переводячи розмову на неї. "Що обереш, те і буду", - відповіла вона, не зрушивши з місця ні на дюйм. "Хм... гаразд, тоді тримай". Я обережно кинула їй бутерброд з яйцем. "Дякую", - сказала вона нікому конкретно. Тим часом Наґафуджі та Хіно взяли по бутерброду та напою і почали їсти. Вони розмовляли здебільшого один з одним, зрідка зі мною, але ніколи не говорили безпосередньо з Адачі. Адачі теж не виявляла жодного інтересу до розмови з ними. Атмосфера між ними була настільки напруженою і незручною, що хліб у мене в роті відчувався як наждачний папір. Це була гра в перетягування канату, а я була мотузкою. Це все заважає моєму травленню. Коли Хіно закінчила їсти, нудьга взяла над нею гору. "Пограємо в пінг-понг? Давай пограємо!" - вигукнула вона, смикаючи мене за руку. Я подивилася на Адачі і завагалася. "Ми все ще їмо. Може, потім." Але, озирнувшись, я зрозуміла, що Наґафуджі вже доїла свою їжу. Ми з Адачі повільно їмо чи що? "Гаразд... Наґафуджі! Пограй зі мною!" "Я не проти. На що ставимо?" "Що? Ми повинні щось ставити?" Хіно і Наґафуджі підійшли і схопили м'яч і весла, якими ми з Адачі грали. Поки я спостерігала за ними, раптом щось відчула що щось не так. Я просто не була впевнена, що саме. "Гей, Шімамура, ти вільна в суботу?" запитала Хіно, поки вони грали. "У цю суботу?" “Так, у цю— суботу —!” Хіно буркнула, коли кинулася за м'ячем. Вона вибила його назад до Наґафуджі, яка вдарила по ньому ще сильніше. "Звичайно, я нічим не зайнята". "У такому разі, тобі варто познайомитися з моєю маленькою подружкою-космонавтом! Ця мала - прикольна!" "То ти хочеш сказати, що хочеш, щоб я поїхала з тобою на риболовлю?" "Ні! Тобто, так, але це просто бонус, якщо що! Бачиш, я їй все про тебе розповіла, і тепер вона хоче з тобою познайомитися!" Боже, що ти їй наговорила? Моє життя було абсолютно безхмарним, тож що могло зацікавити цю дивачку? Чи Хіно просто жартувала? Вона була настільки захоплена грою в пінг-понг, що її важко було розгледіти. "Чому б не взяти Наґафуджі?" "У мене є заняття в клубі", - відповіла Наґафуджі тоном, який, здавалося, говорив: "На відміну від вас, невдах, у мене насправді є ЖИТТЯ". Як на мене, заняття в клубі не здавалися мені важливішими за риболовлю, але це неважливо. "Ну, ось і все! Ходімо рибалити, Шімамуро!" "Хм... а, гаразд. Значить, в суботу." "Рок-н-рол!" крикнула Хіно, сильно замахнувшись веслом - і промахнулася. Коли в розмові настало затишшя, я подивився на Адачі. Вона дивилася в простір, тримаючи в руках недоїдений бутерброд. Ми обидва були тихими, тому, коли хтось говорив, ми просто слухали. Але вона не дивилася на нас з Хіно, тому я знала, що відбувається щось інше. І що б це не було, це не було чимось добрим. *** Наступного дня була п'ятниця - мій улюблений день тижня, адже це означало, що вихідні не за горами. Знову, як і в середу, Адачі не прийшла на горище. Однак після вчорашнього дня я знала, що це станеться. Я знала, що присутність Хіно та Наґафуджі відлякає Адачі, і вона не захоче тут залишатися. У мене було відчуття, що ніяке очікування не допоможе мені цього разу. Можливо, Адачі більше ніколи не повернеться до горища. А якщо вона перестане підніматися сюди, то ми взагалі перестанемо спілкуватися. У найгіршому випадку, можливо, я не побачу її до самого випуску. " У найгіршому випадку, га?" Іншими словами, мій ідеальний сценарій полягав у тому, щоб продовжувати спілкуватися з нею. Я хотіла Я хотіла її бачити. Нічого дивного в цьому, очевидно, не було, оскільки ми були друзями і все таке. Було б дивніше, якби я не хотіла з нею бачитися. Особливо враховуючи, як часто ми зустрічалися в лофті. Очевидно, що ми насолоджувалися компанією один одного. Нічого поганого в цьому немає. Але все, що було між нами, випарувалося в повітрі з появою Хіно і Наґафуджі. Це тому, що Адачі така хитра—ні, не так. Є кращий спосіб пояснити це, але я просто не можу придумати його зараз. Так, саме тому вона так швидко почала мене уникати. Я зрозуміла концепцію на інтуїтивному рівні, але не могла описати її словами. Відчуття було дратівливим. Іноді мене дуже, дуже турбувало те, як мало я знаю про неї. Натомість, все, що я дійсно розуміла - це себе, та й то не дуже добре. Вчора, коли я спостерігала, як Хіно і Наґафуджі грали в пінг-понг, я зрозуміла: Це не те, чого я хочу. Я не хотіла, щоб ми всі четверо зібралися разом і створили велику, щасливу команду з пінг-понгу. Ніяких спортивних костюмів, ніякого тренувального монтажу. Все, чого я хотіла - все, заради чого я прийшла в горище, - це байдикувати в шкільній формі і насолоджуватися унікальною, мирною млявістю, яка існувала тільки між мною і Адачі. Принаймні, я ДУМАЮ, що це те, чого я хочу. Звичайно, я ще не дійшла до кореня проблеми. Досі все, що я знала напевно, це те, що якась частина мене віртуально виступала проти того, щоб Хіно і Наґафуджі приходили сюди. *** "Зустрічаємося завтра о 10:00 ранку, зрозуміла? Якщо запізнишся, я не буду допомагати тобі закидати наживку на гачок!" "Я чую тебе, чую". Я все ще не була впевнена, що хочу йти на риболовлю тільки заради того, щоб зустріти якусь там дивачку-космонавта, але байдуже. Знизавши плечима, я вийшла з класу, не звертаючи уваги на попередження Хіно. Сьогодні я відмовилася тусуватися з нею та Наґафуджі на користь того, щоб піти додому на самоті. Йдучи коридором, спускаючись сходами до шафок для взуття, я дивилася на карту до будинку Адачі і роздумувала, чи не завітати до неї в гості. Однак, зрештою, я вирішила не робити цього. Чомусь я сумнівалася, що застану її вдома. Пройшовши через головні ворота школи, я повернула і пішла вниз по вулиці. Коли я проходила повз заправку, крихітна частина мене сподівалася, що я знову побачу Адачі, яка чекає на мене на паркані, і я прискорила крок. На жаль, не пощастило. Все, що я побачила - це порожній паркан. В якості експерименту я спробувала сісти на паркан так само, як це робила Адачі, закинувши одну ногу на іншу. Я ледь не впала задом на дорогу. Гаразд, більше так не можна. Плекаючи своє ображене самолюбство, я сповільнила крок, продовжуючи йти вулицею. На мить я подумала, чи не зайти в магазин на заправці, але потім вирішила не робити цього. Замість цього я поїхала через безлюдну автостоянку біля магазину оптики. Біля школи в зеленій циліндричній будівлі я повернула ліворуч, а біля автобусної зупинки, де ми з Хіно й Наґафуджі зазвичай розходилися, - праворуч. "БАМ!" "Ґах!" Хтось штовхнув мене ззаду, і я, спотикаючись, подалася вперед. Спершу я оговталася, подумавши, що це, мабуть, якийсь злочинець, який хоче пограбувати мене, щоб вимагати гроші. Потім я обернулася і зрозуміла, що принаймні частково мала рацію. Щодо злочинця, у всякому разі. Це була Адачі. Очевидно, вона простягнула руку з велосипеда і штовхнула мене. Я була просто вдячна, що вона не врізалася в мене всім своїм велосипедом. "Вибач за це. Я не встигла вчасно натиснути на гальма". "Сказала дівчина, яка кричала "БАМ!", коли робила це". Вона зістрибнула з велосипеда і пішла поруч зі мною, підштовхуючи його. Того дня я не бачила її в школі, але вона була вдягнена у форму, а її портфель лежав у кошику на велосипеді. Поруч лежав поліетиленовий пакет, взятий невідомо звідки. Я знову почала ходити, і вона пішла за мною. “Ти впевнена?” "Про що?" "Йти зі мною. Це досить далеко від твого будинку, пам'ятаєш?" "Так... мабуть, так і є". Вона нахилила голову до землі, але продовжувала йти. Можливо, вона хотіла зайти до мене додому, адже минулого разу ми вже були в неї. А може, просто намагалася вбити час. Поки ми йшли мовчки, я крадькома кинула на неї кілька поглядів. У профіль її волосся ідеально лежало на високих вилицях, ніби вона була ретельно зробленою статуєю. За мить вона моргнула, і я з полегшенням згадала, що вона жива, дихаюча людина. Потім наші очі зустрілися, і я зрозуміла, що дивилася на неї занадто довго. Вона взяла поліетиленовий пакет з велосипедного кошика і запропонувала його мені. "Ось. Це тобі." "Га? Що це?" Я зазирнула всередину і побачила дві булочки, одну з яких я впізнала як булочку з кремом. Інша була схожа на тарталетку з чимось білим зверху - тунцем чи картопляним пюре, я не могла точно сказати. У шкільному магазині продавалися обидві булочки. На дні пакета також була пляшка мінеральної води, але вона явно стояла там якийсь час, тому що не була зовсім холодною. Здавалося, що цього було достатньо для сніданку, але не зовсім достатньо для пристойного обіду. "Я хотіла віддати тобі це сьогодні за обідом", - сказала вона. “Обідом?” Я намагалася уявити Адачі, що стоїть у черзі посеред переповненого кафетерію, але не змогла. Бути не може. Потім я зрозуміла, що вона мала на увазі. "А-а-а-а! Я зрозуміла. Сьогодні нарешті настала твоя черга, так?" Це була перша посмішка, яку мені вдалося витягнути з неї сьогодні. Лагідне проміння заходу сонця відтіняло її гострий погляд. “Скільки це коштувало? Я тобі поверну.” Я поворухнулася, щоб дістати гаманець. "Не хвилюйся про це", - ухильно відповіла вона. Якщо вона не скаже мені ціну сама, мені доведеться порахувати її по пам'яті. З мінеральною водою все було просто, якщо припустити, що вона купила її в шкільному автоматі. Мені просто потрібно було згадати ціну тарталетки. "Р-р-р…" Я нахмурила брови в напруженому роздумі. "Що з тобою?" з сумнівом запитала Адачі. Я проігнорувала її і зосередила всю свою енергію на копанні у своєму банку пам'яті. Перед тим, як втратити свідомість, я нарешті згадала. Я дістала гаманець і перевірила готівку, яка була в мене під рукою. Ідеально. Я вийняла точну суму і передала їй. "Це за тарталетку і воду. Б'юся об заклад, я не помилилась, чи не так?" самовдоволено запитала я. Адачі лише спантеличено нахилила голову. "Насправді, я не впевнена. Я не пам'ятаю, скільки це коштувало". "Аґх… З тобою зовсім не весело." Розчарована, я відкрила пляшку з водою і зробила ковток. Тепла вода на смак нагадувала останні помиї минулого літа. Особисто я змарнувала те літо, просто валяючись без діла. Втамувавши спрагу, я запропонувала їй ковток. "Хочеш?" Вона взяла пляшку і випила приблизно третину її вмісту. Коли вона нарешті відійшла, то полегшено зітхнула, дивлячись на дорогу перед нами. "Я так рада, що ти не пішла додому з іншими друзями. Я б втратила свій шанс дати тобі це". Чому це мало б тебе зупинити? Я задумалася. Я майже вимовила це вголос. Але потім я побачила щось у її виразі обличчя, і зрозуміла, що найкращий спосіб описати її - дитячий. З її відвернутим поглядом і надутим обличчям, вона була схожа на маленьку дитину, яка влаштовує мовчазну істерику. Вона не була "рухливою" - вона була похмурою. Я переплутала ці два слова, бо вони звучали однаково. Зачекайте, хіба схожі? Чи це мені здалося?[2] Так чи інакше. Якби я була єдиною подругою Адачі - а за її словами, я була нею - то, очевидно, вона б ревнувала. Звісно, я не могла сказати їй про це в обличчя; вона б просто розлютилася і заперечувала це. Можливо, вона б зірвалася і пішла додому без мене. Чесно кажучи, мені було так само соромно, як і їй. Потрібно було багато мужності, щоб просто подивитися на неї. Але, незважаючи на емоційну агонію, я продовжувала. Настав час все виправити - принаймні, одну річ. “Адачі?” Вона подивилася на мене. Міцно тримаючи її погляд, я показала вниз по вулиці. "Ти ж підеш зі мною до мого дому, так?" Це було найбільше, що я могла попросити... і, якщо вгадати, мабуть, найбільше, на що вона могла погодитися. Принаймні, поки що. Мені потрібно було б набагато більше практики, якби я хотіла надати нового оберту м'ячу для пінг-понгу. "Так, саме так", - відповіла вона. "Круто." Я посміхнулася. Розгойдуючи в руці поліетиленовий пакет, мені спало на думку, що треба намалювати Адачі карту. *** Так ми вчотирьох утворили дивний, непевний зв'язок. Але це не було щасливе, гармонійне коло; це була деформована грудка зі мною в центрі. Чи погодиться Адачі з радістю піти на риболовлю з Хіно? Я не могла знати, що чекає на нас у майбутньому. Моїм найкращим припущенням було "мабуть, ні", але, тим не менш, маленька частина мене плекала надію... і це, в свою чергу, дало крила слабкому хвилюванню. "Подивіться на мене! Я літак! Вррррммм!" Я розвела руки в сторони і подумала, скільки ще кроків я зможу зробити, перш ніж мене охопить сором. [1] - Uniqlo — японська роздрібна мережа повсякденного одягу «для всіх». H'M Hennes and Mauritz AB — шведський бренд одягу та косметики [2] - В ангійській мові, та, можливо, японській ці слова звучать схоже.

Читати